— Ви коли-небудь билися з козаками, пане Пуасон? — запитала пані Бош.
— Ні, тільки з бедуїнами, — відповів поліцейський, відрізаючи крило. — Козаків більше немає.
Запала глибока мовчанка. Шиї гостей витягалися, очі стежили за ножем. Пуасон готував несподіванку. Він різнув ножем востаннє; задок пташини відокремився і став сторч, гузкою догори: це виглядало достоту як єпископська митра. Вибухнув захоплений гамір. Тільки відставні військові вміють так звеселяти товариство. Тим часом з розпанаханого задка гуски хвилею полився сік, і Бош зареготав.
— Я залюбки зголосився б, — буркнув він, — щоб вона отак подзюрила мені до рота.
— Що за мерзотник! — вигукнули дами. — Треба ж ото казати таку бридоту!
— Справді, гидкішої людини я навіть і не знаю! — мовила лютіша за всіх пані Бош. — Ану замовкни, чуєш?! Від твоїх балачок ціла армія згидує стравою... Ви ж бачите, це він для того, щоб самому все з’їсти.
Серед загального галасу Клеманс наполегливо повторювала:
— Пане Пуасон, послухайте, пане Пуасон... Залиште мені гузку, гаразд?!
— Гуска, люба моя, належить вам по праву, — сказала пані Лера своїм стриманим багатозначним тоном.
Хай там як, але гуску нарешті було порізано. Поліцейський дозволив товариству кілька хвилин помилуватися єпископською митрою, а потім відділив шматки й виклав їх колом на тарелі. Можна було пригощатися, але дами скаржилися на задуху й розстібали сукні. Купо сказав, щоб усі почувалися, як удома, йому, мовляв, начхати на сусідів, і навстіж відчинив вхідні двері, тож бенкет продовжився серед гуркоту фіакрів і тупотіння перехожих по тротуару. Тоді, з відпочилими щелепами й вільним місцем у шлунках, усі знову взялися обідати, несамовито накинувшись на гуску. Лиш від того, що чекав і дивився, як різали пташину, сказав дотепник Бош, у нього рагу й печеня попливли до литок.
Того вечора всі молотили, як з голодного краю. Жоден гість не міг пригадати, щоб йому коли-небудь траплялося аж так переїсти. Обважніла Жервеза, зіпершись ліктями на стіл, мовчки поглинала великі шматки грудинки, боячись, щоб нічого не випало з рота. Щоправда, їй було трохи соромно перед Ґуже, що вона виставляла напоказ свою ненажерливість. Однак Ґуже сам так наминав, що не бачив, як вона розчервонілася від їди. До того ж, незважаючи на своє ласолюбство, вона залишалася такою милою, такою гарною! Хоча Жервеза їла мовчки, але повсякчас намагалася подбати про дядька Брю й покласти йому на тарілку чогось смачненького. Було дуже зворушливо дивитися на те, як ця ласунка ледь не від свого рота відривала шматочок крильця й давала старому, який, здавалося, не надто на тому знався й ковтав усе, похиливши голову й отупівши від цього глитання, при тому, що його черево вже давно забуло, який на смак хліб. Лорійо зганяли свій гнів на смаженині, наїдаючись днів на три наперед. Вони проковтнули б гуску, стіл, ба навіть пральню, аби тільки одним махом розорити Шкандибу. Усі дами захотіли грудинки, бо грудинка — це дамський шматочок. Пані Лера, пані Бош, пані Пютуа обгризали кістки, тимчасом як матуся Купо, що обожнювала шию, відривала від неї м’ясо двома своїми останніми зубами. Щодо Віржіні, то вона любила добре підсмажену шкірку, тож усі гості люб’язно передавали їй шкірки зі своїх шматків. Пуасон почав суворо поглядати на свою дружину, наказуючи зупинитися, бо їй уже досить: одного разу, переївши смаженої гуски, вона два тижні пролежала в ліжку, заробивши розладнання шлунка. Але Купо розсердився й подав Віржіні ціле стегенце, вигукнувши — а бодай йому лиха година! — що ж то вона буде за жінка, якщо не обгризе його? Хіба траплялося коли таке, щоб від гуски комусь стало зле? Навпаки, гускою лікують будь-яку журбу. Та її можна їсти й зовсім без хліба, як десерт. Він уминав би її цілу ніч, і нічого йому б не сталося. Немов на підтвердження цих слів, Купо засунув собі в рот ціле стегенце. Тим часом Клеманс доїдала гуску — обсмоктувала її, плямкаючи губами й корчачись на стільці від сміху, оскільки Бош тихенько нашіптував їй всілякі непристойності. Ах! Господи праведний! Оце так понабивали кендюхи! Як їсти, то вже їсти, чи ж не так? Якщо дозволяєш собі пожирувати коли-не-коли, то треба бути цілковитим дурнем, щоб не напхатися по саме нікуди. Далебі, животи надималися просто на очах. Дами здавалися вагітними. Шкіра ледь не лускала на цих клятих ненажерах! Із роззявленими ротами й заюшеними жиром підборіддями, їхні обличчя нагадували зади; вони були такі червоні, що одразу спадало на думку, що то зади багатіїв, яких аж розпирає від достатку.
