— Оґюсте, дай мені спокій, ти їх розбудиш, — раз за разом повторювала Жервеза, заламуючи руки. — Будь розважливим. Іншим разом, десь-інде... Не тут, не при моїй доньці...
Та Лантьє лише мовчки усміхався; тоді без поспіху поцілував її у вухо, так, як цілував колись, щоб подратувати й розпалити її бажання. Жервеза, враз знесилівши, відчула, як їй задзвеніло у вухах, а тілом пробіг сильний дрож. А проте вона зробила ще один крок, але знову мусила відступити назад. Це було просто неможливо, огида ставала такою непереборною, а запах таким нестерпним, що її саму могло знудити в цій постелі. Оглушений пиятикою Купо хропів, валяючись долі, як на перині, його руки й ноги замертвіли, а рот перекосився. Уся вулиця могла спокійно заходити й цілувати його дружину, а він би навіть і не поворухнувся.
— І нехай, — белькотіла Жервеза. — Він сам винен, я нічого не вдію... Ах, Боже мій, Боже мій! Він проганяє мене з власного ліжка, немає більше в мене ліжка... Ні, я нічого не вдію, він сам винен.
Вона тремтіла й не тямила, що робить. Поки він тягнув її до своєї кімнати, за шибкою в скляних дверях комірчини вигулькнуло обличчя Нана. Дівчинка щойно була прокинулася й тихенько встала. Заспана, в самій сорочці, вона поглянула на батька, що валявся у власному блювотинні, а потім, прилипнувши обличчям до шибки, стояла і дивилася, аж поки спідниця її матері не зникла у дверях того чоловіка, що жив навпроти. Вона була дуже серйозною. Її великі очі, очі розпусної дитини, горіли чуттєвою цікавістю.
IX
Тієї зими матінка Купо мало не померла від нападу ядухи. Щороку в грудні вона злягала від астми на два, а то й три тижні й уже звикла до того. Не сімнадцяткою вже була: на святого Антуана їй мало виповнитися сімдесят три. До того ж, дуже підупавши на силі, попри свою опасистість, вона могла занедужати, здавалося, й геть безпричинно. Лікар сказав, що ядуха колись водномить зведе її зі світу: погасили каганець, полягали спати!
Коли матінка Купо хворіла і їй доводилося лежати в ліжку, вона ставала злою, як відьма. Правду сказати, комірчина, де вони з Нана спали, була не надто затишною. Між двома їхніми ліжками місця лишалося якраз для двох стільців. Клапті старих шпалер, сірих і вилинялих, звисали зі стін. Крізь кругле віконце під самою стелею сіялося скупе тьмаве світло, як у погребі. У такій комірчині легко занепасти духом, особливо людині, якій важко дихати. Вночі, коли на стару нападало безсоння, вона дослухалась, як спить онука, і бодай трохи цим відволікалася. Але вдень, з ранку до вечора, вона залишалася наодинці, ніхто не заходив до неї, і вона годинами нарікала на свою гірку долю, плакала, повторювала сама до себе, вткнувшись головою в подушку:
— Боже мій, яка я нещасна!.. Боже мій, яка я нещасна!.. Тут як у в’язниці, вони мене згноять у цій в’язниці!
А коли хтось приходив її провідати й спитати про здоров’я — Віржіні чи пані Бош, — вона не відповідала, а хутчіш бралася скаржитися, перераховуючи всі свої образи:
— Ох і дорого дістається мені хліб, яким мене тут годують! У чужих людей я стільки б не настраждалась!.. Попросила я нещодавно чашку чаю, і — хіба бачено таке? — мені принесли повен глек, щоб дорікнути, що я багато його п’ю... А Нана? Та я ж цю дитину виняньчила. А вона із самісінького ранку тікає гола-боса, тільки її й бачили. Можна подумати, що від мене погано пахне. А вночі вона міцно спить, жодного разу не прокинеться й не спитає мене, як я почуваюсь... Та що там казати — я їм заважаю, вони не можуть дочекатися, коли я помру. Ох! Та скоро вже. Немає більше в мене сина, ця прачка-крутійка забрала його. Вона б мене лупцювала, аж поки не прикінчила, якби не боялася закону.
Справді, Жервеза часом поводилася трохи грубо. Усе в хаті йшло шкереберть, усі стали дратівливими й посилали одне одного під три чорти на першім же слові. Якось зранку після перепою Купо розрепетувався: «Стара одно торочить, що помре, та все ніяк не збереться!» Ці слова наче ножем шпигнули матінку Купо в саме серце. Їй докоряли, що вона недешево їм обходиться; при ній спокійнісінько говорили, що добряче заощадили б, якби її більше не було. Та й стара поводилася не так, як годилось би. Наприклад, коли бачилася зі своєю старшою донькою, пані Лера, то плакалася й бідкалася, звинувачуючи сина й невістку, що ті морять її голодом, — і це все тільки для того, щоб витягти з неї двадцять су й потім витратити їх на ласощі. А ще вона плела огидні плітки з Лорійо, розповідаючи їм, на що йшли їхні десять франків: на праччині витребеньки, на нові чепчики, на потай з’їдені тістечка, на ще гірші речі, про які ніяк і розказати. Двічі чи тричі вся родина мало не побилася через неї. Вона підтримувала то одних, то інших; словом, доброї каші наварили.
