Гуже не припиняв рахувати.
— І двадцять вісім! — нарешті вигукнув він, опустивши молот додолу. — Готово, можете поглянути.
Головка болта була гладенькою, блискучою, без жодної задирки, круглою, як лита куля, — справжня ювелірна робота. Робітники дивилися й кивали головами: нічого сказати, тут лишається тільки низенько вклонитися. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, спробував відбутися жартом, але збився з пантелику й, похнюпивши носа, врешті повернувся до свого ковадла. Жервеза тим часом притиснулася до Гуже, ніби щоб ліпше роздивитися його роботу. Етьєн покинув міх, і кузню знову почали наповнювати тіні, неначе після багряного заходу сонця раптово западала глупа ніч. І коваль, і прачка проймалися ніжністю, відчуваючи, як їх огортає темрява в цій чорній від сажі шурі, де стояв запах старого залізяччя. Так само усамітнено вони могли б почуватися у Венсенському лісі, якби домовилися про побачення серед гущавини дерев. Гуже взяв Жервезу за руку, немовби допіру й справді її завоював.
Потім, коли вийшли надвір, вони не мовили ані слова. Гуже нічого не спадало на думку; сказав тільки, що вона могла б забрати Етьєна, якби не було роботи ще на півгодини. Коли Жервеза нарешті зібралася йти додому, він гукнув її, намагаючись затримати бодай ще на декілька хвилин.
— Ходіть сюди, ви ще не все побачили... Ну-бо, там справді дуже цікаво.
Гуже повів її праворуч, в іншу будівлю, де його хазяїн облаштовував справжнє механічне виробництво. На порозі Жервеза, пройнята інстинктивним страхом, завагалася. Простора зала дрижала від роботи машин, великі тіні з червоними вогняними цятками ширяли довкола. Але він усміхнувся й почав заспокоювати її, присягнувшись, що тут нема чого боятися; треба лише уважно стежити, щоб поділ спідниці не опинився дуже близько до зубчастих коліс. Ґуже рушив першим, Жервеза ступила слідом за ним у цей оглушливий рейвах, в якому мішма лунали гудіння і свист, у хмарища диму, залюднені якимись невиразними постатями, чорними заклопотаними чоловіками, машинами, які рухали своїми руками, що їх одне від одного годі було відрізнити. Проходи були дуже вузькі, доводилось переступати через перешкоди, оминати ями, відступати вбік, щоб нічого не зачепило. Неможливо було розчути ані слова. Жервеза й далі нічого не могла розгледіти, усе миготіло в неї перед очима. Потім, відчувши в себе над головою немов потужний помах величезних крил, вона подивилася вгору й спинила погляд на пасах, довгих стрічках, що тягнулися до стелі, як велетенська павутина, кожна ниточка якої без кінця перемотувалася. У кутку, за невисокою цегляною перегородкою, стояв паровий двигун. Здавалося, ніби його паси рухалися самі собою, черпаючи силу з глибини пітьми, а їхнє безупинне, плавне й тихе ковзання нагадувало політ нічного птаха. Жервеза мало не впала, перечепившись за одну з вентиляційних труб, що розгалужувалися по втоптаній долівці, розподіляючи свій різкий вітряний подих між маленькими горнами поблизу машин. Для початку Ґуже показав їй цю штуку, пустивши повітря до однієї з печей: з усіх чотирьох боків великі полум’яні язики розгорнулися віялом, зубцюватим вогняним комірцем, сліпучим, підфарбованим червонавою барвою; світло було таким яскравим, що маленькі лампочки робітників здавалися плямами на сонці. Далі, щоб пояснити, що й до чого, він заговорив гучніше й перейшов до машин: механічні ножиці, що розгризають залізне пруття, відкушуючи за кожним разом по шматку й випльовуючи їх позаду; високі складні машини для виробництва болтів і заклепок, які виковують головки одним натиском свого потужного вала; шліфувальні машини з чавунним маховиком, металевим кругом, що несамовито розтинає повітря щоразу, коли знімає задирки з кожного окремого виробу; керовані жінками різьбонарізувальні машини, через які болти і гайки проходять у супроводі рівних і точних обертів їхніх стальних коліс, що блищать від масткої оливи. Таким чином, Жервеза могла простежити за всім циклом виробництва — від залізних прутин, що стояли, сперті об стіну, аж до виготовлених болтів і заклепок, повні ящики яких захаращували всі кутки. Тоді, усе зрозумівши, прачка усміхнулася й закивала головою. Однак їй усе ще стискало горло тривожне усвідомлення того, яка вона маленька й тендітна серед усіх цих металевих трударів, а від глухих ударів шліфувальної машини, на які часом озиралася, їй аж кров холола в жилах. Призвичаївшись до темряви, вона бачила, як у глибині майстерні нерухомі чоловіки порядкували задиханим танцем маховиків, коли з котроїсь печі раптово виривався потоком світла вогненний комірець. Мимохіть Жервеза раз по раз, звівши очі догори, вдивлялася у темний простір під покрівлею, де пульсувала кров цих машин і де плавно ковзали паси, неосяжна німа сила яких наповнювала життям імлисту сутінь, що панувала довкола.
