Обід було замовлено на шосту годину, тож у «Срібному млині» на весільчан чекали вже близько двадцяти хвилин. Пані Бош довірила свою комірчину біля сходів одній жіночці з будинку і тепер балакала з матінкою Купо в залі на другому поверсі, біля накритого столу. Обоє хлопчаків, яких вона привела, Клод і Етьєн, лазили попід столом та бігали поміж нагромадження стільців. Жервеза, увійшовши до зали й помітивши малюків, яких не бачила весь день, узяла їх до себе на руки, почала голубити й раз за разом цілувати.
— Вони чемно поводилися? — запитала вона в пані Бош. — Не надто вам надокучали?
І коли та почала розповідати — від сміху можна було просто вмерти, — що робили її капосники сьогодні пополудні, Жервеза в нападі ніжності знову взяла їх на руки й притиснула до себе.
— Ну й утнув цей Купо, — говорила пані Лорійо до інших дам у кінці кімнати.
Від самого ранку Жервеза не переставала безтурботно всміхатися. Щоправда, під час прогулянки вона, бувало, раптом смутніла, задумливо й зосереджено поглядаючи на свого чоловіка й обох Лорійо. Купо, як вона вважала, боявся своєї сестри. Ще вчора ввечері він кричав і присягався, що поставить їх на місце, вкоротить їхні зміїні язики, якщо вони бодай словом її образять. Але Жервеза бачила, що коли вони були поруч, він поводився, як слухняний песик, що чекає на слово господаря, й не знаходив собі місця, коли гадав, що вони на нього зляться. Хай там як, але молода дружина непокоїлася за своє майбутнє.
Тим часом лишилося дочекатися тільки Халяву, який усе ще десь блукав.
— От чорт! — вигукнув Купо. — Сідаймо вже до столу. Ось побачите, він не забариться. У нього ніс нівроку, тож їдло вчує здалеку... Але це просто смішно, якщо він і досі тиняється на дорозі в Сен-Дені.
Отож весільчани у доброму гуморі, грюкаючи стільцями, повмощувалися за стіл. Місце Жервези було між Лорійо і паном Мадіньє, а Купо — між пані Фоконьє і пані Лорійо. Інші гості посідали собі до вподоби, бо коли місця заздалегідь визначено, справа завжди доходить до заздрощів та сварок. Бош присунувся до пані Лера. Вишкварок за сусідок мав панну Реманжу й пані Ґодрон. Щодо пані Бош і матінки Купо, то вони сіли в самому кінці, щоб наглядати за дітьми, різати їм м’ясо, наливати пити і пильнувати, щоб вони не налягали на вино.
— А що, ніхто не прокаже молитви? — запитав пан Бош, поки всі дами прикривали спідниці краєчком скатертини, щоб не замастити їх.
Але пані Лорійо не любила таких жартів. Далі всі дуже швидко, зі свистом втягуючи губами вермішель з ложки, виїли майже холодну юшку. Страви подавали двоє офіціантів у засмальцьованих піджачках і не зовсім білих фартухах. В омитому грозою, але ще теплому надвечір’ї крізь четверо відчинених вікон, під якими росли у дворі акації, світило ясне сонце. Відсвіт дерев у цьому вогкому закутку наповнював зеленою барвою задимлену залу, танцював тінями листя на скатертині, просякнутій ледь чутним запахом цвілі. Двоє засиджених мухами дзеркал, по одному з двох кінців кімнати, до безкраю видовжували стіл, заставлений трохи вже пожовклим грубим посудом, на якому масна вода з раковин позастигала чорнотою в подряпинах від ножів. Щоразу, як котрийсь з офіціантів виходив з кухні, крізь відчинені двері до гостей долинав густий запах пригорілого сала.
— Не варто говорити всім разом, — мовив Бош, коли всі замовкли, вткнувшись носом у тарілки.
Вони саме допивали перший келих вина, пасучи очима два пироги з телячим паштетом, що їх подавали офіціанти, коли це зайшов Халява.
— То ось, виявляється, які ви негідники! — закричав він. — У мене вже підошви вичовгалися за три години тупцювання на тій дорозі, один жандарм навіть документи спитав... Хіба друзям підсовують отаку свиню?! Хоч би вже домовину з гінцем прислали. Ох! Знаєте, якщо серйозно, то мені було геть не до сміху. До того ж лило так, що я понабирав повні кишені води. Еге, в них ще й зараз можна якихось мальків вивудити.
Товариство так і зайшлося сміхом. Цей пройдисвіт Халява був добряче напідпитку; він, ясна річ, уже вицмулив літрів зо два, і все лиш для того, щоб не розкиснути під тією жаб’ячою юшкою, якою харкав дощ на його лапи.
— Агов, графе Баранячий Окосте! — вигукнув Купо. — Сідай ось там, біля пані Ґодрон. Аж бачиш, ми чекали на тебе.
