— Мамо! Мамо! — раптом закричала Нана. — А Оґюстіна кидає хліб у гусятницю!
Прачка прибігла й заскочила Оґюстіну біля гусятниці, коли та, намагаючись якнайшвидше проковтнути добре вимочений в гарячому жирі шматок хліба, ледь не обпекла собі горло. За те, що це бісове дівчисько кричало, що то неправда, вона надавала їй запотиличників.
Після яловичини, коли на столі з’явилося рагу — його подали в салатниці, бо в господі більшої тарілки не було, — серед гостей пробіг смішок.
— Видно, справа серйозна, — заявив Пуасон, який взагалі нечасто розтуляв рота.
Було о пів на восьму. Щоб на них не видивлявся весь квартал, вхідні двері зачинили. Особливо їх діймав маленький годинникар з майстерні навпроти, який таким прожерливим поглядом витріщався на гостей за столом, немов виривав шматки страви з їхніх ротів, не даючи їм спокійно їсти. Штори на вікнах пропускали ясне біле світло, рівне, без жодної тіні, що заливало весь стіл та поки ще симетрично розкладені прибори, а також горщики з квітами у високих обгортках з білого паперу. І це блідаве світло, ці приглушені сутінки надавали товариству вишуканого вигляду. Віржіні дібрала влучне слово: обдивившись кімнату із зачиненими дверима та запнутими мусліном вікнами, вона сказала, що тут дуже мило. Щоразу, як вулицею проїжджала якась бідка, на скатертині підстрибували келихи, а дами мусили кричати так само голосно, як чоловіки. А втім, гості говорили мало, поводилися дуже статечно, обмінюючись люб’язностями. Лише Купо був одягнений у блузу, бо, за його словами, перед друзями нема чого церемонитися, і до того ж блуза для робітника — вбрання почесне. У щедро напомадженому волоссі стягнутих корсажами дам відбивалося світло, а чоловіки тим часом, далеко відсунувшись від столу, випинали груди й розсовували лікті, боячись забруднити свої сурдути.
Ах, побий його грім! Яку ж вирву зробили в тому рагу! Мало говорили, зате жували славно. Салатницю спорожняли ложкою, встромленою в густу підливу, чудову жовту підливу, що дрижала, як захолод. З дна тарілки виловлювали шматки телятини; вона ніяк не закінчувалася, салатниця переходила з рук у руки, обличчя схилялися над нею — гості дошукувалися печериць. Довгі буханки хліба біля стіни позаду стола неначе танули. Споживання страв час від часу уривалося стукотінням келихів об стіл. Підлива була трохи пересолена, тож знадобилося чотири літри вина, щоб залити те підступне рагу, що йшло на душу, як сметана, і розпалювало в череві справжню пожежу. Не встигли гості й передихнути, як з’явилася паруюча свиняча печеня, подана на глибокому тарелі й обкладена великими круглими картоплинами. Усі аж скрикнули. А бодай йому! Чудова придумка! Оце так смакота! Гості були у захваті. Одразу ж почав прокидатися апетит: кожне косим поглядом слідкувало за стравою, витираючи при цьому ніж об шматок хліба, щоб бути напоготові. Потім, щойно її розклали по тарілках, усі почали підштовхувати один одного ліктями й перемовлятися з повними ротами. Справжнє масло, а не печеня! Така ніжна й поживна, що просто відчуваєш, як вона розтікається по нутрощах, опускаючись аж до самих чобіт. Картопля була, як мед. М’ясо було не солоне, але картопля щохвилини просила поливання. Відкоркували ще чотири пляшки. Тарілки були так чисто вилизані, що, коли настала черга подавати горошок зі шкварками, їх навіть не довелося міняти. О! Овочі — це геть просто. Горошок їли повними ложками, немов завиграшки. Зрештою, це просто ласощі, дамська насолода, як то кажуть. Найсмачнішими в цій страві були добренько просмажені шматочки сала, що пахли, як кінські копита. Для горошку було достатньо двох літрів вина.
— Мамо! Мамо! — закричала раптом Нана. — А Оґюстіна своїми руками лізе до мене в тарілку.
— Ти мені вже надокучила! Дай їй хорошого стусана! — відповіла Жервеза, наминаючи зелений горошок.
У сусідній кімнаті, де був накритий стіл для дітей, Нана грала роль господині. Вона сіла біля Віктора, а свого брата Етьєна посадила поруч з маленькою Поліною; таким чином, вони зображали подружжя, уявляючи себе двома парами на пікніку. Спочатку Нана дуже люб’язно ставилася до своїх гостей, всміхалася до них, припрошувала частуватися, геть як доросла, але зрештою її здолала любов до шкварок, і вона забрала їх усі собі. Зизоока Оґюстіна, що постійно крутилася коло дітей, згребла всі шкварки з тарілки Нана у жменю, сказавши, що поділить усе порівну. Розлючена дівчинка вкусила її за зап’ясток.