Тим часом Ґуже спинився біля однієї з машин для виготовлення заклепок. Він замислено стояв, опустивши голову, й пильно спостерігав за тим, як вона працює. Машина штампувала сорокаміліметрові заклепки легко й спокійно, немов велетень. І справді, нічого простішого ніби й бути не могло. Один робітник діставав шматок заліза з печі, формувальник клав його у форму, яку зрошував безперервний струмінець води, щоб сталь не відпускалася, — от і все. Вал ішов униз, і болт з круглою, неначе вилитою, головкою падав додолу. За якихось дванадцять годин ця клята машинерія штампувала їх сотні кілограмів. Ґуже не був лихою людиною, але траплялися моменти, коли він залюбки схопив би Фіфіну й розтрощив би все це залізяччя, пойнятий злістю від усвідомлення того, що ці механічні руки сильніші за його власні. Це його страшенно гнітило, хоч він і переконував себе, що плоті не до снаги змагатися із залізом. Безперечно, одного дня машина знищить робітника: їхній щоденний заробіток уже впав з дванадцяти до дев’яти франків, і ходили балачки, що платню ще вріжуть. Авжеж, не було нічого доброго в цих потворних озіях, що виробляли заклепки й болти так само, як вони виробляли б ковбаси. Нахмуривши брови, грізно наїжачивши гарну русяву бороду, Ґуже добрих три хвилини мовчки дивився на машину. Мало-помалу риси його обличчя розгладилися, набувши сумирного виразу. Він обернувся до Жервези, яка притиснулася до нього, й, сумно усміхнувшись, промовив:
— Що ж! Ця штука нам, як обух над головою! Та, може, колись у майбутньому вона ще служитиме на благо людства.
Жервеза анітрохи не переймалася благом людства. Вироблені машиною болти видавалися їй недоладними.
— Бачте-но, — із запалом вигукнула вона, — я маю на увазі, що вони занадто вже гладенькі... Мені більше до вподоби ваші. У них, принаймні, чути руку майстра.
Її слова стали великою втіхою для нього, бо якоїсь миті він почав боятися, що вона, побачивши машини, зневажатиме його. Хай йому біс! Він був сильнішим за Суху Горлянку, або ж П’ю Не Нап’юся, але машини — сильнішими за нього. Нарешті, прощаючись із Жервезою на подвір’ї, Ґуже, сповнений великої радості, ледве не розтрощив їй зап’ясток.
Щосуботи прачка ходила до Ґуже, щоб віднести їм білизну. Вони й далі мешкали в маленькому будиночку на Новій вулиці Ґут-д’Ор. За свій борг у п’ятсот франків Жервеза впродовж першого року регулярно щомісяця виплачувала їм по двадцять франків. Щоб не збиватися з ліку, рахунки підбивали у кінці місяця: Жервеза підраховувала, скільки коштувала її робота, і додавала решту, щоб у сумі виходило двадцять франків, бо прання Ґуже щомісяця обходилося не більш як у сім чи вісім франків. Одного разу, коли Жервеза вже повернула майже половину боргу, наприкінці реченця трапилося так, що вона, вже й не знаючи, як викрутитися з халепи, — бо ж клієнтки не стримали обіцянок, — вона мусила бігти до Ґуже й позичати в них на комірне. Потім ще двічі, щоб заплатити робітницям, Жервезі довелося звертатися до них, унаслідок чого її борг виріс до чотирьохсот двадцяти п’яти франків. Тепер вона вже не віддавала їм ані копійки, розраховуючись лише пранням. І річ геть не в тім, що жінка стала менше працювати чи справи йшли кепсько. Навпаки. Але гроші чомусь у неї не затримувалися, здавалося, ніби вони танули, тож вона раділа, коли вдавалося звести кінці з кінцями. Господи Боже! Поки якось живеться, нема чого бідкатися, хіба ж ні? Вона погладшала, потураючи всім маленьким примхам свого черевця, і не мала більше сили з острахом думати про своє майбутнє. Навіщо цим перейматися? Гроші завжди будуть, вони тільки ржавіють, коли дурно лежать. Тим часом пані Ґуже й далі ставилася до Жервези з материнською турботою, навіть іноді трохи вичитувала їй, але зовсім не через гроші, а тому, що любила її й боялася, аби у неї не пішло все за вітром. Про борг вона ніколи не нагадувала. Словом, пані Ґуже поводилася надзвичайно делікатно.