Того дня, коли Купо прийшли підписувати угоду про оренду, Жервеза, переступаючи поріг високих дверей, відчула якусь важкість на серці. Отже, тепер вона мешкатиме в цьому величезному, як маленьке містечко, будинку, в якому тягнуться й перехрещуються, мов вулички, нескінченні сходи та коридори. Сірі фасади з лахміттям у вікнах, що сушилося на сонці, похмурий двір з роздовбаним, як на людній площі, бруком, шум і гуркіт за стінами майстерень — усе це дуже її бентежило. Звісно, Жервеза тішилася, що нарешті їй майже вдалося досягти своєї честолюбної мети, але водночас жінку страхала можливість невдачі, нищівної поразки в жорстокій боротьбі з голодом, дихання якого вона, здавалося, вже відчувала. Коли в майстернях на першому поверсі грюкали молоти слюсаря й свистіли рубанки столяра, їй здавалося, що вона зважується на відважний вчинок, кидаючись у саме осердя якоїсь машини на повнім ходу. Вода, що текла того дня з фарбарні попід порогом, була ніжно-зеленого яблучного кольору. Жервеза з усмішкою перескочила струмок: у цій барві вона вбачала щасливе знамення.
Зустріч із домовласником відбулась у комірчині Ботів. Пан Мареско, власник великого підприємства з виробництва ножів на вулиці Миру, колись давно крутив точило по тротуарах. Казали, що тепер його статки сягають кількох мільйонів. Це був сорокап’ятирічний чоловік міцної статури, плечистий, з орденом на грудях та здоровенними руками колишнього робітника. Задля власної втіхи він збирав ножі та ножиці у своїх пожильців і потім власноруч наточував їх. Його вважали чоловіком геть не пихатим, бо він годинами міг сидіти у комірчині консьєржів, сховавшись у темному закапелку, й розбиратися з рахунками. Там він і провадив усі свої справи. Купо застали його за заяложеним столом пані Бош саме тієї миті, коли та розповідала йому, що кравчиня з третього поверху під’їзду «А» відмовилась платити комірне ще й лихословила при цьому. Потім, коли угоду було підписано, пан Мареско потиснув бляхареві руку. Він любив робітників. Сам колись пізнав почім ківш лиха. Але хто робить кревно, той ходить певно. Тоді, перерахувавши гроші — двісті п’ятдесят франків за перше півріччя — і поклавши їх до глибокої кишені, він почав розповідати про своє життя й показав орден.
Тим часом Жервеза почувалася трохи ніяково, бачивши ставлення до неї Бошів. Ті вдавали, що не знають її, й запопадливо метушилися довкола власника, зігнувшись удвоє, ловлячи кожне його слово, згідливо киваючи головою. Потім пані Бош вискочила надвір, щоб розігнати зграйку дітлахів, що хлюпалися біля колонки, з крана якої била вода, заливаючи брук. А повернувшись, сувора й штивна у своїх накрохмалених спідницях, обвівши двір і всі вікна повільним поглядом, ніби намагаючись переконатися у цілковитому порядку в будинку, вона міцно стулила губи, ніби щоб показати, якою владою її тепер наділено, коли під нею опинилося три сотні квартирантів. Бош знову заговорив про кравчиню з третього поверху. Він виступав за те, щоб її виселити, перераховував неоплачені місяці з поважністю інтенданта, чиє командування може опинитися під загрозою. Пан Мареско схвалив таку його пропозицію, проте волів почекати до середини кварталу. Жорстоко викидати людей на вулицю, особливо коли це ані на шеляг не збагатить власника будинку. І Жервеза, охоплена мимовільним дрожем, сама себе запитувала, чи її так само викинуть надвір того дня, коли якесь лихо завадить їй вчасно заплатити. У задимленій, заставленій почорнілими меблями кімнатчині було вогко й похмуро, як в льоху. Денне світло ледь проникало крізь вікно, освітлюючи лише кравецький стіл, що стояв біля самісінького підвіконня; на ньому валявся старий сурдут, який треба було підшити. Поліна, донька Бошів, чотирирічне руденьке дівча, сиділа долі й спокійно дивилася, як смажиться шматок телятини, оповита й зачарована насиченим запахом страви, що здіймався зі сковороди.
Пан Мареско знову простягнув руку бляхареві, а той нагадав йому про усну домовленість зробити сякий-такий ремонт у крамничці. Та власник розсердився: він не брав на себе жодних зобов’язань, до того ж ремонтів у крамницях ніхто ніколи не робить. Щоправда, він погодився піти оглянути приміщення разом з Купо та Бошем. Галантерейник, виїхавши, забрав усе своє начиння разом зі стелажами й прилавком. Зовсім гола крамничка світила чорною стелею й потрісканими стінами, з яких звисали клапті старих жовтих шпалер. І там, у лунких порожніх кімнатах, зчинилася запекла суперечка. Пан Мареско кричав, що облаштовувати приміщення — це справа підприємців, бо, врешті-решт, орендар може захотіти, щоб усе було в золоті, а він, власник, золота собі дозволити не може. Потім розповів про облаштування своєї власної крамниці на вулиці Миру, на яке він витратив понад двадцять тисяч франків. Жервеза з характерною для жінок затятістю повторювала аргумент, який здавався їй незаперечним: у житлі мають бути поклеєні шпалери, чи не так? І чому він не хоче вважати крамничку за житлове приміщення? Вона більше нічого не просить, окрім як побілити стелю й замінити шпалери.
