З переїздом не зволікали. Протягом перших днів Жервеза раділа, як дитина, коли переходила вулицю, повертаючись додому. Стишувала ходу, усміхалася до своєї оселі. Здаля, серед чорної вервечки інших фасадів, її заклад здавався їй надзвичайно світлим, веселим і свіжим. На ніжно-блакитній вивісці великими жовтими літерами було виведено «Делікатне прання». У вітрині, прикрашеній зсередини маленькими мусліновими фіранками, обклеєній блакитними шпалерами, щоб підкреслити чистоту білизни, було виставлено чоловічі сорочки, а жіночі чепчики висіли, підв’язані за стрічки на латунному дроті. Свою небесно-блакитну пральню Жервеза вважала дуже гарною. Заходячи досередини, вона знову поринала у голубінь: на шпалерах з квітчастими візерунками у стилі Помпадур було зображено альтанки, по стінах яких вилися кручені паничі; робочий стіл з величезною стільницею, що займав дві третини кімнати, було застелено цупким покривалом, облямовиним кретоном з великими блакитними візерунками, щоб приховати ніжки. Жервеза сідала на табурет, задоволено зітхала від щастя бути власницею цього добра й не зводила очей з новенького начиння. Та перший погляд завжди падав на «машину», чавунну піч, на якій заразом могли розігріватися десять прасок, поставлених кружка на похилих підставках. Вона раз за разом ставала навколішки й зазирала всередину, все боячись, щоб через ученицю — недоумкувате дівчисько, яка могла кинути забагато коксу, — не тріснув чавун.
Житло в задній частині крамниці було вельми зручним. Купо спали в першій кімнаті, де також готували їсти й сідали до столу. У другому її кінці були двері, що виходили у двір будинку. Ліжко Нана поставили у кімнаті праворуч, великій комірчині, що освітлювалася крізь кругле віконце аж під самою стелею. Щодо Етьєна, то він ділив кімнату ліворуч з величезними горами брудної білизни, що постійно завалювали підлогу. Щоправда, був один недолік, який Купо спочатку не хотіли визнавати: стіни бралися вогкістю, а після третьої години по обіді в оселі ставало геть темно.
Через нову пральню у кварталі зчинився чималий розрух. Люди балакали, що Купо переоцінили свої можливості й матимуть з нею неабияку мороку. Правду кажучи, вони витратили п’ятсот франків Ґуже на облаштування, не лишивши нічого навіть на харчі на найближчі кілька тижнів, як було заплановано спочатку. Зранку, коли Жервеза вперше відчинила віконниці свого закладу, в її гаманці лежало всього шість франків. Та жінка не переймалася тим, з’являлися клієнти, і справи мали піти якнайкраще. Через тиждень, у суботу, вона дві години просиділа, підраховуючи щось на клаптику паперу, а тоді з осяйним обличчям розбудила Купо, щоб сказати йому, що можна заробляти сотні й тисячі, якщо вести справи з розумом.
— Що й казати! — горлала на всю вулицю Ґут-д’Ор пані Лорійо. — Мій братик-телепень ще й не такі витівки побачить!.. Шкандибі тільки й бракувало, що отак розгулятися. А воно їй дуже личить, хіба ні?
Лорійо розсварилися з Жервезою до самого скону. Ще коли тривав ремонт, вони ледве не показилися. Щойно побачивши віддалік малярів, вони переходили на другий бік вулиці й піднімалися до себе, міцно зціпивши зуби. Голубенька крамничка цієї нікчемниці — це ніби ляпас усім порядним людям! А вже наступного дня так сталося, що Жервезина працівниця швиргома вихлюпнула з миски крохмаль, саме коли пані Лорійо виходила з дому. Вона зчинила лемент на всю вулицю, звинувачуючи невістку в тому, що та нібито намовляє своїх робітниць ображати її. Отож усі стосунки між ними було порвано, і тепер, коли вони бачили одна одну, обмінювалися хіба що гнівними поглядами.
