— Ах! Пане Ґуже, пане Ґуже... — шепотіла Жервеза, не знаючи, що ще сказати.
— Врешті-решт, ми жили б тільки удвох, — говорив він. — Бачте-но, люди навколо пригнічують мене, розумієте?.. Коли я маю до когось дружні почуття, я не можу бачити цю людину поряд з іншими.
Але вона вже оговталася й говорила тепер з розсудливим виглядом.
— Це неможливо, пане Ґуже. Таке нікуди не годиться... Адже я заміжня. У мене діти... Я добре розумію, що ви маєте до мене дружні почуття, що я роблю вам боляче. Проте нас гризтиме сумління, ми не зазнаємо втіхи... Мені так само небайдуже до вас, навіть аж надто, щоб дозволити вам скоїти таку дурницю. А це, звісно, буде дурниця... Ні, справді, нам краще залишити все як є. Ми поважаємо одне одного, маємо ті самі почуття. І це немало, багато разів це мене рятувало. Лишаючись за таких обставин порядними, люди здобувають непогану винагороду.
Ґуже слухав її, киваючи головою. Він не міг не погодитися з нею, не мав чим їй заперечити. Тоді раптом посеред білого дня він обхопив її руками, мало не розчавивши, й так жагуче поцілував у шию, немов хотів відчути її на смак. Потім, не домагаючись нічого іншого, він відпустив її й більше не говорив про їхню любов. Жервеза тремтіла, але не сердилася, усвідомлюючи, що обоє вони заслужили на цю скромну втіху.
Тим часом коваль, тремтячи з голови до п’ят від сильного хвилювання, відступив від неї, щоб не піддатися спокусі знову її обійняти. Він став на колінах і, не знаючи, куди подіти руки, почав рвати квіти кульбаби й здалеку кидати їх до Жервезиного кошика. Посеред тієї місцини з вигорілою травою росли пречудові жовті кульбаби. Мало-помалу ця гра його заспокоїла й розважила. Згрубілими від роботи з молотом пальцями він обережно зривав квіти й кидав їх одну за одною, а коли влучав у кошик, очі його, як у доброго собаки, сяяли усміхом. Прачка притулилася спиною до всохлого дерева, весела й посвіжіла, й заговорила голосніше, щоб її слова не заглушав гучний віддих парового тартака. Коли вони йшли з пустиря, одне обік одного, гомонячи про Етьєна, якому дуже подобалося в Ліллі, вона несла кошик, повен квіток кульбаби.
У глибині душі Жервеза не відчувала тієї впевненості в собі щодо Лантьє, про яку говорила. Звісно, вона твердо знала, що не дозволить йому доторкнутися до себе бодай пальцем, але боялася, — якщо він колись домагатиметься її, — своєї давньої слабкості, тієї м’якості, яка завжди змушувала її поступатися, щоб догодити людям. Лантьє, щоправда, своєї спроби не повторював. Кілька разів він лишався з нею наодинці, але тримався спокійно. Скидалося на те, що тепер він упадав за торговкою потрухами, сорокап’ятилітньою жінкою, що добре збереглася. Жервеза іноді говорила про неї перед Ґуже, щоб заспокоїти його. Коли Віржіні та пані Лера вихваляли капелюшника, вона відповідала, що він чудово обійдеться й без її уваги, адже й так всі сусідки вже втратили через нього голову.
Купо всьому кварталу дзвонив, що Лантьє — його друг, щирий друг. Про них могли патякати що завгодно, але він знав те, що знав, і чхати він хотів на ту балаканину, бо ніскілечки не сумнівається в його чесності. Коли вони втрьох виходили в неділю прогулятися, він змушував свою дружину й капелюшника йти під руку поперед нього, щоб допекти сусідам, і позирав на довколишніх, готовий прописати їм лящів, якщо вони дозволять собі бодай хихикнути. Щоправда, він вважав Лантьє трохи жевжиком, дорікав, що той маніжиться перед сивухою, і кепкував, бо той умів читати й говорив, як адвокат. Однак, незважаючи на це, Купо заявляв, що він славний друзяка. Другого такого вірного приятеля не знайти в усьому кварталі. Зрештою, вони добре розумілися й були ніби створені один для одного. Чоловіча дружба — річ сильніша за кохання до жінки.
