Яка ж то щаслива була пора! Прачка особливо старанно дбала про клієнтку з вулиці Порт-Бланш, якій завжди відносила білизну сама, бо цей справунок кожної п’ятниці був зручною нагодою, щоб піти вулицею Маркаде й навідатися до кузні. Щойно повернувши за ріг вулиці, вона відчувала радість і полегшення, неначе прогулювалася на лоні природи, а не посеред пустирів і сірих заводів; чорна від вугілля дорога, шлейфи пари понад дахами тішили її не менше за порослу мохом лісову стежинку на околиці міста, що губиться серед зеленої гущавини кущів; любила вона й блідавий небокрай, покреслений високими димарями фабрик, і пагорб Монмартр, що загороджував небо своїми крейдяно-білими будинками, розграфленими рівними рядами вікон. Наближаючись до кузні, Жервеза сповільнювала крок, перестрибувала калюжі і залюбки проходила безлюдними й заваленими усіляким непотребом закапелками. Усередині, навіть серед полудня, сяяло горно. Від передзвону молотів її серце починало радісно калатати. Вона заходила до кузні геть розпашіла, з розтріпаними білявими кучериками, як жінка, що поспішає на побачення. Ґуже чекав на неї. З голими руками й з голими грудьми, в такі дні він бив по ковадлу ще сильніше, щоб Жервеза почула його ще здаля. Він здогадувався, коли вона підходила, й мовчки зустрічав її, ласкаво усміхаючись у русяву бороду. Та Жервеза не хотіла, щоб Ґуже відволікався від роботи, прохала його знову взятися за молот, бо їй дуже подобалося дивитись, як він вимахує ним, тримаючи його своїми дужими руками з напнутими м’язами. Потім вона підходила до Етьєна, який роздував міхи, легенько попліскувала його по щоці й лишилася там на годину-другу, стоячи й дивлячись, як роблять болти. Жервеза й Ґуже не обмінювалися навіть десятком слів. Та вони навряд чи спізнали б більшу ніжність, навіть якби опинились у кімнаті, замкненій на два оберти ключа. Їм було байдуже до насмішок Сухої Горлянки, або ж П’ю Не Нап’юся, — вони їх навіть не чули. За чверть години Жервеза починала трохи задихатися; жар, важкий дух та дим, що здіймався, забивали їй памороки, тимчасом як глухі удари молота стрясали її від п’ят аж до голови. У ті хвилини їй більше нічого не хотілося, це було її втіхою. Якби Ґуже стиснув її у своїх обіймах, це не викликало б у неї таких сильних почуттів. Вона підходила до нього ближче, щоб відчути повів вітру від замаху його молота на своїй щоці, щоб сповна спізнати силу його удару. Коли іскри сипалися на її ніжні руки, Жервеза не відступала, а навпаки, насолоджувалася цим вогняним дощем, що сік їй шкіру. Ґуже, звісно, здогадувався, якого щастя вона тут дізнавала, і залишав на п’ятницю найскладнішу роботу, щоб виявити свої почуття до неї з усією міццю й спритністю. Він тоді не шкодував сили, мало не розбивав ковадло надвоє, важко дихав і всім тілом здригався від радості, яку давав їй. Протягом тієї весни їхня любов сповнювала кузню громовим гуркотом. Це була ідилічна праця велета посеред вогненних відсвітів палаючого горна у хисткій повітці зі скрипучими й чорними від сажі стінами та кроквами. На всьому цьому розчавленому залізі, розм’яклому, як червоний віск, застигали грубі сліди їхньої ніжності. По п’ятницях, попрощавшись із Золотою Пелькою, прачка — задоволена, втомлена, спокійна душею й тілом — повільно піднімалася вулицею Пуасоньє.
Мало-помалу страх перед Лантьє влігся, Жервеза прийшла до розуму. В ту пору їй би, мабуть, щасливо жилось, якби не Купо, який геть пустився берега. Одного дня, повертаючись із кузні, вона начебто помітила Купо в «Пастці» дядька Коломба, де він пиячив із Халявою, Вишкварком та Сухою Горлянкою, або ж П’ю Не Нап’юся. Жервеза швидко пройшла повз, щоб ніхто, бува, не подумав, нібито вона шпигує за чоловіком. Але, минаючи винарню, кинула оком усередину: це таки справді був Купо, який вже звичним для себе жестом перехиляв у горлянку шкалик шнапсу. Виходить, він брехав і горілку таки пив! Жервеза поверталася додому у відчаї, її знову охопила давня відраза до горілки. Вино вона йому пробачала, бо воно дає робітникові сили, але міцне спиртне, навпаки, було бридотою, отрутою, що відбиває в робітника смак хліба. Ах! Уряду варто було б заборонити виробництво цієї гидоти.