— Еге, пречудово їй живеться! — повторювала пані Лорійо. — Знаємо, звідки взялися грошики на цю її будку! Заробила в того коваля... Ще одна добропорядна сімейка! Чи не відтяв часом її батечко собі голову ножем, щоб не завдавати клопоту гільйотині? Зрештою, якась мерзота тоді таки сталася!
Вона відкрито звинувачувала Жервезу, що та спить з Ґуже. Навіть вигадала, що одного вечора заскочила їх удвох на лавці на кільцевому бульварі. Думка про ці стосунки, про втіху, яку мала б спізнати невістка, ще дужче вганяла її у відчай, як кожну негарну з лиця доброчесну жінку. Щодня крик серця поривався до її губів:
— Та що ж у ній є такого, у цій каліці, що її так усі люблять?! Чого мене ніхто не любить?!
Потім почалися нескінченні плітки з сусідками. Пані Лорійо розповідала всю їхню історію. Гай-гай! Та ще в день весілля вона все вгадала наперед! О! У неї гострий нюх, і вже тоді було пізнати, як та справа обернеться. Пізніше — хай Бог простить! — Шкандиба показалася такою плохенькою, прикинулася такою святенницею, що вони з чоловіком на знак поваги до Купо погодилися стати хрещеними батьками Нана, хоч і дорого обійшлись їм ті хрестини. Але тепер, бачте-но, якщо Шкандиба конатиме страшною смертю й проситиме склянку води, то вона її не подасть, це вже напевне. Вона не любить ні нахаб, ні крутійок, ні розпусниць. Що ж до Нана, то її завжди радо приймуть, коли їй забажається навідати хрещеного й хрещену. Адже крихітка ні в чому не винна і не має відповідати за гріхи матері, правда ж? А на Купо нема чого напосідати. На його місці кожен чоловік всадив би зад своєї жінки в балію з водою і вліпив би кілька ляпасів. Та зрештою, це його особиста справа, його просять лишень подбати про повагу до своєї родини. Господи праведний! Але якби Лорійо дізнався, що вона, пані Лорійо, вчинила переступ! Це миром не закінчилося б, він точно вгородив би ножиці в її живіт.
Однак Боші, суворі судді в сусідських сварках, виступили проти Лорійо. Звісно, Лорійо — люди порядні, спокійні, працюють цілими днями, завжди вчасно платять комірне. Але зараз, відверто кажучи, їх гризе заздрість. Та в них узимку снігу не випросиш. Такі скупердяги! Коли до них хтось заходить, вони швиденько ховають пляшку, щоб не пригостити гостя склянкою вина. Одне слово, неприємні людці. Якось Жервезі захотілося почастувати Бошів смородинівкою із зельтерською водою. Вони сиділи собі в їхній комірчині, коли повз саме проходила пані Лорійо, дуже штивна, і знарошна плюнула просто перед дверима консьєржів. Від того дня пані Бош, замітаючи щосуботи сходи й коридори, залишала сміття коло дверей Лорійо.
— Хай йому пек! — кричала пані Лорійо. — Шкандиба набиває кендюхи цих ненажер! О! Усі вони з одної гіллі ягоди!.. Але мене хай краще не чіпають! Я скаржитимуся власникові... А ще вчора я бачила, як цей лицемір Бош терся коло спідниць пані Ґодрон. Лізти до жінки такого поважного віку, в якої з півдесятка дітей, га? Справжнісіньке свинство!.. Ще бодай раз побачу таку мерзоту, піду і розповім про все пані Бош, щоб вона нагодувала лящами свого чоловіченька... Хоч посміємося трохи, чорт забирай!
Матінка Купо навідувалася до обох родин і в одній і в другій, знай собі, притакувала. Співчутливо вислуховуючи по черзі дочку та невістку, їй навіть частіше, ніж раніш, вдавалося діждати запрошення лишатися на вечерю. Пані Лера останнім часом перестала ходити до Купо, бо посварилася з Жервезою через зуава, який бритвою відрізав був своїй коханці носа. Пані Лера вступилася за зуава, бозна-чому вважаючи цей вчинок свідченням великого кохання. А понад те вона вкрай розбурхала гнів пані Лорійо, запевняючи її, що Шкандиба привселюдно, не соромлячись, називає її Коров’ячим Хвостом. Хай Бог милує! Атож, тепер і Боші, й сусіди кличуть її Коров’ячим Хвостом.