Тієї зими, коли ядуха зовсім не давала їй дихати, якось після обіду біля її ліжка зійшлися пані Лорійо та пані Лера, і матінка Купо, підморгнувши, попросила їх нахилитися. Вона ледве могла говорити і лише просипіла:
— Ох і ловко!.. Я чула їх сьогодні вночі. Еге, еге, Шкандибу й капелюшника... Вони так товклися! А Купо — молодець. Ох і ловко!
Уривчастими фразами, кашляючи й задихаючись, вона розповіла, що її син, напевно, повернувся ввечері п’яний, як чіп. Не мігши заснути, вона чула кожен шурхіт: і Шкандибині кроки босими ногами по долівці, і сичавий голос капелюшника, який кликав її, і тихе рипіння дверей між кімнатами, і все інше. Схоже, це тривало до самого ранку, вона достеменно не знала, до котрої саме години, бо врешті-решт сон зборов її.
— Та найогидніше те, що їх могла почути Нана, — вела вона далі. — Атож, цілу ніч їй не було спокою, хоч зазвичай вона спить, як немовля; а тут підкидалася, крутилася, наче хто головешок їй у постіль наклав.
Обидві жінки нічим не виказували подиву.
— Ще б пак! — прошепотіла пані Лорійо. — Певно, це почалося з першого ж дня... Але, якщо Купо до цього байдуже, нам і поготів нема чого втручатися! Та, що не кажи, це плямує честь родини.
— Якби я там була, — розмірковувала пані Лера, кусаючи губи, — я б добряче їх налякала, крикнувши щось на взір: «Попалася!» або «Поліція!»... Покоївка одного лікаря розповідала мені, що її господар казав, нібито такої миті жінка з несподіванки може померти на місці. Добре було б, якби Шкандиба так сконала, правда? Дістала б свою кару там, де й згрішила.
Незабаром весь квартал уже знав, що Жервеза щоночі ходить до Лантьє. Пані Лорійо голосно обурювалася перед сусідками, жаліла брата, цього дурника, якому жінка наставляє роги. Як її послухати, то заходила вона до того кипіла виключно через бідолашну матір, якій доводилося жити серед такої ганьби. Отож, увесь квартал напався на Жервезу. То вона, певно, звела капелюшника з пуття: це було видно по її очах. Атож, незважаючи на брудні чутки, цього клятого лицеміра Лантьє продовжували шанували, бо він і далі поводився, як пристойний чоловік: прогулювався тротуарами, читав газети, з дамами був запобігливим і галантним, завжди мав для них цукерки або квіти. Боже мій, такий собі півень! Чоловік є чоловік, і не можна від нього вимагати, щоб він відбивався від жінок, що самі вішаються йому на шию. А от для Жервези не було прощення — вона ганьбила всю вулицю Ґут-д’Ор. Лорійо, як хрещений і хрещена, заманювали Нана до себе, щоб вивідати у неї всі подробиці. Коли вони, вдаючись до натяків та недомовок, розпитували її, дівчинка напускала на себе невинного вигляду й відповідала, прикриваючи вогники в очах своїми довгими віями.
Викликавши загальний осуд, Жервеза, попри все, залишалася спокійною, втомленою і трохи немов дрімотливою. Попервах вона вважала себе ледь не злочинницею, відчувала огиду до самої себе, бо їй здавалося, що вона забруднилася з ніг до голови. Покинувши кімнату Лантьє, Жервеза мила руки, намочувала ганчірку й терла себе, плечі, мало не здираючи шкіру, ніби щоб позбутися того бруду. Коли Купо намагався жартувати з цього приводу, вона сердилася й, здригаючись від холоду, бігла вдягатися до пральні. Тим паче нестерпно було, коли до неї торкався капелюшник, а щойно до того обіймав бляхар. Міняючи чоловіка, їй хотілось би міняти й шкіру. Але мало-помалу вона звикала. Щоразу митися було надто втомливо. Лінощі її розморювали, а притаманне їй прагнення бути щасливою змушувало здобувати якомога більше втіхи навіть з неприємностей. Вона поблажливо ставилася до себе й інших, намагаючись влаштовувати все так, щоб нікому не завдавати прикрощів. Оскільки чоловік і коханець були задоволені, вдома все помалу йшло своїм трибом, з ранку до вечора не стихали жарти, усі були ситі й задоволені життям, плаваючи як сир у маслі, то й скаржитися не було на що, правда ж? Та, зрештою, нічого страшного вона і не чинила, адже все так добре влаштувалося й усі були задоволені; зазвичай, коли робиш щось лихе, дістаєш покарання. Отак поступово її розпусна поведінка перетворилася на звичку. Тепер це стало буденною справою, як пити чи їсти. Щоразу, коли Купо повертався п’яний, Жервеза йшла до Лантьє, — це відбувалося щонайменше тричі на тиждень. Таким чином, Жервезині ночі були поділені між двома чоловіками. Дійшло вже до того, що вона кидала бляхаря посеред ночі, коли він всього-на-всього дуже голосно хропів, і йшла собі до сусідової постелі, щоб спокійно виспатися. Не те щоб Жервеза відчувала більшу приязнь до капелюшника, ніж до чоловіка. Ні, вона лише вважала його чистішим і в його кімнаті краще спала, мовби після купелі. Словом, вона нагадувала кішку, що любить спати, згорнувшись клубочком на білій перині.