Він знову взявся до ланцюжка, теж обернувшись спиною, і якось знехотя додав:
— Якщо всі решта даватимуть по сто су щомісяця, то й ми даватимемо.
Жервеза заспокоїлася, охолонувши від вигляду кислих бридких облич Лорійо. Хай би коли вона заходила до них, їй не вдавалося побороти неприємного відчуття, яке щоразу охоплювало її. Опустивши очі додолу і дивлячись на ромбики тесової решітки, куди падала золота стружка, вона з розважливим виглядом почала спокійно розмірковувати. Матінка Купо мала трьох дітей. Якщо кожне з них дасть по сто су, вийде всього п’ятнадцять франків. Очевидно, що цього замало, на такі гроші не проживеш. Треба принаймні втричі більшу суму. Але Лорійо обурився. Звідки б вони мали брати кожного місяця по п’ятнадцять франків? Красти? Люди такі смішні, коли вважають їх багатіями, бо вдома у них, бачте, є золото. Потім узявся ганити матінку Купо: вранці їй подавай каву, а ввечері вона полюбляє перехилити чарчину — одне слово, у неї забаганки людини, яка має бозна-які статки. Та хай йому грець! Усім хочеться добре жити. Але коли ти за все своє життя відклав бодай якусь копійчину, то мусиш затягувати пасок, чи ж не так? До того ж матінка Купо не настільки стара, щоб кинути працювати. Вона чудово бачила, коли їй треба було наштрикнути на виделку найласіший шматочок у полумиску. Це просто стара облудниця, яка розмріялася про вигоди. Навіть якби в нього були гроші, він вважав би неправильним утримувати хоч когось, потураючи його лінощам.
Тим часом Жервеза, намагаючись зберігати спокій, одне за одним спростовувала ці неправдиві намовляння, але чоловік, зрештою, взагалі перестав їй відповідати. Його дружина тим часом очищала готовий ланцюжок в маленькому мідному ківшику, наповненому розчином азотної кислоти. Вона й далі стояла, демонстративно обернувшись до невістки спиною, і була ніби на іншому кінці світу. Жервеза продовжувала говорити, дивлячись, як затято вони працюють серед чорного пилу майстерні, скоцюрбившись, у латаному-перелатаному засмальцьованому одязі, безнадійно зашкарублі й отупілі, як їхні старі інструменти, від своєї одноманітної автоматичної роботи. Аж тоді раптом їй до горла підступив гнів, і вона закричала:
— Гаразд, нехай буде так, не потрібні мені ваші гроші!.. Я заберу матінку Купо до себе, втямили?! Днями я підібрала безпритульного кота, так само можу підібрати й вашу матір. І їй нічого не бракуватиме — ні чашки кави, ні келиха вина!.. Господи праведний, яка ж мерзенна родина!
Пані Лорійо миттю обернулася й почала вимахувати ківшиком, так ніби збиралася вихлюпнути розчин кислоти в невістчине обличчя. Вона закричала:
— Забирайся з-перед моїх очей, бо буде тобі лихо!.. І не розраховуйте ні на які сто су, бо я не дам і копійки щербатої! Ані копійки!.. Авжеж! Сто су! Матінка буде у вас за покоївку, а ви бенкетуватимете на мої сто су! Якщо вона піде до вас — так їй і передайте, — то нехай хоч і здихатиме, я їй і склянки води не подам... Ану, геть! Забирайся з моєї хати!
— Чудовисько, а не жінка! — вигукнула Жервеза, люто грюкнувши дверима.
Уже наступного дня вона забрала матінку Купо до себе. Її ліжко поставили у великій комірчині, спальні Нана, що освітлювалася крізь кругле віконце аж під самою стелею. Переселення тривало недовго, бо з меблів у матінки Купо було лише те ліжко, стара горіхова шафа, яку примостили у кімнаті з брудною білизною, стіл і двоє стільців. Стіл продали, а солом’яні стільці віддали в ремонт. І старенька ввечері, того ж таки дня, трохи попідмітала, помила посуд, одне слово — взялася допомагати, дуже рада, що її вирятували з біди. Лорійо аж лускали від гніву, тим паче, що пані Лера допіру помирилася з Купо. Однієї погожої днини дві сестри, квіткарка й ланцюжниця, почубилися через Жервезу. Перша ризикнула схвально відгукнутися про її ставлення до їхньої матері. Потім, зауваживши, як другу це дратує, і з бажання покепкувати над нею, вона сказала, що в прачки прекрасні очі — так і горять, такими очима можна й папір запалити. А по тому обидві, обмінявшись ляпасами, заприсяглися ніколи більше не бачитися. Відтепер пані Лера вечорами гаяла час у пральні, де потай розважалася похабними репліками довготелесої Клеманс.