Спокійна й усміхнена посеред усіх цих пліток, Жервеза з порога своєї пральні люб’язно віталася з друзями, злегка киваючи головою. Вона любила вийти на хвилинку, трохи перепочити, посміятися до вулиці, розпишавшись, як якась крамарка, що має свою місцину на тротуарі. Тепер їй належала вулиця Ґут-д’Ор, і сусідні вулиці, і геть увесь квартал. Коли Жервеза отак стояла, в білій кофтині, з голими руками, зі скуйовдженим у завзятій праці білявим волоссям, і, витягуючи голову, кидала погляд ліворуч, праворуч, їй хотілося у миг ока охопити геть усе — перехожих, будинки, бруківку, небо. Ліворуч ішла вглиб тиха, геть не велелюдна вулиця Ґут-д’Ор, схожа на якийсь провінційний куточок, де жінки стиха перемовляються біля воріт. Праворуч, за кілька кроків, вулиця Пуасоньє поставала рейвахом екіпажів, нескінченним тупотом натовпу, що стихав і дужчав, перетворюючи це місце на перехрестя людських потоків. Жервеза любила вулицю, торохтіння хур по ямах у роздовбаному грубому бруку, штовханину людей на вузеньких тротуарах, обмежених стрімким спадом кам’яного полотна. Три метри стоку уздовж її закладу набували величезного значення, ставали широкою річкою, яку вона хотіла бачити чистісінькою. Чудернацька й жвава річка, води якої поміж чорного болота тутешня фарбарня забарвлювала вибагливими найніжнішими кольорами. А ще Жервезі подобалося розглядати магазини: велику бакалійну крамницю, на вітрині якої було виставлено сушені фрукти, прикриті густою сіткою; крамницю з робочим одягом і головними уборами, де від найменшого вітру погойдувалися роби й сині блузи, підвішені за розтягнені врізнобіч рукави й холоші. На прилавках зеленярки та перекупки, що торгувала потрухами, вдоволено й спокійно муркотіли коти. Пані Віґуру, сусідка, яка продавала вугілля, кланялась у відповідь на Жервезине вітання. То була низенька повнява жінка зі смаглявим обличчям, блискучими очима, що любила побайдикувати й посміятися з чоловіками, притулившись спиною до фасаду своєї лавки з намальованими на бордовому тлі полінами, що оздоблювали його складним візерунком на кшталт дерев’яного шале. Сусіди з другого боку — пані Кюдорж з донькою, в яких була крамниця з парасольками, — ніколи не показувалися на вулиці, їхня вітрина потьмяніла, а двері, прикрашені двома маленькими цинковими парасольками, покритими густим шаром яскраво-червоної фарби, були зачинені. Перш ніж повернутися до пральні й знову стати до роботи, Жервеза завжди кидала погляд навпроти, на високу білу стіну без вікон, з величезною проймою воріт, крізь яку було видно палахкотіння горна посеред двору, де із задертими догори голоблями стояло багато візків і бідок. Слово «Кузня», написане на стіні великими літерами, було обрамлене різноманітними кінськими підковами. Цілими днями молоти дзенькали об ковадла, а спалахи іскор осявали блідаву темінь подвір’я. Внизу цієї стіни, між лавкою із залізяччям і продавчинею смаженої картоплі, у глибині пройми, завбільшки як шафа, була майстерня годинникаря, охайного на вигляд чоловіка в сурдуті, що постійно копирсався у дзиґарях манюсінькими інструментами, сидячи за робочим столом, на якому під склом лежали різноманітні делікатні деталі. А позаду нього кілька десятків настінних годинників із зозулями цокотіли всі одразу посеред нужденної похмурої вулиці, вторуючи розміреному стукоту молотів у кузні.