— А чи знаєте ви, що свого часу імператор служив у Лондоні полісменом, — устряв до розмови Бош. — Їй-бо! Підбирав на вулицях п’яних жінок.
Жервеза тим часом поставила на стіл і наповнила три склянки. Їй самій пити не хотілося: відчувала себе якось зле. Але вона залишилась, бо їй страшенно кортіло дізнатися, що ж було у скрині, й дивилася, як Лантьє розв’язує останні вузли. Жервеза пригадала, що останнього разу, коли вона бачила цю скриню, на самому її дні лежала купа шкарпеток, дві брудні сорочки і старий капелюх. Чи й досі там були ті речі? Лантьє, перш ніж підняти віко, взяв склянку й сказав:
— За ваше здоров’я.
— І за ваше, — відповіли Бош і Пуасон.
Прачка знову наповнила склянки. Усі троє чоловіків обтерли губи руками. Нарешті капелюшник відкрив скриню. У ній жужмом валялися газети, книжки, старий одяг, клунки з білизною. Він по черзі дістав звідти каструлю, черевики, бюст Ледрю-Ролена з відбитим носом, вишиту сорочку та робочі штани. Жервеза, нахилившись, почула запах тютюну, запах чоловіка-нечупари, що дбає тільки про зовнішність, тільки про те, що бачать люди. Ні, старого капелюха в лівому кутку вже не було. Там лежала нова для неї подушечка — либонь, подарунок якоїсь жінки. Отож Жервеза заспокоїлася, але, продовжуючи стежити за речами й запитуючи себе, чи були вони з її часів, чи з часів інших, відчула неясний смуток.
— А скажіть-но, Баденґу, таке ви бачили? — знову озвався Лантьє.
Він підсунув йому під носа видрукувану в Брюсселі книжку «Коханки Наполеона III», ілюстровану гравюрами. Поміж іншими пригодами там ішлося про те, як імператор звабив тринадцятилітню доньку якогось кухаря; на картинці було зображено Наполеона III, який без штанів, але з широчезною стрічкою ордена Почесного легіону хапав дівча, що опиралося його хоті.
— Оце так-так! — вигукнув Бош, приховані плотолюбні інстинкти якого було потішено. — Отак воно завжди й буває!
Пуасон стояв вражений, приголомшений, не знаходячи жодного слова на захист імператора. Якщо вже надруковано в книжці, отже, це правда, тож сперечатися зайве. Лантьє з насмішкуватим виглядом продовжував тицяти йому під носа ту ілюстрацію, аж поки Пуасон розвів руками й вигукнув:
— Ну то й що? Цілком природна річ!
Така відповідь змусила Лантьє замовкнути. Він почав розставляти книжки й газети на полиці шафи; йому було прикро, що над столом немає полиці для його маленької бібліотечки, тож Жервеза пообіцяла подбати про це. В нього були «Історія десяти років» Луї Блана, в якій бракувало першого тому, Ламартінові «Жирондисти» у зшитках по два су, «Паризькі таємниці» й «Вічний Жид» Ежена Сю та ще ціла купа філософських і гуманітарних книжечок, зібраних по крамницях зі всілякою старовизною. Але особливо ніжно й шанобливо він дивився на газети. То була колекція, зібрана за довгі роки. Щоразу, коли, буваючи в кав’ярні, вичитував у газеті вдалу статтю, що відповідала його поглядам, він купував і зберігав її. Так у нього назбирався величезний стіс безладно складених часописів за різні дати, з різними назвами. Діставши цю в’язку з дна скрині, він любовно поплескав по ній рукою, звертаючись до двох чоловіків:
— Бачите ось це? Еге ж, ніхто більше не може похвалитися чимось настільки неймовірним... Ви навіть не уявляєте, що там написано. Словом, якщо впровадити в життя бодай половину цих ідей, суспільство миттю оздоровилося б. Атож, вашому імператорові та його посіпакам залили б сала за шкуру...
Але його урвав поліцейський, руді вуса та імператорська борідка якого заворушилися на блідому обличчі.
— Скажіть, а військо, що з ним ви зробите?
І тоді Лантьє розійшовся. Він кричав і бив кулаком по своїх газетах:
— Я прагну знищення мілітаризму, братерства всіх народів... Я прагну скасування привілеїв, титулів та монополій... Я прагну рівної заробітної плати для всіх, розподілу прибутків, уславлення пролетаріату... Усіх свобод, чуєте мене?! Усіх!.. І розлучення!
— Еге, еге, розлучення, щоб дотримуватися моральності, — підтакнув Бош.
Прибравши величавого вигляду, Пуасон відповів:
— Але якщо я не хочу жодних ваших свобод, якщо я й без них вільний?