А ще варто додати, що Купо з Лантьє влаштовували такі гулянки, що аж гай шумів. Тепер Лантьє, коли чув у домі дзенькіт монет, позичав у Жервези гроші — по десять, по двадцять франків. Завжди казав, що це на якісь його важливі справи. Потім, такими днями, він відривав від роботи Купо, говорив, що йому потрібно піти туди чи туди, і брав його з собою. Сівши навпроти одне одного в найближчому ресторанчику, вони набивали кендюхи стравами, яких не бувало вдома, й запивали їх марковим вином. Правду кажучи, бляхареві більше до вподоби була звичайнісінька гульба без усіляких витребеньок, але його вражали аристократичні смаки капелюшника, який знаходив у меню соуси з найдивовижнішими назвами. Таку випещену й перебірливу людину складно навіть уявити. Здається, вони всі такі, ці південці. До прикладу, він не їв нічого пекучого, обговорював кожну страву та її користь для здоров’я, змушував забирати назад м’ясо, коли воно здавалось йому пересоленим чи переперченим. Ще гірше було з протягами: Лантьє боявся їх, як чорт ладану, і здіймав крик на весь заклад, якщо хтось лишав двері відчиненими. До всього, він був страшно жаднючий і за обіди по сім чи вісім франків давав офіціантові лише два су чайових. І все-таки перед ним запобігали, їх обох добре знали на кільцевих бульварах від Батіньоля аж до Бельвіля. На Велику Батіньольську вулицю вони ходили їсти потрушки по-канському, які їм подавали на маленьких плитках. У «Місті Бар-ле-Дюка», внизу біля Монмартру, вони куштували найкращі у кварталі устриці. Коли вони піднімалися пагорбом до «Мулен де ла Галет», їм засмажували кроля. Найліпшою стравою в «Ліліях» на вулиці Мучеників була теляча голова, а на Кліньянкурському шосе, у ресторанах «Золотий Лев» та «Два Каштани», їм подавали такі тушковані нирки, що пальчики оближеш. Але частіше вони повертали ліворуч, у бік Бельвіля, адже завжди мали свій столик у «Бургундському Винограднику», «Синьому Циферблаті», «Капуцині» — надійних закладах, де можна замовляти все із заплющеними очима. Це були таємні походеньки, про які вони наступного ранку, давлячись Жервезиною картоплею, говорили тільки натяками. Одного разу в садок при «Мулен де ла Галет» Лантьє прийшов із жінкою, тож Купо покинув їх після десерту.
Зрозуміло, що бенкетувати й працювати одразу неможливо. Отож, відколи у їхній домівці оселився капелюшник, бляхар, який і до того немало байдикував, до інструментів уже більше не торкався. Коли він, утомившись никати без діла, все-таки наймався кудись на роботу, товариш розшукував Купо, брав його на глузи, коли бачив, як той висить на вузластій мотузці, наче копчений окіст, і гукав йому спускатися донизу та пропустити по келишку-другому. Бляхар без довгих умовлянь кидав роботу та йшов у загул, що затягувався на дні й тижні. О! То були славні гульки, приміром: генеральний огляд усіх винарень кварталу, вранішнє заливання з обідішнім відсипанням та вечірньою добавкою, чарки спотикачу одна за одною, що губилися в глупій ночі, як святкові лампіони, поки остання свічка не згасала разом з останньою склянкою! Цей бісів капелюшник ніколи не йшов до кінця. Він давав розігрітися почарківцю, а потім кидав його й повертався додому з люб’язною усмішкою на обличчі. Сам він теж міг незлецьки нажлуктитися, але по ньому це було геть не помітно. Лише ті, хто його добре знали, бачили це по його примружених очах та сміливішому поводженню з жінками. Бляхар, навпаки, робився огидним і вже не міг пити, не доводячи себе до мерзотного стану.
Так, на самому початку листопада Купо пішов у запій, який закінчився для нього й для інших справді-таки паскудно. За день до того він знайшов роботу. Лантьє цього разу переповнювали високі почуття; він проповідував труд, адже праця ушляхетнює людину. Зранку він навіть встав удосвіта, бо захотів провести товариша на будову, й серйозно заявив, що цим він складає йому шану як робітникові, гідному цього імені. Але дійшовши до «Маленької Цівети», що саме відчинялася, вони зайшли випити по келишку сливовиці, лиш по одненькому, лише для того, щоб ознаменувати цим тверде рішення відтепер поводитися чемно. На лаві навпроти шинквасу, обпершись спиною об стіну, палив свою люльку набурмосений Вишкварок.
— Диви! Вишкварок собак ганяє, — мовив Купо. — Що, старий, ліньки нападають?
— Та ні, — відповів, потягуючись, товариш. — Це все через хазяїв, від яких стає гидко... Я оце вчора дав тягу... Усі вони негідники, мерзотники...
Вишкварок перехилив запропонований келишок сливовиці. Певно, він тільки й чекав, сидячи на лаві, поки хтось пригостить його випивкою. Тим часом Лантьє захищав підприємців: їм теж часом буває непереливки, він про це щось та й знав, бо мав колись свою справу. А от робітники — то ще ті негідники! Пиячать без кінця-краю, працюють абияк, кидають наполовину зроблені замовлення, а з’являються, лише коли в їхніх кишенях починає вітер гуляти. Був у нього один коротун-пікардієць, що дуже вже приохотився роз’їжджати тарантасами; атож, щойно, бувало, отримає тижневу платню, одразу сідає у фіакр і катається цілими днями. Чи ж годиться таке робітникові? Тоді раптом Лантьє почав нападатися на хазяїв. О! Їх він наскрізь бачить, він усім розповість, що про них думає. Що й казати: враже поріддя, безсоромні експлуататори, людожери. Він, дякувати Богу, міг спати з чистою совістю, бо завжди ставився до своїх людей по-дружньому і не прагнув збивати мільйони, як інші.