— Пані Бош, прошу вас, не перегодовуйте їх, — мовила Жервеза, яка майже весь час мовчала, наглядаючи здалеку за Клодом і Етьєном.
Вона встала й підійшла на хвильку до них, спинившись за стільцями хлопчиків. Діти ж нічого не розуміють, вони їстимуть цілий день, не пропускаючи повз рот жодного шматка. І сама відрізала й поклала їм трохи курячої груднинки. А матінка Купо сказала, що нічого страшного не трапиться, якщо вони разочок дадуть собі волю й переїдять. Пані Бош пошепки докоряла чоловікові, що він нібито вщипнув за коліно пані Лера. Ох цей крутько й розгулявся! Вона добре бачила, як його рука ковзнула вниз під стіл. Якщо він спробує зробити це знову, то їй, Бог тому свідок, не забракне зваги торохнути його карафкою по голові.
Усі мовчали, тільки пан Мадіньє просторікував про політику.
— Їхній закон від тридцять першого травня — це просто ганьба. Тепер, щоб проголосувати, потрібно два роки прожити на одному місці. Зі списків виборців викреслено три мільйони громадян... Мені казали, що насправді Бонапарт і сам дуже роздратований, бо любить свій народ, і він уже не раз це доводив.
Пан Мадіньє був республіканцем, але шанував Бонапарта через його дядька, людину, подібної до якої вже більше ніколи не буде. Вишкварок розпалився: він працював у Єлисейському палаці й бачив Бонапарта так, як зараз бачить Халяву, лицем до лиця. І що ж! Пика в цього президента, як у першого-ліпшого поліцая-віслюка, еге ж! Кажуть, він збирається їхати до Ліона. Чудово було б, якби він скрутив там собі карк у якійсь канаві. Щоб розмова не переросла у сварку, довелося втрутитися Купо:
— Та годі вам! Невже ви не вигадали нічого розумнішого, крім як зчепитися через політику?!.. Політика — це такі собі ігрища! Хіба це нашого розуму діло?.. Та поставте кого завгодно — короля, імператора чи й взагалі нікого, — я однаково зароблятиму свої п’ять франків, їстиму, спатиму, чи не так?.. То навіщо ж сваритися?
Лорійо кивав головою. Він народився того ж дня, що й граф Шамборський, 29 вересня 1820 року. Цей збіг не давав йому спокою, пробуджував у ньому химерні марення, в яких він пов’язав відновлення у Франції монархії зі своїми власними гараздами. Він ніколи не говорив, на що, власне кажучи, сподівається, але давав утямки, що це буде щось надзвичайно привабливе. Всі свої бажання, які він не мав змоги задовольнити, Лорійо відкладав на потім — «коли повернеться король».
— До того ж, — говорив він, — одного вечора я бачив графа Шамборського.
Усі обернулись до нього.
— Саме так. Чоловік міцної статури у пальті, приємний на вигляд... Я був у Пекіньо, мого друга, що продає меблі на Великій вулиці Шапель... Граф Шамборський за день до того забув там парасольку. Отож заходить він і каже щось на кшталт: «Чи не повернули б ви мені мою парасольку?» Боже мій! Так, то був він, Пекіньо дав мені слово честі.
Ніхто з присутніх не висловив найменшого сумніву. Подали десерт. Офіціанти, прибираючи зі столу, гучно тарабанили посудом. Раптом пані Лорійо, яка досі поводилася цілком пристойно, як справжня пані, вигукнула «Чортів незграба!», коли один з офіціантів, забираючи зі столу тарілку, чимось капнув їй на шию. Ясна річ, її шовкову сукню зіпсовано. Пан Мадіньє мусив оглянути її спину, але він заприсягся, що там нічого не було. Тепер посередині столу стояла салатниця з безе в заварному кремі, а по боках — дві тарілки із сиром і дві тарілки з фруктами. Перепечені безе, що плавали в жовтавій рідині, викликали справжній захват: такого ніхто не чекав, усі погоджувалися, що десерт просто шикарний. Халява й далі їв. Сказав принести ще хлібину. Впорав обидві тарілки сиру. А коли в салатниці лишився крем, він попросив передати її й набатував туди, як у юшку, грубезних куснів хліба.
— І справді, цей пан — людина непересічна, — мовив пан Мадіньє, не приховуючи свого захоплення.
