— Оцей кошик буде вам, пані Пютуа, — знову заговорила Жервеза. — Не гайте часу, гаразд? Зараз усе сохне водномить, тож якщо за годину не впораєтеся, доведеться починати все спочатку.
Пані Пютуа, худенька, низенька сорокап’ятирічна жіночка у застебнутій на всі ґудзики старій коричневій кофтині, водила гарячою праскою й ніскілечки не пітніла. Вона навіть не зняла свого чорного чепчика, оздобленого зеленими вигорілими стрічками. Перед зависоким для неї робочим столом вона стояла випроставшись, високо задерши лікті й тягаючи праску різкими рухами маріонетки. Раптом вона закричала:
— О, ні! Панно Клеманс, ви що, скидаєте блузку? Знаєте, я не терплю непристойностей. Навіщо ж виставляти напоказ усе своє добро? Он уже троє чоловіків спинилося навпроти.
Довготелеса Клеманс крізь зуби обізвала її старою дурепою. Вона задихалася і хотіла бодай трохи охолонути: не у всіх же така висушена шкіра. До того ж, хіба щось було видно? Вона підняла руки, сорочка туго напнулася на гарних пишних жіночих грудях, а короткі рукава аж затріщали у плечах. Клеманс уже так давно пустилася берега, що до тридцяти років, певно, зажене себе на той світ. На ранок після бучних гулянок вона ледь трималася на ногах, засинала над роботою, а голова й живіт були наче набиті шматтям. Та все-таки її не проганяли, бо жодна інша робітниця не могла похизуватися вмінням так спритно випрасувати чоловічу сорочку, як вона. До чоловічих сорочок у неї був хист.
— І що? Зрештою, це моя справа! — заявила Клеманс, поплескавши себе по грудях. — Ну й нехай собі витріщаються. Вони ж не кусаються, і мені це не муляє.
— Клеманс, одягніть блузку, — попросила Жервеза. — Пані Пютуа має рацію, так не годиться... Люди подумають, що в мене не пральня, а казна-що.
Довготелеса Клеманс одягнулася й почала бурчати. Навіщо церемонії розводити? Наче ті перехожі ніколи цицьок не бачили! І вона зігнала свою злість на учениці, зизоокій Оґюстіні, яка поруч з нею прасувала прості речі — панчохи і носові хустинки. Клеманс штурхнула її ліктем. Дівчисько було для всіх таким собі цапом-відбувайлом. Негарна на вроду, потайлива, зла, підступна, Оґюстіна, щоб помститися Клеманс, непомітно плюнула їй ззаду на спідницю.
Жервеза тим часом взялася до чепчика пані Бош, над яким їй хотілось постаратися. Щоб він став, як новий, вона заварила крохмаль. Маленькою заокругленою з обох кінців праскою, що звалася «поляком», Жервеза обережно розгладжувала очіпок зі споду, коли до кімнати ввійшла кістлява жінка з червоними плямами на обличчі у наскрізь промоклих спідницях. То була прачка, яка мала трьох наймичок у пральні на вулиці Ґут-д’Ор.
— Ви з’явилися надто рано, пані Біжар! — вигукнула Жервеза. — Я казала вам прийти ввечері... Зараз мені ніколи, я не можу відволіктися.
Але прачка, боячись, що не встигне замочити білизну того ж дня, здійняла галас, і Жервеза погодилася віддати їй брудні речі вже зараз. Вони пішли у кімнатку ліворуч, де стояло Етьєнове ліжко, і повернулися звідти з величезними клумаками, які скинули на долівку в кінці пральні. На те, щоб перебирати білизну, знадобилося добрих пів години. Жервеза розкладала навколо себе купки — окремо чоловічі сорочки, окремо жіночі, носові хустинки, шкарпетки, рушники. Коли їй траплялася якась річ нового клієнта, вона помічала її хрестиком, вишитим червоною ниткою, щоб потім легше було розпізнати. У гарячому повітрі від усієї цієї розворушеної брудної білизни поширювався затхлий сморід.
— Як же вона тхне! — затиснувши носа, мовила Клеманс.
— Звісно! Якби вона була чистою, нам би її не віддавали, — спокійно відповіла Жервеза. — Таким і має бути запах брудних речей, авжеж!.. Ми нарахували чотирнадцять жіночих сорочок, правильно, пані Біжар?.. П’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять...
Вона продовжувала рахувати вголос. Їй, звиклій до такої роботи, було зовсім не гидко. Оголеними рожевими руками вона бабралася в пожовклих від бруду сорочках, зашкарублих від жирного посуду рушниках, протертих і просмерділих від поту шкарпетках. Помалу цей сильний запах, що бив просто у схилене над клунком обличчя, почав викликати у неї якусь млявість. Жервеза сіла на край табуретки, зігнулася вдвоє, простягала руки праворуч і ліворуч, повільними рухами розкладаючи білизну, і з млосним поглядом непевно усміхалася, ніби сп’яніла від цієї людської смердоти. Можливо, лінощі вперше оволоділи нею саме тут, породжені задушливим смородом старого ганчір’я, що отруювало повітря навколо неї.
