— Звісна річ, вам до цього байдуже... Але ви мали б порадити йому кинути цю дівчину, бо він з нею наморочиться.
Та найгірше було те, що тепер Лантьє почувався впевнено і ставився до Жервези дещо інакше. Потискаючи їй руку, він затримував її у своїй руці. Він бентежив Жервезу своїм поглядом, витріщався на неї своїми зухвалими очима, в яких вона ясно читала, чого йому від неї треба. Проходячи повз неї, торкався коліном її спідниць, дихав їй у шию, ніби щоб приспати. Щоправда, він досі вичікував, не дозволяючи собі брутальності чи якихось непристойностей. Але одного вечора, лишившись із нею наодинці, Лантьє мовчки притягнув її до себе, притиснув до стіни в глибині пральні й спробував поцілувати. Сталося так, що тієї миті зайшов Ґуже, тож Жервеза почала відбиватися й випручалась. Усі троє перемовилися кількома словами, мовби нічого й не сталося. Ґуже геть збілів на лиці й похнюпився: йому здалося, що він завадив їм, що Жервеза відбивалися лише для годиться.
Наступного дня Жервеза сама не своя сновигала по пральні й не могла випрасувати ані хустинки. Їй треба було побачитися з Ґуже, пояснити йому, як Лантьє притиснув її до стіни. Але відколи Етьєн поїхав до Лілля, вона більше не наважувалася заходити до кузні, де Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, зустрічав її лукавими смішками. Проте після обіду, поступившись своєму бажанню, Жервеза взяла порожнього кошика і пішла, сказавши, що їй треба забрати спідниці в клієнтки з вулиці Порт-Бланш. Потім, діставшись вулиці Маркаде, вона почала походжати перед заводом, сподіваючись на щасливий випадок. Безперечно, Ґуже сам на неї чекав, бо не минуло й п’яти хвилин, як він вийшов на вулицю, наче ненавмисно.
— Отакої! Бачу, ви ходили в справах, — мовив він, злегка усміхнувшись, — і тепер повертаєтеся додому...
Він сказав це, аби не мовчати. Жервеза саме йшла у протилежний від вулиці Пуасоньє бік. Одне обік одного, не тримаючись попід руку, вони рушили до Монмартру. Очевидно, їм просто хотілося відійти подалі від заводу, щоб ніхто не подумав, нібито ці двоє влаштовують побачення біля його воріт. Похиливши голови, вони прямували розбитою дорогою посеред гуркітливих фабрик. Потім, кроків за двісті, впевнено, ніби знаючи це місце, вони повернули ліворуч і все так само мовчки вийшли до широкого пустиря. То був клапоть лугу між паровим тартаком та болтовим заводом, порослий хирлявою зеленню із жовтими плямами вигорілої трави. Припнута до кілка коза бігала кругом і мекала. Далі виднілося всохле під пекучим сонцем дерево.
— Справді, — прошепотіла Жервеза, — тут немов десь на селі.
Вони пішли до всохлого дерева й сіли під ним. Прачка поставила кошик коло ніг. Навпроти них, на пагорбі Монмартр, здіймалися ряди високих жовто-сірих будинків, поміж якими серед убогих жмутків зелені росли дерева. Підвівши голови вище, вони побачили над містом безкрає небо, чисте й прозоре, лише на півночі перетяте летом білих хмаринок. Але яскраве світло засліпило їх, тож вони перевели погляд на лінію виднокола, на крейдяну далеч передмість і передусім стежили за віддихом тонкої труби на паровому тартаку, з якої вихоплювали клуби диму. Те глибоке зітхання немов полегшувало їм важкість у грудях.
— Так, — мовила Жервеза, почуваючись ніяково від їхнього мовчання, — я саме ходила в справах, вийшла оце...
Ще мить тому їй так хотілося все пояснити, але тепер вона не насмілювалася промовити бодай слово, їй було дуже соромно, хоч Жервеза добре розуміла, що обоє вони прийшли сюди саме для того, аби про це поговорити. Власне, вони й говорили, лише мовчки, без промовлених уголос слів. Учорашня пригода повисла між ними, як камінь на шиї.
Тоді, охоплена страшенним смутком, вона зі сльозами на очах розповіла про агонію пані Біжар, прачки, яка зранку сконала в тяжких муках.