А вино, дітоньки мої! Воно так і лилося, струменіло, як вода у Сені. Справжнісінька злива, що випала на спраглу землю. Купо наливав його у келихи, високо тримаючи пляшку, щоб було видно, як піниться червоний струмінь, а коли пляшка ставала порожньою, він перевертав її й жартома крутив горло й стискав його жестом, який добре знають жінки, що доять корів. Ось іще одну чорновиду прикінчили! У кутку пральні з «прикінчених чорновидих» виросло ціле кладовище пляшок, на яке скидали недоїдки зі столу. Коли пані Пютуа попросила води, Купо обурився й власноруч позабирав геть усі карафки. Хіба порядні люди воду п’ють? Їй що, хочеться, щоб у шлунку завелися жаби? Келихи спорожнялися жадними ковтками, було чути, як виплеснута одним махом рідина билася об горло так голосно, як грозової днини біжить по ринвах дощова вода. Їй-бо, це був справжнісінький дощ зі скислого вина! Спочатку він відгонив старою бочкою, але до нього так швидко звикли, що врешті почало здаватися, ніби вино пахне кавою з молоком. Ах, Господи! Правду казали єзуїти, що виноградний сік — винахід, хай там як, знаменитий! Товариство сміялося й підтакувало хазяїнові, бо, врешті-решт, робітник не зміг би прожити без вина, і татусь Ной посадив виноград саме для бляхарів, кравців та ковалів. Вино відновлює сили і знімає втому, розпалює вогонь у животах лежнів. До того ж, коли вип’єш, то, хоч король і не ваш дядько, Париж належить вам. У зневаженого буржуями робітника, що гне горба й не має ані шеляга, дуже небагато приводів для радості, а йому ще й дорікають за те, що він коли-не-коли заллє за комір — лише для того, щоб побачити життя в рожевому світлі! Ба яке! От саме зараз — чи не начхати їм на імператора? Цілком імовірно, що й імператор теж зараз під мухою, але то байдуже, чхати їм на нього, вони залюбки позмагалися б з ним, хто більше вицмулить і дужче нарегочеться. До дідька ту паноту! Купо посилав під три чорти увесь світ. Жінки видавалися йому напрочуд гарними; ляскаючи по кишені, в якій брязкали три су, він сміявся, немов перевертав лопатою п’ятифранкові монети. Навіть Ґуже, зазвичай такий стриманий у чаркуванні, налягав на вино. У Боша змикалися очі, у Лорійо вони стали геть блідими, а Пуасон з побронзовілим, як у всіх колишніх солдат, обличчям, тим часом дедалі суворіше поводив очима. Чоловіки вже були п’яні, як чопи. Дамам вино теж вдарило у голову: вони розчервонілися, а потреба роздягтися спонукала їх поскидати хустки. Лише Клеманс починала виходити за межі пристойності. Аж раптом Жервеза згадала про десять пляшок маркового вина, які забула подати до гуски. Вона збігала по них, і келихи знову наповнили. Тоді підвівся Пуасон і зі склянкою в руці сказав:
— Випиймо за здоров’я господині.
Усе товариство, з гуркотом відсовуючи стільці, звелося на ноги: залунали вітальні вигуки, руки потяглися до іменинниці, задзвеніли келихи.
— Щоб ще п’ятдесят літ! — вигукнула Віржіні.
— Ні, ні, — відповідала зворушена й усміхнена Жервеза, — я буду надто старою. Хоч-не-хоч, а настає день, коли вже радий піти на той світ.
Тим часом крізь навстіж відчинені двері весь квартал споглядав за бенкетом і немов був на ньому присутнім. Перехожі зупинялись у широкій смузі світла, що падало на брук, і зичливо всміхалися, побачивши, як ці люди від душі наминали. Візники, зіпершись на передки, поганяючи своїх конячин, заглядали до пральні й жартували: «То що, може, чимось почастуєте?.. Хо-хо! Матінко рідна, ох і черево, зараз з’їжджу по повитуху!..» Запах смаженої гуски втішав і звеселяв вулицю: підручні з бакалійної крамниці, стоячи на тротуарі навпроти, немов самі їли пташину; зеленярка та торговка потрухами раз по раз вискакували зі своїх крамниць на вулицю, вдихали той запах і облизували губи. Справді, у всієї вулиці аж бурчало в животах. Пані Кюдорж, мати з донькою, що по сусідству торгували парасольками й ніколи не показувалися, одна за одною раз по раз переходили вулицю, косуючи на пральню очима. Вони були такі червоні, наче млинці пекли. Маленький годинникар, що сидів у себе за столом, уже не міг працювати, бо сп’янів від підрахунку пляшок і геть втратив спокій серед веселих годинників із зозулями.