— Я вже піду, — мовив він. — Мені добуватися аж до чорта в зуби.
Лантьє вже вийшов на вулицю, коли бляхар гукнув його і змусив пообіцяти, що відтепер він не минатиме їхнього порога й заходитиме бодай привітатися. Тим часом Жервеза, яка непомітно зникла, повернулася, штовхаючи перед собою напівроздягненого, з оспалим обличчям Етьєна. Хлопчик усміхався й тер очі. Та, помітивши Лантьє, він спинився, затремтів, зніяковіло й тривожно поглядаючи то на матір, то на Купо.
— Не впізнаєш цього пана? — запитав той.
Хлопчик похилив голову й нічого не відповів. Потім злегка кивнув, щоб дати зрозуміти, що впізнав.
— То не стій, наче вкопаний, а підійди і поцілуй його!
Серйозний Лантьє спокійно чекав. Коли Етьєн наважився підійти до нього, він нахилився, підставив йому щоку, а потім і сам міцно поцілував хлопчика в чоло. Тоді той насмілився подивитися на батька. Але враз зайшовся риданням і, немов навіжений, кинувся геть з кімнати. Купо розсердився на нього й обізвав дикуном.
— Це все через хвилювання, — сказала Жервеза, сама бліда й знервована.
— О! Зазвичай він милий і чемний хлопчик, — пояснював Купо. — Я його добре виховав, ось побачите... Він звикне до вас... Йому треба знайомитися з людьми... Зрештою, лише заради цього малого нам усім варто було рано чи пізно помиритися, правда ж? Нам треба було давним-давно це зробити, і я швидше дам голову на відруб, аніж забороню батькові бачити свою дитину.
Після цього він запропонував докінчити пляшку коньяку. Усі троє знову почаркувалися. Лантьє нічому не дивувався, був спокійний з виду. Щоб віддячити бляхареві за люб’язність, перш ніж піти, він став наполягати, що допоможе йому зачинити віконниці у пральні. А потім, струшуючи пил з долонь, побажав подружжю доброї ночі.
— На добраніч. Спробую піймати омнібус... Обіцяю, що незабаром навідаюся до вас.
Після того вечора Лантьє почав учащати на вулицю Ґут-д’Ор. Він приходив, коли бляхар був удома, прямо з порога цікавився його справами, цим самим даючи взнаки, що приходить лише заради нього. Потім, сівши біля вітрини, завжди в пальті, виголений і зачесаний, він чемно розмовляв, поводячись, як добре освічена людина. Таким чином Купо мало-помалу дізналися подробиці його життя протягом останніх восьми років. Якийсь час Лантьє керував капелюшною фабрикою, а коли його спитали, чому він покинув її, сказав щось про підлість спільника, земляка, що процвиндрив усі їхні статки на жінок. Але колишній титул господаря фабрики наклав на всю його особу відбиток такої собі шляхетності, від якої він уже не міг відступити. Лантьє безперестанку розповідав, що незабаром має укласти угоду з однією із солідних капелюшних фірм, де йому пропонують дуже вигідні умови. Отак чекаючи, він геть нічого не робив і прогулювався на сонечку, тримаючи руки в кишенях, як справжній буржуа. Якщо, бувало, Лантьє починав нарікати на обставини, і хтось наважувався сказати йому, що на якійсь фабриці шукають робітників, він лише жалісливо всміхався: йому аж ніяк не хотілося вмирати з голоду, гнучи горба на інших. У будь-якому разі цей веселун, казав Купо, жив не святим духом. О! Той халамидник знав, як не пропасти, він приторговував якимось дріб’язком, бо врешті-решт з вигляду скидався на заможного; чимало грошенят потрібно було, щоб купувати біле спіднє та краватки, як у багатеньких синків. Якось уранці Купо бачив, як на Монмартрському бульварі йому чистили черевики. Було правдою також те, що Лантьє любив побалакати про інших, але змовкав або брехав, коли мова заходила про нього самого. Він навіть не хотів розповідати, де живе. Казав, що тимчасово мешкає у друга, бозна-де, у чорта в зубах, поки підшукає собі щось підходяще. Знайомих попереджав, щоб до нього не заходили, бо його ніколи немає вдома.
— Можна знайти десятки робіт, — часто пояснював він. — Однак на такі місця, де не протримаєшся навіть дня, не варто й потикатися... Приходжу я, значить, у понеділок до Шампйона, в Монружі. Надвечір Шампйон почав чіплятися до мене зі своїми розмовами про політику, а погляди в нього інакші, ніж у мене. І що ж! У вівторок зранку я пішов геть, бо в нас не рабовласницькі часи і я не хочу продаватися за сім франків денно.