Потім чоловіки підвелись і подіставали свої люльки. На якусь мить вони зупинялися позаду Халяви й ляскали його по плечах, запитуючи, як він почувається. Вишкварок підняв його разом зі стільцем, але — чорт забирай! — ця тварина вдвічі поважчала! Купо жартома сказав, що хлопець тільки розігрівався й тепер отакечки їстиме хліб до самого ранку. Офіціанти, переполошившись, повтікали. Бош, який зійшов був на перший поверх, повернувся й став розповідати про вираз обличчя винаря, що був унизу. Той стояв за шинквасом геть блідий, отетеріла господиня щойно послала глянути, чи не позачинялися ще пекарні, навіть хазяйський кіт мав приголомшений вигляд. Далебі, тут розігрувалася справжнісінька комедія, за яку не шкода заплатити й грошей, — посиденьки без цього ненажерливого Халяви не варт було й затівати. І чоловіки, підпаливши люльки, заздрісно поглядали на нього, бо, зрештою, щоб так їсти, треба бути дужим хлопцем!
— Не хотіла б я мати вас на утриманні, — мовила пані Ґодрон. — Ото вже ні!
— Але ж, матінко, якщо облишити жарти, — відповів Халява, скоса позираючи на живіт сусідки, — то ви вмололи більше за мене.
Йому зааплодували, закричали «браво!», оцінивши добрий жарт. Надворі вже запала темна ніч, і залу, заповнену димом з люльок, освітлювали три газові ріжки, що розсіювали непевне хистке світло. Офіціанти, подавши каву й коньяк, позабирали останні гори брудних тарілок. Унизу, під трьома акаціями, починалися танці: гучно грали корнет і дві скрипки, у теплому нічному повітрі розлягався хрипкуватий жіночий сміх.
— Треба приготувати пунш, — вигукнув Халява. — Два літри спотикачу, багацько лимонів і трохи цукру!
Але Купо, побачивши стурбоване обличчя Жервези, встав і заявив, що пити більше ніхто не буде. Уже спожили двадцять п’ять літрів, по півтора літри кожен, враховуючи дітей як дорослих, і пора було б зупинитися. Гуртом пообідали по-дружньому, без витівок, бо всі одне одного поважають, тому що хотіли відсвяткувати родинну подію в колі близьких. Усе було дуже мило, весело й тепер задля поваги до дам не треба напиватися, як свині. До того ж, врешті-решт, усі зібралися тут, щоб побажати здоров’я молодятам, а не для того, щоб нажлуктатися до самісіньких риз. Цю невеличку промову, яку впевненим голосом проказав бляхар, прикладаючи руку до грудей після кожної фрази, радо схвалили Лорійо та пан Мадіньє. Однак решта чоловіків — Бош, Ґодрон, Вишкварок, а особливо Халява, усі четверо вже добряче підхмелені — почали глузувати з нього, хоч в них уже й заплітались язики, що їх мучить проклята спрага, а тому її треба неодмінно погамувати.
— Хто хоче пити — хай п’є, а хто не хоче — хай як хоче, — заявив Халява. — Отож, ми замовляємо пунш... Ніхто нікого не силує. Аристократики нехай попросять води з цукром.
А коли бляхар знову почав наставляти Халяву, той, звівшись на ноги, ляснув себе по сідницях і вигукнув:
— Знаєш що! Поцілуй мене!.. Офіціанте, два літри старки!
Тоді Купо мовив, що нехай буде й так, але він хотів би вже зараз розрахуватися за обід, щоб потім уникнути всіляких непорозумінь. Порядні люди не мусять платити за п’яниць. Отож Халява почав порпатися у своїх кишенях і нарешті знайшов там лише три франки й сім су. Навіщо вони змусили його стовбичити на шляху до Сен-Дені? Та він же промок там до рубця, от і змушений був розбити п’ятифранкову монету. Це вони винні, а не він! Насамкінець Халява віддав Купо три франки, а сім су залишив собі, щоб було зранку на що купити тютюн. Розгніваний Купо зацідив би йому, якби налякана Жервеза, благаючи заспокоїтись, не відтягла його за сурдут. Він наважився позичити два франки в Лорійо, який спочатку був відмовив, а потім таки дав потай від дружини, бо вона, звісно, на таке ніколи б не погодилася.
Тим часом пан Мадіньє обходив усіх з тарілкою в руці. Незаміжні та самотні дами — пані Лера, пані Фоконьє, панна Реманіжу — першими скромно поклали по сто су. Потім чоловіки відійшли в другий кінець кімнати й почали підраховувати гроші. Їх усіх було п’ятнадцятеро, тож загальна сума мала становити сімдесят п’ять франків. Коли ці сімдесят п’ять франків лежали на тарілці, чоловіки доклали кожен по п’ять су на чай для офіціантів. Чверть години пішла на ретельні підрахунки, щоб належним чином усе владнати і щоб усі були задоволені.