— Якщо ви їх не хочете, якщо ви їх не хочете!.. — вторив Лантьє, аж задихаючись від запалу. — Ні, ви аж ніяк не вільний!.. Якщо ви їх не хочете, я запроторю вас до Каєнни, еге ж, до Каєнни, разом з вашим імператором та всім його кодлом!
Отак вони чубилися щоразу, коли бачилися. Жервеза не любила цих суперечок і зазвичай намагалася покласти їм край. Вона вийшла із заціпеніння, в яке була впала, побачивши валізу, просмерділу зіпсованими парфумами свого колишнього коханця, і показала всім трьом чоловікам на склянки.
— А й справді, — враз заспокоївшись, мовив Лантьє і взяв свою склянку. — За ваше здоров’я.
— За ваше здоров’я, — відповіли Бош та Пуасон, і всі почаркувалися.
Тим часом Бош, соваючись на стільці й краєм ока позираючи на поліцейського, переймався якоюсь гризотою.
— Усе це між нами, правда ж, пане Пуасон? — пробурмотів він нарешті. — Ми вам показали й розповіли таке...
Але Пуасон не дав йому доказати. Він поклав собі руку на серце, показуючи цим самим, що все залишиться похованим там. Певна річ, він не збирався виказувати друзів. Коли прийшов Купо, вони спорожнили ще одну літрову пляшку. Потім поліцейський вислизнув через двір на вулицю й знову пішов по тротуару своїм штивним, суворим, розміреним кроком.
Протягом перших днів усе в домі прачки було догори дриґом. Отже у Лантьє була окрема кімната зі своїм входом і своїм ключем, але оскільки останньої миті було вирішено не забивати дверей між кімнатами, вийшло так, що він майже завжди ходив через пральню. Купу проблем Жервезі створювала брудна білизна, бо її чоловік так і не подбав про великий ящик, як обіцяв. Їй не лишалося нічого іншого, як розтикати ті речі скрізь потроху: по кутках, головним чином собі під ліжко, що було не надто приємно теплими літніми ночами. Зрештою, їй дуже не подобалося те, що кожного вечора треба було мостити посеред пральні постіль Етьєнові. Коли робітниці працювали допізна, хлопець, чекаючи, поки вони підуть, засинав на стільці. Якось Ґуже запропонував відправити Етьєна до Лілля, де його колишній хазяїн, механік, шукав учнів, і ця ідея здалась їй спокусливою, тим паче, що хлопчик, не дуже щасливий вдома, хотів бути самостійним і благав її погодитися. Єдине, чого вона боялася, — це категоричної відмови з боку Лантьє. Він оселився в них лише для того, щоб зблизитися з сином; йому не захочеться розлучатися з ним усього через два тижні після переїзду. Однак, коли вона з острахом розповіла про цю справу, Лантьє радо пристав на їхній задум, сказавши, що молодим робітникам треба побачити світу. Того ранку, коли Етьєн від’їздив, він прочитав йому справжню лекцію про його права, а потім поцілував і піднесено мовив:
— Затям собі, що трударі — це не раби, а кожен, хто не трудар, — трутень.
Незабаром родина повернулася до свого повсякденного життя, усе заспокоїлося й вляглося, призвичаївшись до нових порядків. Жервеза вже звикла до розкиданих усюди брудних речей та до Лантьє, який ходив туди-сюди. Він і далі торочив про свої великі справи, часом виходив гарно вбраний, акуратно зачесаний, у чистій білизні, десь зникав, бувало, й не ночував удома, а потім повертався, вдаючи, що в нього від знемоги тріщить голова, ніби щойно двадцять чотири години підряд обговорював щонайсерйозніші питання. Насправді ж він жив, лихо покотивши. О! Можна було не перейматися, мозолів на руках він не натирав! Зазвичай Лантьє прокидався годині о десятій, пополудні виходив на прогулянку, якщо погода була йому до вподоби, або ж, дощовими днями, залишався в пральні й гортав газету. Це було його середовище, він був як риба у воді серед спідниць: підбивався до найгрубіших жінок, обожнював їхню лайку, під’юджував їх до злого слова, тимчасом як сам говорив вишуканою мовою. І це пояснювало, чому він так любив тертися поміж прачок, дівчат аж ніяк не соромливих. Коли Клеманс виливала йому душу, він ніжно дивився на неї й усміхався, підкручуючи свої тоненькі вусики. Запах пральні, цих упрілих робітниць, які з оголеними руками орудували прасками, весь цей куток, схожий на альков, де порпалися в речах жінок усього кварталу, здавалося, був для нього омріяним довгожданим прихистком, такою собі оазою ледарства й розкошування.