Минуло три роки. Ще декілька разів усі сварилися й мирилися. Жервезі було байдуже до Лорійо, Бошів і всіх, кому вона не припала до вподоби. Якщо вони чимось незадоволені, то чом би їм не забратися під три чорти? Вона чесною працею заробляє собі на хліб, а це найголовніше. Врешті-решт, у кварталі її почали дуже поважати, бо, загалом кажучи, небагато знайдеться таких приємних клієнток, що платять вчасно, не розмінюються на дрібноту і не скандалять. Хліб вона купувала у пані Кудлу, на вулиці Пуасоньє, м’ясо — у товстого Шарля, різника з вулиці Полонсо, крупи — у Леонґра, на вулиці Ґут-д’Ор, майже навпроти своєї пральні. Франсуа, господар винарні на розі вулиці, достачав їй своє вино у п’ятдесятилітрових плетених суліях. Сусід Віґуру, у дружини якого мали б бути всі стегна у синцях — так багато чоловіків її щипало, — продавав їй вугілля за ціною газової компанії. Правду кажучи, всі її постачальники служили їй на совість, добре знаючи, що, поводячись з нею люб’язно, нічого не втратять і добре зароблять. А коли вона виходила надвір, простоволоса, у домашніх пантофлях, з усіх сторін до неї віталися. Надворі Жервеза почувалася, як удома, сусідні вулиці були ніби прилеглими землями, що споконвіку належали її оселі, двері якої виходили прямо на тротуар. Тепер вона часом могла відкласти роботу й залюбки відпочити на свіжому повітрі серед своїх знайомих. Тими днями, коли їй ніколи було поратися на кухні, вона ходила купувати готову їжу, балакала з трактирником, який займав приміщення з іншого боку будинку, простору залу з великими запилюженими вікнами, крізь бруд яких досередини ледве проникало з подвір’я блідаве світло. Або ж, тримаючи в руках купу тарілок і мисок, вона спинялася порозмовляти перед якимось вікном на першому поверсі, й краєчком ока бачила обставу шевцевого житла: незастелене ліжко, купи лахміття на підлозі, пошарпану колиску та глиняний горщик для дьогтю з брудною водою. Та найдужче з усіх сусідів Жервеза й надалі поважала годинникаря навпроти, охайного на вигляд чоловіка в сурдуті, який постійно копирсався в годинниках манюсінькими інструментами. Часто вона переходила вулицю, щоб привітатися, усміхалася, із задоволенням зазираючи у вузьку, як шафа, майстерню і слухаючи веселе цокання настінних годинників із зозулями, маятники яких безладним хором відбивали години.
VI
Одного осіннього надвечір’я Жервеза відносила білизну клієнтці з вулиці Порт-Бланш і, повертаючись додому, проходила вулицею Пуасоньє, саме коли сідало сонце. Ранком ішов дощ, повітря досі було насичене вологою, а з бруку, вкритого грязюкою, піднімався важкий дух. Великий кошик сповільнював крок, прачка важко дихала і, піднімаючись вулицею, знемагала від якоїсь невиразної млості, що тільки наростала від утоми. Вона залюбки з’їла б чогось смачненького. Тоді, підвівши очі, Жервеза помітила табличку з написом «Вулиця Маркаде», і їй раптом спало на думку піти до кузні, де працював Ґуже. Десятки разів він пропонував їй зайти до нього й подивитися, як кують залізо. Однак аби інші робітники, бува, чогось не подумали, вона запитає про Етьєна, і всі вирішать, що жінка зважилася прийти, лише щоб забрати хлопця.
Цвяховий завод мав бути десь поблизу, в цьому кінці вулиці Маркаде, та Жервеза не знала, де саме. Та ще й на більшості халуп, що тяглися широкими пустирищами, бракувало номерів. Це була вулиця, на якій вона не згодилася б мешкати за все золото світу: широка, брудна, чорна від вугільного пилу, що летів із сусідніх промислових підприємств, з розбитим бруком і глибокими калюжами, в яких застоювалася смердюча вода. Обабіч рядами стояли шури, великі засклені майстерні, сірі, ніби незакінчені, будівлі, що світили голими стінами й кроквами, — безладдя хистких споруд, крізь просвіти між якими було видно широкі лани. Траплялися тут також убогі мебльовані кімнати та підозрілі харчівні. Наскільки Жервеза пригадувала, завод був розташований десь біля складу з лахміттям і брухтом, таким собі звалищем, де, за словами Ґуже, валялося товарів на сотні тисяч франків. Вона намагалася зорієнтуватися серед гуркотнечі цих заводів: вузенькі димарі на дахах потужно викидали клуби пари; механічна лісопилка ритмічно скреготіла з таким звуком, ніби там хтось раптово роздирав перкалеву тканину; ґудзикова фабрика сколихувала землю гуркотом і стукотом своїх машин. Коли Жервеза застигла в нерішучості, дивлячись у бік Монмартру й не знаючи, чи варто забиватися ще далі, порив вітру збив з високого димаря сажу й накрив нею вулицю. Жінка, задихаючись, заплющила очі, й раптом почула розмірені удари молотів: виявляється, вона опинилася прямо навпроти заводу — додатковою прикметою був пустир поруч, на якому громадилися купи ганчір’я.