— Ну, начувайся ж, — буркнула Оґюстіна, — я розкажу твоїй матері, що після рагу ти сказала Вікторові поцілувати тебе.
Але всі швидко вгомонилися, коли Жервеза з матінкою Купо прийшли по гуску. За великим столом усі віддихувалися, відхилившись на спинки стільців. Чоловіки розстібували ґудзики на камізельках, дами витирали обличчя серветками. У трапезі настала перерва, лише декілька гостей мимохіть ще працювали щелепами, перемелюючи шматки хліба. В очікуванні наступної страви всі відпочивали, даючи їжі влягтися. Поволі западала ніч: брудні, сірі, як попіл, сутінки згущувалися за вікнами. Коли Оґюстіна поставила дві запалені лампи — по одній на кожен край стола, — у їхньому яскравому світлі стало видно безладно розкидані прибори, брудні тарілки й виделки, заляпану вином і всіяну крихтами скатертину. Якийсь густий пряний запах сповнював кімнату. Почувши його, усі носи повернулися до кухні.
— Може, вам допомогти? — гукнула Віржіні.
Вона підвелася зі стільця й пішла до сусідньої кімнати. Усі жінки одна за одною рушили слідом. Обступивши гусятницю, вони з величезною цікавістю спостерігали, як Жервеза й матінка Купо заходжуються біля гуски. Потім здійнявся галас, залунали гучні голоси, діти почали радісно плигати. Повернення було тріумфальним: Жервеза у напружених випростаних руках несла гуску, її спітніле обличчя осявала широка мовчазна усмішка. Жінки, які йшли позаду неї, так само всміхалися, тимчасом як у самому кінці цієї процесії Нана, широко розплющивши очі, дерлася навшпиньки, щоб усе як слід роздивитися. Коли гуску поставили на стіл — величезну, золотисту, соковиту, — на неї накинулися не одразу. Всі застигли у німому зачудуванні, шанобливому подиві, від якого перепиняло мову. Гості перезиралися, підморгували один одному, похитуючи головами. Хай йому грець! Оце так гуска! Оце так стегенця й черевце!
— Жирку нагуляла, не крейди зі стін надзьобавшись, це вже напевно! — мовив Бош.
Тоді Жервеза розповіла всі подробиці, що стосувалися цієї гуски: вона була найкращою з усіх, які можна було побачити в торговця птицею у передмісті Пуасоньєр; на вугляревих вагах вона потягнула на дванадцять з половиною фунтів; щоб засмажити її, спалили ціле відро вугілля, і з неї натекло три миски жиру. Віржіні перебила її, щоб похвалитися, що бачила пташину ще не засмаженою: її можна було з’їсти навіть сирою, казала вона, — такою ніжною і білою була в неї шкіра, немов у білявки, їй-бо! Всі заусміхалися, дивлячись на гуску з такою пожадливістю, від якої в них аж губи повідвисали. А тим часом обличчя Лорійо перекосилися від заздрощів: побачивши таку гуску на столі в Шкандиби, їм просто перехопило подих.
— Що ж, гаразд! Цілою її ми однак не їстимемо, — нарешті сказала прачка. — Хто розріже гуску?.. Ні, ні, тільки не я! Вона надто велика, мені боязко й підступити до неї.
Напросився Купо. Господи Боже! Усе дуже просто: берешся за лапи й тягнеш, розриваючи гуску на шматки. Але всі обурилися й живосилом забрали в бляхаря кухонного ножа: завжди, коли він брався до такої роботи, страва перетворювалася на казна-що. Якусь мить шукали добровольця, коли врешті пані Лера мовила солодкавим голосом:
— Послухайте, це робота для пана Пуасона... Саме так, для пана Пуасона.
Оскільки товариство німувало, вона додала ще улесливішим тоном:
— Звісно, це робота для пана Пуасона, звиклого орудувати зброєю.
І подала поліцейському кухонного ножа, що був у неї в руці. Усі за столом схвально засміялися. Пуасон по-військовому різко кивнув головою і потягнув гуску до себе. Його сусідки, Жервеза та пані Боні, відсунулися, щоб звільнити для нього місце. Різав він повільно, широкими жестами, втупивши очі в пташину, немов хотів прицвяхувати її до дна тареля. Коли він угородив ножа у кістяк і той тріснув, Лорійо, охоплений поривом патріотизму, вигукнув:
— Ба! От якби то був козак!