О! Цим його не засмутити: він ще всіх дожене; і Халява тричі попросив добавки юшки та вермішелі, вмочаючи в тарілку величезні шматки хліба. Далі, коли взялися до пирогів з паштетом, він викликав неймовірне захоплення всіх присутніх. Як же він жер! Розгублені офіціанти раз за разом подавали йому тоненько нарізані скибочки хліба, які гість поглинав одним ковтком. Він почав сердитися: хотів, щоб коло нього лежала ціла хлібина. Господар винарні, розхвилювавшись, став на порозі зали. Товариство, що тільки того й чекало, знов почало реготати. Винар від подиву просто остовпів! Ох і чортів пройдисвіт, цей Халява! Якось йому вдалося з’їсти дванадцятеро крутих яєць і випити дванадцять келихів вина, поки годинник дванадцятьма ударами вибивав полудень! Таких дужих хлопців нечасто зустрінеш. Зворушена панна Реманжу дивилася, як жує Халява, а пан Мадіньє, добираючи слів, щоб висловити своє шанобливе захоплення, заявив, що така здібність просто виняткова.
Залягла тиша. Один з офіціантів саме поставив на стіл широку й глибоку, як салатниця, тацю з кролячим рагу. Дотепник Купо скористався нагодою пожартувати:
— Офіціанте, послухайте-но, цей кріль допіру ще лазив по ринвах... Він ще нявкає.
І тут зі страви, здавалося, почулося тихе, чудово імітоване нявчання. Насправді то Купо видобував ці звуки зі свого горла, без жодного поруху губів. Цей його талант завжди мав такий успіх у будь-якому товаристві, що він завжди, коли обідав не вдома, замовляв кроляче рагу. А потім ще й замуркотів. Дами, щоб стишити гучний сміх, почали прикривати вуста хустинками.
Пані Фоконьє попросила собі голову: вона любить тільки її. Панна Реманжу обожнювала шкварки. А коли Бош сказав, що полюбляє молоденьку цибульку, коли вона добре посмажена, пані Лера, зціпивши губи, прошепотіла:
— Це мені зрозуміло.
Вона була сухою, як жердина, провадила самітницьке життя за одноманітною роботою, ноги жодного чоловіка не ступало в її домі після того, як жінка овдовіла, і водночас вона була одержима брудними думками, манією двозначних слів і непристойних натяків, таких складних, що лиш сама могла їх втямити. Бош, нахилившись до неї, тихенько попросив пояснити йому, що вона мала на увазі, і та відповіла:
— Авжеж, молоденька цибулька... Гадаю, цього досить.
Далі почалася серйозна розмова. Кожен говорив про свою роботу. Пан Мадіньє вихваляв картонаж: у цьому ділі є справжні митці. Для прикладу описував подарункові коробки, зразки яких він бачив, — дивовижні й вишукані. Однак Лорійо посміхнувся: він дуже пишався тим, що працює із золотом, і ніби бачив його відблиск у себе на пальцях і на всій своїй особі. До того ж, сказав він, у давні часи ювеліри носили мечі, і навмання назвав ім’я Бернара Палісі, до пуття навіть не знаючи, ким саме він був. Купо, своєю чергою, розповідав про флюгер, шедевр одного свого товариша. Він складався зі стовпчика, на якому був сніп, кошик з плодами й прапор — усе це, далебі, як справжнє, зроблено всього-на-всього з вирізаних і спаяних докупи шматків цинку. Пані Лера, крутячи колодку ножа між пальців, показувала Вишкваркові, як робиться стебло штучної троянди. Тим часом голоси гучнішали, гості перебивали одне одного. Над усім тим гамором підносився лункий голос пані Фоконьє, яка саме скаржилася на своїх робітниць і одну ученицю-підтіпанку, яка вчора знову пропалила праскою два простирадла.
— Усе це, звісно, добре, — крикнув Лорійо, вдаривши кулаком об стіл, — але золото є золото.
І в тиші, що запала після проголошення цієї істини, було чути тільки голос панни Реманжу, яка продовжувала:
— Тоді я піднімаю їм спіднички, прошиваю зі споду... У голівку втикаю шпильку, щоб прикріпити чепчик... От і все. Продають їх по тринадцять су.
Про своїх ляльок вона розповідала Халяві, щелепи якого мололи повільно, мов жорна. Та чоловік і не слухав, тільки кивав головою, слідкуючи за офіціантами, щоб ті, бува, не забрали тарілок, які він ще не встиг підчистити хлібом. Якраз доїли фрикандо з підливою та зеленою квасолею, і тепер подавали печеню — двоє кістлявих курчат, викладених на ложі з хрінниці, що зів’яла й присмажилася в печі. Надворі, на високих вітах акацій, догорало сонце. Зелений відблиск у залі густішав від випарів зі столу, заляпаного вином і підливою та заваленого горою посуду. А вздовж стіни брудні тарілки, порожні пляшки, зіставлені туди офіціантами, здавалися сміттям, яке гамузом змели зі скатертини. Було дуже жарко. Чоловіки познімали свої сурдути і далі їли в самих сорочках.