На ранок після гулянки бляхаря завжди катувало похмілля, та таке страшне, що цілий день у нього несамовито боліла голова, нечесане волосся стояло сторч, з рота тхнуло, а обличчя було розпухле й перекошене. Спав він тоді допізна, вилазив з постелі хіба що о восьмій годині, волочився по пральні, раз за разом спльовуючи й не наважуючись вирушити на будову. Ще один день було змарновано. Уранці він скаржився на те, що ноги у нього мов ватяні, обзивав себе несусвітнім дурнем, що дав себе втягнути у пиятику, яка, звісно, до добра не доводить. Самохіть він би зроду на таке не пристав. Але що вдієш, коли хоч куди підеш, натрапиш на купу лобуряк, які проходу тобі не дадуть. Отак і жлуктиш з ними, силуєш себе, тиняєшся казна-де, врешті на пси пускаєшся, і по всьому! Та цур йому і пек! Більше з ним такого не трапиться. Він не збирається в розквіті сил протягнути ноги у якійсь винарні! Але після обіду йому відлягало, і він раз по раз погмукував, щоб переконатися, що його гулкий бас нікуди не дівся. Починав доводити, що не було вчора ніякої пиятики. Прийшов хіба трохи під хмелем. Куди їм усім до нього! Він міцно стояв на ногах, міг випити все, що йому заманеться, не кліпнувши й оком. А потім, від полудня до вечора, Купо тинявся без діла, а коли дуже надокучав робітницям, дружина давала йому двадцять су, щоб він забрався геть. Бляхар вирушав на прогулянку, заходив у «Маленьку Цівету», що на вулиці Пуасоньє, купити тютюну і зазвичай замовляв сливовиці, коли траплялося зустріти якогось приятеля. Решту він витрачав у винарні Франсуа, на розі вулиці Ґут-д’Ор, де було пречудове молоде винце, що приємно лоскотало горло. То був дуже старий заклад: темна кімнатчина з низькою стелею та зачаділа зала поруч, де подавали юшку. Там він залишався до вечора, перехиляючи склянка за склянкою. Випивка діставалась йому у кредит, і Франсуа твердо пообіцяв ніколи не надсилати рахунків дружині. Після вчорашнього, щоб позбутися огидного відчуття, обов’язково треба трохи промочити собі горлянку, чи не так? Після однієї склянки вина проситься друга. Він, славний паруб’яга, якого ніколи не надили любовні походеньки, любив, звісно, повеселитися, перехилити чарчину, але знаючи міру, усією душею зневажаючи тих мерзенних п’яниць, що за алкоголем світу білого не бачили й ніколи не просихали! Додому Купо приходив веселий і галантний, як гусар.
— То що, приходив твій залицяльник? — запитував він часом Жервезу, щоб подратувати її. — Щось давно його не було видно, треба, мабуть, до нього зайти.
Тим залицяльником був Ґуже. Він і справді намагався не приходити надто часто, боячись завдати їм клопоту й накликати поговір. Однак він хапався за кожен привід, щоб навідатися до них, приносив білизну, десятки разів за день проходив повз пральню. У глибині приміщення в нього був куточок, де він полюбляв гаяти цілі години, нерухомо сидячи, палячи свою куцу люльку. Раз на десять днів, набравшись духу, він приходив у пральню наприкінці дня, після вечері. Мов води в рот набравши, мовчки дивився на Жервезу і витягав з рота люльку, тільки щоб посміятися з того, що вона казала. Коли по суботах у пральні було дуже багато роботи, він залишався допізна, і, здавалося, йому тут веселіше, ніж могло б бути в театрі. Декілька разів жінки прасували аж до третьої години ночі. На залізній дротині зі стелі звисала лампа. З-під абажура падало велике світляне коло, в якому речі здавалися білими й пухнастими, як сніг. Оґюстіна закривала в пральні віконниці, але коли липневими ночами було спекотно, вхідні двері лишали відчиненими. Що пізніша наставала година, то все більше робітниці розстібувалися, прагнучи прохолоди. Їхня ніжна шкіра в яскравому світлі лампи здавалася позолоченою, особливо в Жервези. Вона покруглішала, її білі плечі відсвічували шовком, а на шиї у неї була складочка, як у немовляти. Цю маленьку складочку Ґуже так добре знав, що намалював би її з уяви. Такими вечорами його змагав гарячий дух, що йшов від печі, та запах білизни, яка парувала під прасками, і він поринав у нетривке забуття, зупинивши лет думок, прикутий очима до жінок, які метушилися, вимахували своїми оголеними руками й не спали вночі, щоб до неділі причепурити квартал. Сусідні будинки навколо пральні засинали, і помалу на вулицю опускалася глибока тиха ніч. Вибивало північ, потім першу, затим другу годину. Не було чути ні гуркоту екіпажів, ні кроків перехожих. Западав морок. Лише з відчинених дверей пральні на чорне пустище вулиці падала смуга світла, схожа на шматок жовтої матерії, розпростертої на землі. Час від часу вдалині лунали кроки, а потім повз пральню проходила якась людина. Опинившись у смузі світла, вона витягувала голову, зазираючи досередини, здивована почутим стукотом прасок, і забирала із собою перебіжне видиво розхристаних робітниць у рудуватому серпанку.