Коли прачка дісталася вулиці Ґут-д’Ор, увесь будинок був переполошений. Її робітниці покинули роботу, висипали на подвір’я й, позадиравши голови, дивилися вгору. Вона запитала Клеманс, що відбувається.
— Та це старий Біжар дає прочуханки своїй жінці, — відповіла прасувальниця. — П’яний, як чіп, стояв коло воріт і чатував, коли вона повертатиметься з пральні... Стусанами примусив її дертися сходами, а тепер дубасить нагорі, у себе в кімнаті. Чуєте, як лементує?
Жервеза швидко збігла нагору. Їй не було байдуже до пані Біжар, яка прала білизну для її закладу й була дуже старанною жінкою. Вона сподівалася втихомирити забіяку. Нагорі, на сьомому поверсі, двері до їхньої кімнати були відчиненими навстіж, кілька сусідів на сходовому майданчику щось вигукували, а пані Бош, стоячи навпроти дверей, волала:
— Зараз же припиніть!.. Чуєте?! А не то я погукаю поліцію!
Ніхто не зважувався ввійти до кімнати, бо всі знали, якою скаженою тварюкою робиться Біжар, коли нап’ється. А втім, він ніколи й не тверезів. Нечастими днями, коли Біжар брався до роботи, він ставив поруч зі своїми слюсарним верстатом літр горілки, яку жлуктив нахилки кожні пів години. Працювати інакше він уже не міг. Якби до його рота піднести сірника, він би спалахнув вогнем, як смолоскип.
— Треба щось робити, він же її вб’є! — сказала Жервеза, тремтячи як осиковий лист.
І вона ввійшла до кімнати. Дуже чиста мансарда була голою й холодною, спустошеною п’янством чоловіка, який зривав з ліжок простирадла, щоб їх пропити. Стіл у тій бійці від’їхав аж до вікна, два перевернуті стільці валялися ніжками догори. На долівці посеред кімнати лежала пані Біжар — у ще мокрих після пральні спідницях, що поприлипали до стегон, з вирваним жмутами волоссям, вся у крові. Вона хрипіла, важко дихаючи, протяжно охкала після кожного удару Біжарового закаблука. Спочатку він звалив її ударом кулака, а тепер добивав копняками.
— Ось тобі! Стерво!.. Ось тобі! Стерво!.. Ось тобі! Стерво! — харчав він здушеним голосом, супроводжуючи цими словами кожен удар, оскаженіло повторював їх, і що дужче він задихався, то сильніше гамселив.
Потім, зірвавши голос, Біжар продовжував бити мовчки, безтямно, зосереджено, в пошматованих штанах і блузі, обличчя, заросле брудною бородою, посиніло, на лисому лобі виступили великі червоні плями. Сусіди, що товпилися на сходовому майданчику, казали, що він бив жінку, бо вранці вона не дала йому двадцять су. Внизу сходів було чути голос Боша. Він голосно кликав пані Бош:
— Та спускайся вже, хай там хоч повбивають одне одного. Може, трохи наволочі поменшає!
Тим часом слідом за Жервезою до кімнати ввійшов старий Брю. Удвох вони намагалися наставити слюсаря на розум, відтягти його до дверей. Але він мовчки повертався з піною на губах, а в побаранілих очах палав лихий вогонь, вогонь убивства. Прачці дістався сильний удар по зап’ястку, старий робітник відлетів і звалився на стіл. На підлозі, широко відкривши рот, із заплющеними очима лежала пані Біжар і хрипіла. Тепер Біжар уже не влучав у неї: оскаженілий, засліплений люттю, він раз за разом хибив, і від того, що його удари летіли в порожнечу, шаленів ще більше. Впродовж усього цього побоїща маленька Далі, якій виповнилося вже чотири рочки, стояла в кутку кімнати і дивилася, як батько дубасить матір. На руках дівчинка тримала свою сестричку Анрієту, яку нещодавно відлучили від грудей, ніби намагаючись її захистити. На голові в Далі був бавовняний капорець, вона стояла з дуже блідим і серйозним обличчям, її великі чорні очі без жодної сльозинки дивилися пильним поглядом, геть не дитячим.
Коли Біжар, перечепившись за стілець, розпростерся на долівці й одразу захропів, його там і залишили лежати, а старий Брю допоміг Жервезі підвести пані Біжар. Та почала плакати, голосно схлипуючи, а Далі, яка вже звикла до таких сцен і з усім змирилася, підійшла ближче й мовчки дивилася, як вона ридає. Спускаючись сходами стихлого будинку, прачка досі бачила перед собою погляд цієї чотирирічної дитини, серйозний і відважний, як погляд дорослої жінки.