То була дуже пристойна крамничка якраз у тому великому будинку, де вони колись мріяли винайняти помешкання. Окрім самої крамнички, там ще була комірчина і дві кімнати — праворуч та ліворуч. Зрештою, це те, що їм треба; кімнати, щоправда, трохи замалі, але вдало розташовані. От тільки ціна здалась їй зависокою: власник загадав п’ятсот франків.
— Отже, ти вже там була й запитала про ціну? — запитав Купо.
— О! То я так, просто поцікавилася! — відповіла вона, прибираючи байдужого вигляду. — Коли шукаєш і заглядаєш туди, де дали оголошення, це ж ні до чого не зобов’язує... Але та крамничка занадто дорога, звісно. Та й взагалі, може, це дурна затія — починати свою справу.
Однак після вечері Жервеза повернулася до розмови про галантерейну крамницю. На берегах газети вона намалювала її план. Тоді мало-помалу розговорилася, почала виміряти приміщення й подумки облаштовувати кімнати, ніби назавтра має розставляти в них свої меблі. Купо, побачивши, як вона загорілася цим бажанням, став заохочувати її винайняти крамничку: ясна річ, дешевше, ніж за п’ятсот франків, вона нічого путнього не знайде; до того ж, можливо, вдасться домовитися про знижку. Єдина прикрість — доведеться жити в будинку, де мешкають Лорійо, яких вона терпіти не могла. Але Жервеза рішуче сказала, що нікого вона не ненавидить. Окрилена своїм бажанням, вона навіть стала захищати Лорійо: в глибині душі вони не такі вже й лихі, і згодом усі чудово поладнають. А коли вони лягли спати й Купо вже задрімав, вона у своїй уяві продовжувала обставляла житло, ще не знаючи напевне, винайме його чи ні.
Наступного дня, лишившись на самоті, вона не змогла здолати бажання підняти скляного ковпака годинника й заглянути в ощадну книжку. Подумати лишень: її пральня була в ній, на цих брудних аркушиках з незугарною писаниною! Перш ніж піти на роботу, Жервеза спитала поради пані Ґуже, яка цілком схвалила її задум: з таким чоловіком, як у неї, порядним, непитущим, можна впевнено починати свою справу, не боячись, що все піде за вітром. В обідню перерву вона навіть забігла до Лорійо, щоб дізнатися їхню думку: їй не хотілося, щоб вони вважали, ніби вона щось приховує від родини. Пані Лорійо аж заціпило. Хіба таке можливо?! То оце тепереньки Шкандиба матиме свою пральню?! Її серце краяла досада, та вона пробелькотіла, намагаючись удавати, що дуже втішена: авжеж, приміщення дуже зручне, і Жервеза правильно зробить, якщо винайме його. Однак, трохи оговтавшись від несподіванки, вони з чоловіком заговорили про вогкість на подвір’ї та скупе світло в кімнатах першого поверху. Еге! Якраз закуток для всіляких ревматизмів. Та зрештою, коли вже вона намислила винайняти ту крамничку, то їхні міркування, цілком зрозуміло, не завадять їй це зробити, правда ж?
Увечері Жервеза, сміючись, зізналася, що їй стане просто зле, якщо хтось завадить їй орендувати те приміщення. У будь-якому разі, перш ніж сказати останнє слово, їй би хотілось, щоб Купо теж подивився на нього й спробував поторгуватися за комірне.
— Гаразд, завтра й підемо, якщо ти так хочеш, — мовив чоловік. — Прийдеш по мене близько шостої години до будинку на вулиці Нації, де я працюю, а назад повернемося вулицею Ґут-д’Ор.
Купо закінчував покривати новий чотириповерховий будинок. Того дня він саме мав покласти останні цинкові листи. Оскільки дах був майже плаский, він встановив на ньому свій робочий стіл — широку дошку на двох козлах. Чудове травневе сонце, кидаючи золотаві відблиски на димарі, котилося до обрію. А високо вгорі, на тлі чистого неба, бляхар, схилившись над своїм столом, спокійно різав ножицями листи металу, нагадуючи кравця, який у своїй майстерні викроює штани. Біля стіни сусіднього будинку, на цьому самому даху, його помічник, худий білявий сімнадцятилітній хлопець, підтримував вогонь у пічці, роздуваючи величезний міх, з якого з кожним видихом вилітала купа іскор.
— Агов! Зідоре, лаштуй паяльник! — гукнув Купо.
Хлопець встромив паяльник в саме осереддя жару, блідо-рожевого в ясному денному світлі. Потім знову взявся за міх. Купо тримав останній лист цинку. Його треба було покласти скраю покрівлі, біля ринви. У тому місці був крутий схил, за яким глибокою вирвою зяяла вулиця. Бляхар, як у себе вдома, у повстяних капцях, рушив до цієї ринви, човгаючи ногами й насвистуючи собі підноса «Гей, мої ягнята!» Підійшовши до отвору, який треба було затулити, він трохи з’їхав униз, вперся коліном у цегляний димар і наполовину опинився над вулицею. Одна його нога зависла у повітрі. Відхилившись назад, щоб покликати того лежня Зідора, Купо вхопився за ріг димаря, аби не впасти на тротуар, що був прямо під ним.
