— «Божу дитинку», еге? — прошепотіла вона. — Атож, «Божу дитинку».
Висока, чоловічої статури, з кістлявим носом і квадратними жандармськими плечима, вона почала:
На деяких словах її голос тремтів, а на зворушливих місцях і взагалі завмирав; вона зводила очі догори, тимчасом як правою рукою вимахувала перед грудьми й натхненним жестом прикладала її собі до серця. Жервеза, терзаючись присутністю Лантьє, не могла стримати сліз: їй здавалося, що в пісні йшлося про її страждання, що вона була тим пропащим, покинутим дитям, яке милостивий Господь візьме під свою опіку. Клеманс, геть п’яна, раптом вибухнула плачем і впала головою на стіл, щоб скатертиною заглушити схлипування. Запанувала схвильована тиша. Дами подіставали хустинки й почали витирати очі, пишаючись своїм розчуленням. Чоловіки, похиливши голови, тупилися перед собою й кліпали очима. Пуасон із застряглим у горлі клубком, зціпивши зуби, двічі відкусив край люльки і, не припиняючи палити, виплюнув ті друзки додолу. Бош, який і далі тримав руку на коліні вуглярки, уже не щипав її, охоплений незбагненною шанобою та докорами сумління: по його щоках котилися дві великі сльозини. Ці гультяї могли бути твердими й непохитними, як закон, і добросердими, як ягнята. Зараз від вина вони стали такими тонкосльозими! Коли пані Лера знову заспівала приспів, ще повільніше й ще жалібніше, ніхто вже не стримувався, всі заридали над своїми тарілками й почали розстібати ґудзики на черевах, немов їх розпирало від розчулення.
А Жервеза та Віржіні мимоволі раз за разом позирала на тротуар навпроти. Пані Бош, і собі помітивши Лантьє, злегка скрикнула, не припиняючи, однак, вмиватися слізьми. Тоді, не на жарт стривожені, усі троє несамохіть перезирнулися. Боже мій! Якщо Купо повернеться, якщо Купо побачить його! Яка буде січа! Яке бойовище! Вони так розхвилювалися, що бляхар нарешті запитав:
— На що це ви там витріщаєтеся?
Він нахилився і впізнав Лантьє.
— Хай йому біс! Це вже занадто! — пробурмотів він. — Ич, брудний покидьок! Ич, брудний покидьок... Ні, це вже занадто, з цим треба покінчити.
Розлючений Купо почав підводитися, белькочучи якісь погрози, а Жервеза стиха вмовляла його:
— Послухай, благаю тебе... Поклади ножа... Сядь на місце, аби не скоїти лиха.
Віржіні вихопила з його рук ніж, який він узяв був зі столу. Проте вона не змогла завадити йому вийти надвір до Лантьє. Товариство, геть розчулене, нічого не помітило й ще дужче ридало, тимчасом як пані Лера співала, надриваючи душу:
Остання строфа прозвучала жалібним голосінням бурі. Пані Пютуа, яка саме підносила до рота склянку з вином, настільки розчулилася, що вихлюпнула вино на скатертину. Жервеза закам’яніло стояла, притиснувши кулак до рота, щоб не закричати, похолола від жаху, боячись побачити, як будь-якої миті один з чоловіків упаде мертвим прямо посеред тротуару. Віржіні та пані Бош теж зацікавлено спостерігали за сценою, яка розгорталася на вулиці. Купо кинувся було до Лантьє, але вдихнувши свіжого повітря, захитався і ледь не впав у канаву. Лантьє, тримаючи руки в кишенях, просто відхилився вбік. Двоє чоловіків почали лаятися, особливо розійшовся бляхар, обзиваючи супротивника паскудною свинею, погрожуючи випустити йому всі тельбухи. До пральні долинали оскаженілі голоси, було видно загрозливі жести супротивників: здавалося, що вони, несамовито розмахуючи руками, ось-ось кинуться битися навкулачки. Жервеза, ледь притомна, заплющила очі — все це тривало надто довго, і вона боялася, що вони просто зараз перегризуть одне одному горлянки. Потім, коли крики раптом замовкли, Жервеза розплющила очі й геть остовпіла, побачивши, що вони спокійно собі балакали.