Тієї миті, коли вона струшувала дитячу пелюшку, яку годі було розпізнати — настільки та була закаляна, — увійшов Купо.
— Кат би його взяв! — пробурмотів він. — Яке пекуче сонце!.. Ох і смалить голову!
Бляхар зіперся на стіл, щоб не впасти. Це вперше він повернувся такий налиганий. Раніш приходив просто напідпитку, але не більше того. Цього разу в нього під оком був синець — замість по-дружньому поплескати по плечу хтось у штовханині зацідив йому у мармизу. Його кучерявим волоссям, у якому вже почала пробиватися сивина, неначе замітали по брудних кутках у якогось винаря, позаяк із пасма на потилиці звисала павутина. Він лишався таким самим веселуном, хоч трохи осунувся й постарів, а нижня щелепа випнулася ще дужче. Та, як сам казав, він усе ще був добрим хлопцем, а шкіра в нього й досі залишалася такою ніжною, що позаздрить і панночка.
— Зараз я тобі все поясню, — далі говорив він, звертаючись до Жервези. — Тут справа у Селеровій Нозі, ти ж його добре знаєш, це той, у якого дерев’яна лапа... Отже, він захотів нас пригостити, бо скоро вирушає до рідного краю... Ох! Нам би нічого не сталося, якби не це трикляте сонце... Надворі всім стало зле. Правда! Але ми не одні такі. Там уся вулиця хитається.
Довготелесу Клеманс розвеселило, що вся вулиця видалась йому п’яною, і тоді на нього самого напав такий сміх, що він ледь не задихався. Купо вигукував:
— Гай-гай! Бісові мочиморди! Які вони кумедні!.. Але то не їхня вина, це все сонце...
Уся пральня зареготала, навіть пані Пютуа, яка не любила п’яниць. Зизоока Оґюстіна закудкудакала, роззявивши, мов курка, рота. Тим часом Жервеза висловила підозру, що Купо йшов додому не навпростець, а завітав на годинку до Лорійо, які його постійно під’юджували до різних капостей. Коли він заприсягнувся, що навіть ноги його там не було, вона й собі поблажливо засміялася, навіть не дорікнувши йому за те, що він прогуляв ще один робочий день.
— Хай Бог милує, які ж нісенітниці він верзе! — буркотіла жінка. — Як можна плести такі дурниці!
І далі материнським тоном:
— Іди лягай спати, добре? Бачиш, ми працюємо, а ти нам заважаєш... Це вже тридцять дві носові хустинки, пані Біжар. Ось іще дві, тридцять чотири...
Але Купо не хотілося спати. Він стовбичив у пральні, хитаючись із боку на бік, як маятник годинника, і далі настирливо й дратівливо зубоскалив. Жервеза, бажаючи спекатися пані Біжар, покликала Клеманс і сказала їй рахувати білизну, поки сама все записуватиме. Але до кожної речі ця довготелеса пройда припасовувала гостре слівце, казала якусь мерзоту. Вона виставляла навіч злидні клієнтів, їхні пригоди в ліжку. Для кожної дірки і кожної плями, що потрапляли на очі, їй не бракувало характерних для прачок дотепів. Оґюстіна, ця мала розпусна дівка, вдавала, що нічого не розуміє, а насправді розвішувала свої вуха. Пані Пютуа міцно стискала губи, вважаючи непристойним говорити про такі речі перед Купо: чоловік не мусить бачити брудної білизни, порядні люди так ніколи не роблять. Що ж до Жервези, то вона цілком зосередилася на роботі й, здавалося, нічого не чула. Складаючи список, вона уважним поглядом стежила за сортуванням білизни, намагаючись вгадати клієнта. Ніколи ще не помилялася, впізнавала власника кожної речі по кольору, по запаху. Он ті серветки належали Ґуже: вони впадали у вічі, бо ними користувалися не для того, щоб витирати чорні сковороди. Ось наволочка, яка, напевне, потрапила сюди від Бошів, бо вся їхня білизна вимащена помадою пані Бош. Не треба було придивлятися до фланелевих куфайок, аби дізнатися, що вони пана Мадіньє. У нього була така масна шкіра, що вовняні ворсинки аж злипалися. Знала Жервеза й інші таємниці та особливості туалету кожного свого замовника: яке спіднє в сусідок, що ходять вулицями в шовкових спідницях; хто скільки панчіх, носовичків, сорочок міняє за тиждень; в яких саме місцях у людей рвуться деякі речі. Їй було що розповісти з цього приводу. Так, сорочки панни Реманжу давали підстави для нескінченних коментарів: зношувалися вони вгорі, тож у старої діви, певно, випинаються плечові кістки; і ніколи вони не були брудними, хоч носила вона їх по два тижні, що є доказом того, що в такому віці людина стає висхлою, мов той дрючок, з якого майже неможливо вичавити бодай краплю чого-небудь. Таким чином, щоразу перебираючи білизну, у пральні роздягали ввесь квартал Ґут-д’Ор.