— Як же вони остогиділи, ці малі негідники! — кричала пані Бош. — Їй-богу, напевно, у людей небагато роботи, якщо вони знаходять час наробити стільки дітей... А потім ще й скаржаться, що не мають шматка хліба!
Бош казав, що у злидарів діти ростуть, як гриби на гноївні. Цілими днями консьєржка кричала на них і грозила віником. Дійшло до того, що вона замкнула двері до підвалу, бо дізналася від Поліни, — не забарившись дати їй кілька запотиличників, — що Нана надумала там, у темряві, гратися в лікаря. Це паскудне дівчисько лікувало інших дітей дубцями.
Одного разу пополудні трапилася жахлива подія. Втім, це мало колись статися. Нана вигадала дуже кумедну гру. Біля порога комірчини вона поцупила сабо пані Бош, прив’язала до нього мотузку й почала тягати, як возик. Вікторові, своєю чергою, спало на думку напхати в черевик лушпиння з яблук. Тоді вони спорядили цілу процесію. Нана йшла попереду й тягнула черевик. Поліна й Віктор крокували праворуч і ліворуч від неї. Далі впорядковано сунула зграя малюків: попереду — старші, менші товклися позаду. Ходу замикало геть мале дитинча, яке ще під стіл пішки ходило, у спідниці й подертій шапчині, що зсунулася на вухо. Уся процесія заводила щось дуже сумне й тужливе. Нана сказала, що вони граються в похорон, а яблучне лушпиння править їм за покійника. Обійшовши довкола всього двору, діти почали наново. Забава видалась їм дуже веселою.
— Що це вони там роблять? — пробурмотіла пані Бош, вийшовши з комірчини, щоб виглянути надвір. Вона завжди була насторожі.
Аж раптом зрозуміла, що коїться:
— Та це ж моє сабо! — розлючено заволала вона. — От паскудники!
І кинулася роздавати запотиличники, відважила кілька ляпасів Нана, ногою вліпила копняка Поліні, цій дурній гусці, що дала хапнути черевика рідної матері. Саме в цей час Жервеза набирала воду біля колонки. Побачивши, як Нана з роз’юшеним носом задихається від ридань, вона ледве не вчепилася консьєржці у волосся. Хіба можна лупцювати дитинча, мов якусь худобину? Треба зовсім не мати серця, бути останньою з останніх. Звісно, пані Бош не збиралася попускати Жервезі. Коли вже в неї, мовляв, народилася така капосна дитина, то її треба тримати під трьома замками. Врешті, сам Бош вийшов на поріг комірчини й почав гукати до жінки, щоб та йшла додому й припинила з’ясовувати стосунки з усяким набродом. Отак вони остаточно розсварилися.
Правду кажучи, впродовж останнього місяця Боші й Купо вже не ладнали так, як раніш. Жервеза, людина дуже щедрої вдачі, часто пригощала їх то пляшкою вина, то мискою бульйону, то помаранчами, то шматком пирога. Одного вечора вона принесла їм у тарілці трохи салату з цикорію та буряка, знаючи, що консьєржка так полюбляє цикорій, що ладна душу закласти за нього. Та наступного дня вона геть сполотніла, коли панна Реманжу розповіла їй, що пані Бош з гидливим виразом на обличчі привселюдно викинула той салат, мовляв, вона, дякувати Богу, ще не докотилася до того, щоб харчуватися їдлом, у якому вже хтось поколупався. І відтоді Жервеза припинила приносити їм гостинці: жодних пляшок вина, жодних мисок з бульйоном, жодних помаранчів, жодних шматків пирога — анічогісінько. Треба було бачити обличчя Бошів! Тепер їм здавалося, нібито Купо їх обкрадають. Жервеза зрозуміла свою помилку: зрештою, якби вона із самого початку повелася розумно і менше їх пригощала, це не стало б для них звичним, і тримались би вони люб’язно. Тепер консьєржка кляла її на чім світ стоїть. Протягом останнього кварталу вона без кінця й краю розпускала про неї брудні плітки, а коли Жервеза на день спізнилася з оплатою комірного, побігла поскаржитися домовласникові, панові Мареско, що прачка, мовляв, тринькає всі свої гроші на витребеньки. Тоді сам пан Мареско, теж не надто ґречний, зайшов до пральні й, не скидаючи капелюха, став вимагати, щоб йому негайно віддали його гроші, що Жервеза одразу й зробила. Звісно, Боші пішли на мирову з Лорійо. Тепер уже з ними вони пили-гуляли у своїй комірчині, розчулені цілковитим примиренням. Зроду їм би не випало посваритися, коли б не ця Шкандиба, в якої й гори одна об одну битимуться. О! Тепер Боші знали, що то за одна, і розуміли, яких страждань довелося зазнати від неї Лорійо. А коли Жервеза проходила поруч, вони всі гуртом насміхалися з неї, стоячи під дверима.
А втім, одного дня Жервеза таки навідалася до Лорійо. Йшлося про матінку Купо, якій уже було шістдесят сім років. Її очі геть нічого не бачили, та й ноги стали зовсім не ті. Нещодавно вона хоч-не-хоч мусила кинути роботу, і тепер їй загрожувала голодна смерть, якщо ніхто з дітей не стане їй у поміч. Жервеза вважала ганьбою, що недужа літня жінка, мавши трьох дітей, не знала де прихилити свою голову. А оскільки Купо відмовлявся поговорити з Лорійо й казав дружині, що вона сама може до них сходити, Жервеза так і зробила, закипівши від обурення, що переповнило всю її душу.
Жінка піднялася нагору й увірвалася, не постукавши, до їхнього помешкання, як буревій. Нічого не змінилося з того вечора, коли Лорійо влаштували їй той перший, не надто люб’язний, прийом. Та сама вилиняла вовняна завіса розділяла кімнату й майстерню, те саме вузьке, як цівка рушниці, житло, збудоване ніби для якогось вугра. Поодаль Лорійо, схилившись над своїм робочим столом, зчіплював одна до одної ланки «колони», тимчасом як пані Лорійо, стоячи перед лещатами, протягувала золотий дріт крізь фільєру. Маленьке горно в ясному світлі дня відблискувало рожевим.
— Так, це я! — мовила Жервеза. — Здивувалися, бо ми з вами на ножах? Та я прийшла не заради себе чи заради вас, можете бути певні... Я прийшла через матінку Купо. Отож, я хочу дізнатися, чи ми так і чекатимемо, поки чужі люди зглянуться над нею й дадуть їй шматок хліба.
— Гай-гай! Оце об’явилася, так об’явилася! — пробуркотіла пані Лорійо. — Це ж якою нахабою треба бути!
І, обернувшись спиною до Жервези, вона знову взялася за золотий дріт, вдаючи, ніби й немає тут ніякої невістки. Але Лорійо підняв від роботи своє блякле обличчя й гукнув:
— Що ви там кажете?
Тоді, позаяк він чудово все розчув з першого разу, мовив далі:
— Нові плітки, еге? А матінка Купо знову взялася за своє, скрізь голосить про своє убозтво!.. Однак позавчора вона обідала в нас. Ми робимо те, що можемо. У нас тут не Ельдорадо... От тільки, якщо вона базікатиме по чужих людях, то нехай там і лишається, бо ми шпигунів не любимо.