Ґуже бачив, як Жервеза журиться через Етьєна, і, бажаючи врятувати його від копняків Купо, взяв його на свій цвяховий завод роздувати міхи. Фах цвяхаря, хоч і не було в ньому нічого привабливого — в кузні постійний бруд, одуріння від нескінчених ударів по тих самих шматках заліза, — був прибутковим і давав можливість щоденно отримувати по десять-дванадцять франків. Хлопчак, якому вже виповнилося дванадцять років, міг би швидко його освоїти, якщо така робота буде йому до вподоби. Отак Етьєн став ще однією ниточкою між прачкою та ковалем. Той забирав хлопця додому й розповідав, що він поводиться чемно. Усі довкола жартували, що Ґуже накинув на неї оком. Вона й сама чудово це знала і від таких жартів паленіла, як юна дівчина, загораючись соромливим рум’янцем, що виступав на її щоках яскравими барвами червоного яблука. Ах! Бідолашний хлопець, він ніколи не завдавав їй прикрощів! Ніколи й словом не прохопився про свої почуття, не зробив жодного брудного жесту, ані жодного натяку. Нечасто зустрінеш людину такої чесної вдачі. І, не бажаючи цього визнавати, вона відчувала велику радість від того, що її так люблять, на взір Пресвятої Діви. Коли в неї траплялася якась неприємність, вона згадувала про коваля, і це її втішало. Коли вони лишалися разом наодинці, їм анітрохи не було ніяково. Вони дивилися одне на одного й мовчали про свої почуття. То була спокійна ніжність, ніхто й на думці не мав якихось непристойностей, бо коли можна щось зробити для свого щастя без зайвої метушні, краще зберігати спокій.
Тим часом літо добігало кінця. Нана своїми капостями збурювала весь будинок. Їй було шість років, і з неї виростало просто нестерпне дівчисько. Щоб не плуталася попід ногами, мати щоранку відводила її до невеличкого пансіону на вулиці Полонсо, який належав панні Жос. Там вона зв’язувала ззаду сукні своїх товаришок, насипала попіл у табакерку вчительки, вдавалася до ще менш пристойних витівок, про які сором і розказувати. Двічі панна Жос виставляла її за двері, двічі приймала назад, щоб не втрачати шість франків місячної плати. Повернувшись додому, Нана мстилася за своє ув’язнення в пансіоні, влаштовуючи пекельну веремію на ґанку й на подвір’ї, куди її виряджали гратися виморені нею прачки. Там вона зустрічала Поліну, доньку Бошів, і сина колишньої Жервезиної господині, Віктора, здоровенного десятирічного телепня, який обожнював тинятися в компанії маленьких дівчаток. Пані Фоконьє, з якою в Купо лишалися добрі стосунки, сама відправляла до них свого сина. До того ж у їхньому будинку дітвора роєм роїлася: гурти дітей цілими днями перекидом летіли всіма чотирма сходами і звалювалися на брук, як зграї галасливих і злодійкуватих горобців. У самої лише пані Ґодрон їх було дев’ятеро — біляві, чорняві, нечесані, шмаркаті, в штанцях аж до шиї, у панчохах, що зсунулися на черевики, у подертих блузах, такі замурзані, що крізь шар бруду заледве можна було побачити їхню шкіру. Інша жінка з шостого поверху, що торгувала, розносячи хліб, мала їх семеро. І серед цієї комашні, що вмивалася, хіба коли йшов дощ, можна було побачити і старших дітей з хитрими очима, і худих, і товстих з черевцями, як у дядьків, і зовсім маленьких, щойно з люльки, які погано трималися на ногах, нічого не розуміли й повзли рачки, коли їм хотілося побігти. Всією цією купою малечі заправляла Нана, командувала удвічі старшими за себе дівчатами і вділяла дещицю своєї влади лише Поліні й Віктору, довіреним особам, що утверджували її розпорядження. Улюбленим заняттям цієї малої пролази було гратися в доньки-матері; вона роздягала й одягала малюків, мацала їх, щипала, лоскотала й робила інші речі, підкоряючи своїй владі та виявляючи при цьому збочений деспотизм дорослої розпусної людини. Вона вигадувала такі забави, за які її слід було добряче відшмагати. Нана верховодила ватагою, коли та брьохала барвистими калюжами, що натекли з фарбарні, і виходила з неї з ногами, пофарбованими до колін у синє чи червоне. Потім дітлахи летіли до слюсаря, в якого цупили цвяхи та залізну стружку, швиденько забиралися звідти геть і мчали до столярної майстерні, де була ціла купа різноманітних інструментів, великих рубанків, від яких усі були в захваті, а ще громадилися величезні кучугури стружок, в яких вони качалися й переверталися, блискаючи своїми сідничками. Двір належав малечі, що очманіло гасала туди-сюди, він гримів від тупотіння маленьких черевичків, від пронизливого вереску, що розлягався щоразу, як ватага набирала розгону. Бували навіть дні, коли двору ставало замало. Тоді зграя дітисьок залазила до підвалів, вибиралася назад, піднімалася сходами, бігала коридорами, скочувалася вниз, знову дерлася нагору, ганяла іншими коридорами, і не брала їх ніяка втома — спливали години, а ґвалт не стихав, величезний будинок аж двигтів від їхньої біганини, діти роїлися по всіх його закапелках, мов якась капосна комашня.