— Це сталося після того, як Біжар копнув її ногою, — казала вона тихим монотонним голосом. — Після того у неї набряк живіт. Певна річ, він їй там щось відбив. Боже мій! Три дні вона терпіла такі муки... О! Далеко не кожен каторжник здатен на щось подібне. Але правосуддя мало б забагато мороки, якби почало перейматися жінками, яких катують чоловіки. Одним копняком більше чи менше — це вже байдуже, коли їх щодня дістаєш, правда ж? Тим паче, що бідолашна жінка хотіла врятувати чоловіка від ешафоту й пояснила, що вдарилася животом, упавши на балію... Перш ніж померти, вона цілу ніч кричала.
Коваль мовчав і лише смикав бур’ян, судомно зціплюючи кулаки.
— Ще й двох тижнів не минуло, — вела далі Жервеза, — як вона відучила найменшенького, Жуля; пощастило, що дитятко не страждатиме... Що поробиш, тепер це дівча, Далі, має дбати про двох малюків. Їй ще й восьми немає, а вона вже серйозна і розсудлива, як справжня мати. Батько її також нещадно молотить... Що ж! Деякі люди немов народжуються тільки для того, щоб страждати.
Ґуже поглянув на неї і тремким голосом раптом сказав:
— Учора ви зробили мені боляче, ох! Так, дуже боляче...
Жервеза зблідла й стиснула руки. А він вів далі:
— Я знаю, так мало статися... Але чому ви не звірилися мені, не розповіли про те, що насправді відбувається, щоб я марно не сподівався, що...
Доказати він не зміг. Жервеза підвелась, розуміючи, що Ґуже гадав, нібито вона знову була з Лантьє, як про це всі торочили у кварталі. Простягнувши руки до нього, вона закричала:
— Ні, ні, присягаюсь вам... Він схопив мене, збирався поцілувати — це правда; але його обличчя навіть не доторкнулося мого, і це трапилося вперше, коли він намагався... Ох! Присягаюся вам своїм життям, життям моїх дітей, усім найсвятішим, що в мене є!
Коваль лиш мовчки похитав головою. Він не йняв їй віри, бо жінки в таких випадках завжди все заперечують. Тоді Жервеза спохмурніла й повільно мовила:
— Ви знаєте мене, пане Ґуже, я ніяка не брехуха... Так от! Ні, це неправда, даю слово честі!.. Цього ніколи не було й не буде, чуєте мене? Ніколи! Того дня, коли це трапиться, я стану останньою з останніх і не заслуговуватиму більше на дружбу такої порядної людини, як ви.
Коли вона це говорила, її обличчя було таким прегарним, сповненим такої щирості, що Ґуже повірив, узяв її за руку й посадовив біля себе. Тепер йому дихалося вільно, а в душі у нього все співало. Це він уперше взяв її за руку, вперше стискав у своїй долоні. Обоє мовчали. Білі хмарки в небі плинули повільно, як лебеді по воді. Коза, припнута скраю пустиря, обернувшись, дивилася на них і через довгі рівномірні паузи тихенько мекала. Не рознімаючи рук, вони сповненими ніжності очима дивилися в далечінь, їхні погляди блукали тьмяними схилами Монмартру, серед лісу високих заводських димарів, що стриміли на небокраї, де вимальовувалися похмурі запилюжені передмістя, а клаптики зелені біля шинків зворушували їх аж до сліз.
— Я знаю, ваша матінка сердиться на мене, — стиха вела далі Жервеза. — Не кажіть, що це не так... Ми стільки вам заборгували!
Але Ґуже сердито змусив її замовкнути. Він так стиснув їй руку, що мало не розтрощив її. Йому не хотілося слухати про жодні гроші. Якусь мить він повагався й нарешті несміливо заговорив:
— Послухайте, я вже давно думав запропонувати вам одну річ... Ви нещасна. Моя мати запевняє, що ваше життя йде шкереберть...
Трохи засапавшись, він спинився.
— Так от! Нам удвох треба виїхати звідси.
Вона поглянула на нього, спочатку нічого не второпавши, приголомшена цим раптовим освідченням у коханні, про яке досі він не обмовився ані словом.
— Як це? — запитала вона.
— Так, — казав далі він, похиливши голову, — ми поїдемо звідси, оселимося десь, та хоча б у Бельгії, коли захочете... Вона мені майже як батьківщина. Якщо обоє працюватимемо, справи швидко підуть на лад.
На його слова Жервеза спаленіла. Якби він притягнув її до себе, щоб поцілувати, їй було б не так соромно. Дивний, одначе, цей хлопець: запропонував викрасти її, як це траплялося в романах чи у вищому світі. Що ж! Вона бачила, як робітники залицяються до заміжніх жінок, але вони не везли їх навіть до Сен-Дені, усе відбувалося на місці й без жодних околясів.