Стояли перші дні листопада. Галантний Латьє з’явився з букетиками фіалок і роздав їх Жервезі та двом робітницям. З часом став заходити дедалі частіше, майже щодня. Здавалося, що він прагне завоювати не тільки будинок, а й увесь квартал. А почав Лантьє зі зваблення Клеманс та пані Пютуа, до яких, незважаючи на їхній вік, виявляв щонайбільше уваги. Через місяць обидві робітниці обожнювали його. Боші, яким він дуже лестив, коли заходив привітатися до їхньої комірчини, були у захваті від його ґречності. А Лорійо, щойно дізнавшись, хто був цей пан, який завітав на десерт того святкового вечора, почали усіляко ганьбити Жервезу й осипати прокльонами за те, що вона наважилася привести у свою домівку колишнього коханця. Та якось одного дня Лантьє зайшов до них, щоб замовити ланцюжок, і справив на них таке чудове враження, що вони запросили його сісти й протримали цілу годину. Зачаровані його мовою, вони самі себе запитували, як такий добропристойний чоловік міг жити зі Шкандибою. Хай там як, а візити капелюшника до Купо вже нікого не обурювали й здавалися цілком природними, — такою мірою йому вдалося здобути прихильність усієї вулиці Ґут-д’Ор. Тільки Ґуже продовжував супитися. Якщо йому траплялося бути в них, коли заходив Лантьє, він одразу йшов геть, бо не хотів знатися з цим суб’єктом.
Однак Жервеза, спостерігаючи за цим нападом доброзичливості у ставленні до Лантьє, протягом перших тижнів не знаходила собі місця. Вона відчувала в грудях пал, від якого згорала того дня, коли Віржіні вперше згадала про нього. Найбільше Жервеза боялася, що їй забракне сил опиратися, коли він застане її ввечері саму й надумає поцілувати. Вона надто багато думала про нього, геть забивши цими думками собі голову. Але поступово Жервеза заспокоїлася, побачивши, що Лантьє поводиться пристойно, не піднімає на неї очей і навіть пальцем не торкається, коли ніхто на них не дивиться. Та й Віржіні, яка немов читала в Жервезиному серці, присоромлювала її за такі лихі думки. Чому вона має боятися? Та поряднішого чоловіка годі й шукати. Певна річ, їй немає чим перейматися. А одного дня високій чорнявці вдалося затягнути їх обох до одного закутка й завести розмову про почуття. Лантьє, підібравши потрібні слова, серйозним тоном заявив, що його серце мертве, тому відтепер він хоче цілком присвятити себе своєму синові, зробити його щасливим. Про Клода, який усе ще жив на Півдні, Лантьє не обмовився жодним словом. Щовечора він цілував Етьєна в чоло, а коли хлопець лишався поруч, не знав, що йому сказати, і переходив до обміну люб’язностями з Клеманс, забуваючи про нього. Отож Жервеза заспокоїлася, відчуваючи, як у ній відмирає минуле. Присутність Лантьє стирала спогади про Пласан і готельчик «Бонкер». Від того, що постійно його бачила, вона перестала марити ним. Їй навіть стала огидною сама думка про їхні колишні стосунки. О! Усе скінчилося — от і добре. Якщо він насмілиться про щось таке заговорити, вона відважить йому кілька ляпасів або ліпше розкаже про все чоловікові. Без жодних докорів сумління та з глибокою ніжністю вона знову думала про щиру дружбу з Ґуже.
Увійшовши якось зранку до пральні, Клеманс розказала, що напередодні ввечері, близько одинадцятої години, бачила, як пан Лантьє прогулювався під руку з якоюсь жінкою. Говорила про це з прихованою зловтіхою, добираючи щонайбрудніших слів, аби побачити, як до того поставиться господиня. Атож, пан Лантьє ішов вгору вулицею Нотр-Дам-де-Лорет; жінка була білява, мабуть, одна з тих завжди голодних бульварних шльондр із голими задами під шовковими сукнями. Вона задля розваги пішла назирці за ними. Та лахудра заскочила до ковбасної крамниці купити креветок та шинки. Потім, на вулиці Рошешуар, пан Лантьє стояв якийсь час на тротуарі перед будинком, куди зайшла дівка, задерши догори голову й чекаючи, поки вона подасть із вікна знак. Але марними були огидні коментарі Клеманс: Жервеза далі спокійно прасувала білу сукню. Час від часу, слухаючи цю історію, вона злегка усміхалася. Провансальці, сказала вона, просто нетямляться через жінок; хай там як, а не можуть вони без них; якщо треба, то й лопатою з купи гною вигребуть. А надвечір, коли прийшов капелюшник, Жервеза втішалася тим, як Клеманс дратувала його, розпитуючи про білявку. Щоправда, йому ніби лестило те, що його бачили з жінкою. Господи Боже! То була його давня подруга, з якою він час від часу зустрічається, — тільки й усього; та дівчина дуже моднява, у неї палісандрові меблі; і він почав перераховувати її колишніх коханців: віконт, відомий фаянсовий фабрикант, синок нотаря. Йому подобалися жінки, які користувалися дорогими парфумами. Коли він підсунув під носа Клеманс свою хустинку, яку напахтила білявка, до кімнати увійшов Етьєн. Тоді Лантьє споважнів, поцілував хлопчика, додавши при цьому, що ці розваги не мають жодного значення і що серце його мертве. Жервеза, схилившись над роботою, схвально кивала головою. Зрештою Клеманс сама потрапила в тенета власної злостивості, бо Лантьє вже кілька разів боляче вщипнув її, не подаючи виду, а ще її гризла заздрість, що вона не може пахтіти мускусом, як бульварна шлюха.