Пані Лера тремтливим, жалісним голосом почала виводити наступний куплет:
— І трапляються ж на світі такі паскудниці! — вигукнула пані Лорійо, а весь гурт згідливо підтакнув.
Жервеза перезирнулася з пані Бош і Віржіні. Отже, справу залагоджено? Купо та Лантьє далі балакали, стоячи скраю тротуару. Вони все ще обмінювалися образливими словами, але вже по-дружньому; обзивали одне одного «бісовою скотинякою» тоном, у якому вчувалася нотка симпатії. Оскільки на них дивилися люди, вони почали спокійно прогулюватися один обік одного вздовж вулиці, повертаючись назад через кожні десять кроків. Зав’язалася жвава розмова. Раптом Купо знову розсердився — здавалося, ніби він про щось просив Лантьє, а той відмагався. Зрештою бляхар потягнув Лантьє за собою, змусив його перетнути вулицю і увійти до пральні.
— Кажу вам, це від щирого серця! — кричав він. — Випийте келишок вина... Чоловіки на те й чоловіки, правда ж? Ми завжди маємо розуміти одне одного...
Пані Лера доспівувала останній куплет. Дами бгали свої хустинки й повторювали всі хором:
Співачку, що сіла, вдаючи знемогу, засипали компліментами. Вона попросила чогось випити, бо, мовляв, вклала в цю пісню всю душу і боїться надірвати собі якийсь нерв. Тим часом усі за столом витріщалися на Лантьє, який спокійно вмостився біля Купо й доїдав останній шматок савойського бісквіта, вмочаючи його в келих з вином. Окрім Віржіні та пані Бош, його ніхто не знав. Лорійо здогадувалися, що тут відбувається щось непевне, але не знали, в чім річ, тому про всяк випадок набундючилися. Ґуже, помітивши Жервезине хвилювання, скоса позирав на зайду. Усі ніяково мовчали, тож Купо просто сказав:
— Це мій приятель.
І, звернувшись до дружини:
— Годі-бо, поворушись трохи!.. Може, ще лишилась якась крапля гарячої кави.
Жервеза отетеріло переводила погляд з одного на другого. Спочатку, коли чоловік затягнув її колишнього коханця до пральні, вона обіруч схопилася за голову, так само інстинктивно, як при кожному ударі грому грозової днини. Вона не могла повірити, що таке можливо: стіни мали б обвалитися й усіх розчавити. Потім, побачивши, що вони спокійно собі сидять, навіть не поворухнувши муслінових штор, Жервезі раптом спало на думку, що це цілком нормально. Гуска їй трохи пошкодила: справді, вона забагато її з’їла, і це заважало думати. Жінку охопила якась блаженна знемога, вона розслаблено сиділа, зіпершись на край стола, бажаючи лише одного — щоб їй дали спокій. Господи! Заради чого псувати собі кров, коли інші цілком спокійно сприймають цю ситуацію, коли все якось саме собою владнається і всі врешті задоволені? Вона підвелася й пішла подивитися, чи лишилася ще кава.
Діти в сусідній кімнаті вже поснули. Зизоока Оґюстіна за десертом їх геть залякала: цупила в них полуниці й страхала усілякими жахами. Тепер їй було дуже зле — скрутившись на маленькому ослінчику, вона сиділа з побілілим обличчям і не казала ані слова. Товста Поліна поклала голову на плече Етьєнові, який і сам заснув скраю стола. Нана сиділа на килимку біля ліжка разом з Віктором, притиснувшись до нього й обвивши рукою його шию. Посоловіла, вона із заплющеними очима повторювала тихим жалібним голосом:
— Ой! Мамо, животик болить... Ой! Мамо, животик болить...
— Ще б пак! — пробубніла Оґюстіна, крутячи туди-сюди головою. — Вони понажиралися й співали, як дорослі.
Жервезу, коли вона побачила Етьєна, немов грець ударив. Вона відчула, як задихається від думки, що батько її хлопчика тут, поруч, їсть собі бісквіт і не виявляє ніякісінького бажання поцілувати малого. Якусь мить вона готова була розбудити Етьєна й принести його на руках до батька. Але потім вирішила, що так воно на краще складається, адже все спокійно залагодилося. Крім того не випадає псувати всім настрій наприкінці вечері. Вона повернулася з кавником і налила склянку кави Лантьє, який, здавалося, не звертав на неї жодної уваги.