— Агов, клятий незграбо!.. Давай сюди паяльника! Коли ти, кістлявий чортяко, стоїш, задерши голову, печені жайворонки тобі в пельку не падатимуть!
Але Зідор не квапився. Він споглядав сусідні дахи, густий дим, що здіймався аж ген далеко, на іншому краї Парижа, побіля кварталу Ґренель; цілком імовірно, що там була пожежа. Нарешті він підійшов, ліг долілиць і, звісивши голову над отвором, подав паяльника Купо. Той почав лютувати цинковий лист. Він то коцюрбився, то випростувався, намагаючись зберігати рівновагу, впираючись у димар то спиною, то кінчиком ноги, часом притримуючись одним лише пальцем. Страшенно самовпевнений, неймовірно зухвалий, він був запанібрата з небезпекою і кидав їй виклик. Хай знає наших! Вулиця внизу його не настрахає. Це вулиця повинна його боятися. Не виймаючи з рота люльки, бляхар час від часу обертався й спокійно спльовував на вулицю.
— Ти ба! Пані Бош! — раптом крикнув він. — Агов! Пані Бош!
Купо щойно побачив був консьєржку, яка переходила вулицю. Вона підвела очі й упізнала його. Почалася розмова між дахом і тротуаром. Жінка стояла, задерши догори голову і тримаючи руки під фартухом. Він звісився над вулицею, ухопившись лівою за трубу димаря.
— Чи не бачили ви часом моєї дружини? — запитав Купо.
— Ні, не бачила, — відповіла консьєржка. — А хіба вона десь поблизу?
— Та має прийти по мене... Як життя-буття, все гаразд?
— Та нічого, дякую, як бачте, ще тупцяю... Іду на Кліньянкурське шосе купити баранячий окіст. Різник біля Мулен-Руж править за нього лише шістнадцять су.
Коли на дорозі загуркотів екіпаж, їм довело говорити гучніше. На широкій і безлюдній вулиці Нації їхні слова, які вони щосили вигукували, привернули увагу лише однієї старенької, що підійшла до свого вікна. Зіпершись ліктями на підвіконня та побачивши надзвичайно цікаве для неї видовище, вона так і застигла, дивлячись на чоловіка на даху навпроти, так ніби сподівалася вгледіти, як з хвилини на хвилину він полетить донизу.
— Гаразд! До побачення! — вигукнула наостанок пані Бош. — Не буду вас відволікати.
Купо повернувся і взяв паяльник, який йому простягав Зідор. Але тієї миті, коли консьєржка відійшла, вона помітила на протилежному тротуарі Жервезу, яка тримала за руку Нана. Вона вже була підвела голову, щоб повідомити про це бляхареві, але молода жінка швидким жестом завадила їй це зробити. І впівголоса, щоб їх не почули вгорі, Жервеза розповіла пані Бош про свої страхи: вона побоювалася, що, з’явившись зненацька, може налякати чоловіка, і той полетить на землю. За всі чотири роки Жервеза тільки одного разу приходила до нього на роботу. А сьогодні це було вдруге. Вона не могла на таке дивитися, кров холола в її жилах, коли бачила свого чоловіка між небом і землею, на такій висоті, куди й горобці не зважуються залітати.
— Авжеж, це таки неприємне видовище, — прошепотіла пані Бош. — От мій чоловік — кравець, тож мені не доводиться так хвилюватися.
— Якби ви тільки знали, — додала Жервеза, — як я попервах жахалася, тривога гризла мене від рання й до вечора. Повсякчас уявляла його на ношах з розбитою головою... Тепер я про це більше не думаю. До всього звикаєш. Треба ж якось на хліб заробляти... Хай там як, а хліб той дорого обходиться, коли ризикуєш накласти головою...
Вона змовкла й, боячись, що Нана закричить, заховала крихітку у своїх спідницях. Геть бліда, вона понад силу дивилася вгору. Купо якраз лютував зовнішній край листа, біля ринви. Перехилившись якомога нижче, він усе одно не діставав до краю. Тоді чоловік вирішив сповзти — його рухи були повільні, впевнені й незграбні водночас. Якоїсь миті він завис над тротуаром і, більше не тримаючись, спокійно собі працював далі. З-під паяльника, яким орудувала вправна рука, виривався біленький тріскучий вогник. Занімілій Жервезі страх здушив горло, її руки стиснулися й мимоволі здійнялися до неба, ніби в благанні. Та скоро вона змогла віддихатися. Купо неквапливо ліз на дах і на якусь мить спинився, щоб востаннє сплюнути на вулицю.