Тим часом Бош зберігав непроникний і гордий вигляд. Він крутився туди й сюди, поглядав на стелю, не кажучи ні слова. Даремно Купо підморгував йому: той вдавав, ніби не бажає зловживати своїм величезним впливом на власника. Щоправда, він врешті дозволив собі скривити гримасу — дуже стримано посміхнувся ще й кивнув головою. Тієї хвилі розлючений пан Мареско, судомно стиснувши пальці, ніби скуп’яга, коли в нього видирають з рук золото, поступився Жервезі й пообіцяв побілити стелю та обклеїти стіни за умови, що вона оплатить половину вартості шпалер. Потому швидко пішов геть, не бажаючи нічого більше чути.
Тоді, лишившись з Купо і Жервезою, Бош розбалакався й поплескав їх по плечах. Ну що? Діло зроблено! Без нього вони зроду не домоглися б ні нових шпалер, ні білення стелі. Помітили, як господар краєм ока позирав на нього й одразу ж погодився, побачивши його усмішку? Потім, немов звіряючи якусь таємницю, сказав, що, власне кажучи, саме його можна вважати справжнім власником будинку. Він вирішує, кого слід виселити, він здає кімнати тим людям, які йому подобаються, він збирає комірне, яке потім тижнями лежить в його комоді. Увечері, вважаючи, що так буде ввічливо з їхнього боку, Купо на знак подяки надіслали Бошам два літри вина. Вони заслуговували на гостинець.
З наступного понеділка робітники взялися за крамничку. Передусім, надзвичайно важливою справою було придбання шпалер. Жервеза хотіла сірі з блакитними квіточками, щоб стіни посвітліли й повеселішали. Бош запропонував піти з нею, мовивши, що вибиратиме вона сама. Проте він отримав суворий наказ від власника: ціна за рулон не мусить перевищувати п’ятнадцяти су. Цілу годину вони пробули в крамниці. Жервеза постійно поверталася до дуже милого квітчастого візерунку по вісімнадцять су, розчарована іншими шпалерами, що видавались їй жахливими. Нарешті консьєрж поступився: він залагодить справу, скаже, що знадобилося на один рулон більше. Повертаючись додому, Жервеза купила тістечко для Поліни. Вона не любила бути комусь винною. Хто ставиться до неї люб’язно, завжди має добру віддяку.
Крамничка мала бути готовою за чотири дні, але робота затягнулася на три тижні. Спочатку мова йшла про те, що фасад треба просто вимити. Помальований колись у бордове, він був такий брудний і жалюгідний, що Жервезу легко переконали, що всю крамничку знадвору треба перефарбувати в блакитне з жовтими обломами. Отож ремонт тривав цілу вічність. Купо, який досі не працював, приходив із самого ранку подивитися, як ідуть справи. Бош кидав сурдут чи штани, в яких лагодив петлі для ґудзиків, і так само йшов наглянути за робітниками. Вони обоє стояли, заклавши руки за спину, курили, плювали, позирали на малярів, коментуючи кожен їхній мазок, — загалом проводили у крамничці цілий день. Щодо кожного цвяха, який треба було забити, точилися нескінченні дебати й висловлювалися глибокі міркування. Малярі, двоє дебелих веселунів, раз по раз злазили з драбин, так само вмощувалися посеред крамнички, долучалися до розмови, годинами кивали головою, окидаючи вдумливим поглядом розпочату роботу. Стелю було побілено досить швидко. А от фарбування, здавалось, ніколи не закінчиться. Стіни ніяк не хотіли сохнути. Малярі приходили близько дев’ятої години, ставили свої відерця з фарбою у кутку, роззиралися довкола і йшли собі геть — тільки їх і бачили. Вони вирушали снідати або ж дороблювати якусь дрібницю неподалік, на вулиці Мірри. Часом бувало, що Купо вів усю ватагу — Боша, малярів, товаришів, що траплялися дорогою, — випити по чарці. Так щоразу пропадала добра половина дня. Жервезі вже вривався терпець, коли раптом за два дні всю роботу було закінчено: фарбу полаковано, шпалери поклеєно, непотріб вивезено на тачці. Робітники завиграшки все доробили, посвистуючи й виспівуючи на драбинах так, що всьому кварталу аж вуха закладало.