Вона змовкла, підраховуючи речі, а потім вигукнула:
— Як же так? Це все, що ви принесли?.. Бракує двох пар панчіх, шести хустинок, скатертини, рушників... Ви що, смієтеся з мене?! Я вам веліла принести все, випрасуване чи ні. Якщо через годину ваша учениця не прийде з рештою речей, то ми, пані Купо, дуже посваримося, я вас попереджую.
Цієї миті Ґуже кашлянув у своїй кімнаті. Жервеза здригнулася. Боже мій, як же її відчитували перед ним! Зніяковіла й збентежена, вона стояла посеред кімнати, чекаючи на брудну білизну. Але коли вони розрахувалися, пані Ґуже спокійно повернулася на своє місце біля вікна й взялася лагодити мереживну хустку.
— А прання? — несміливо запитала Жервеза.
— Ні, дякую, — відповіла старенька, — цього тижня нічого немає.
Жервеза зблідла. Отже, у неї більше не хочуть прати. Вона так розгубилася, що мусила сісти на стілець, бо у неї запаморочилося в голові, а ноги підламувалися. Жінка навіть не намагалася сказати бодай щось на своє виправдання і лише запитала:
— А що, пан Ґуже захворів?
Так, йому було зле, він мусив повернутися додому замість того, щоб іти до кузні, і щойно приліг відпочити. Пані Ґуже говорила дуже стримано, була вбрана, як завжди, у чорне плаття, а її обличчя обрамлював чернечий каптур. Платню на болтовому заводі знову врізали: з дев’яти франків до семи, бо тепер всю роботу виконували машини. Вона додала, що віднині вони муситимуть заощаджувати на всьому, тому збиралася прати свої речі сама. Звісно, було б дуже добре, якби Купо повернули гроші, які їм позичив її син. Але вона не судитиметься з ними, якщо вони не в змозі виплачувати борг. Коли пані Ґуже заговорила про борг, Жервеза опустила голову — здавалося, вона стежила за швидкими рухами голки, що зшивала одне вічко з іншим.
— А все ж, — вела далі мереживниця, — якби ви трохи стримували себе у витратах, то змогли б розрахуватися. Бо, зрештою, харчуєтесь ви дуже добре, а отже, й витрачаєте багато, я цього певна... Якби ви віддавали всього по десять франків щомісяця...
Її перебив голос Ґуже, який гукав до неї:
— Мамо! Мамо!
Майже одразу повернувшись від сина і знову сівши на своє місце, пані Ґуже звернула мову на інше. Безперечно, коваль попрохав її не вимагати в Жервези грошей. Але за п’ять хвилин вона мимоволі знову заговорила про борг. О! Вона давно знала, що так станеться, що бляхар проп’є пральню й доведе свою жінку до згуби. Її син ніколи б не позичив ті п’ятсот франків, якби її слухав. Тепер він був би одружений, не нидів би світом, гадаючи, що до кінця віку залишиться нещасним. Пані Ґуже розпалювалася все дужче й вже прямо звинувачувала Жервезу в змові з Купо, щоб обкрутити її довірливого сина. Атож, є такі жінки, що роками лицемірно вдають із себе порядних, а потім раптом їхня негідна поведінка відкривається під усім білим світлом.
— Мамо! Мамо! — знову загукав Ґуже, цього разу вже роздратовано.
Старенька підвелася й вийшла, а коли повернулася, знову сідаючи до мережива, сказала:
— Зайдіть до нього, він хоче вас бачити.
Тремтячи з голови до ніг, Жервеза увійшла, лишивши двері відчиненими. Ця сцена її дуже бентежила, бо вона була ніби зізнанням у своїх почуттях перед пані Ґуже. Маленька тиха кімнатка з вузьким залізним ліжком лишилася такою ж завішаною малюнками й нагадувала кімнату п’ятнадцятирічного хлопця. Кремезне тіло Ґуже, який був приголомшений, прибитий відвертими словами матінки Купо, непорушно витяглося на ліжку, очі були червоними, а гарна русява борода все ще мокра від сліз. Під час нападу шаленства він, схоже, безжально молотив подушку своїми кулаками, бо з розірваної наволочки лізло пір’я.
— Послухайте, мама помиляється, — мовив він до прачки ледве чутним голосом. — Ви мені нічого не винні, і я не хочу, щоб будь-хто про це заводив мову.
Ґуже підвівся й подивився на неї. Сльози одразу підкотилися йому до очей.
— Пане Ґуже, ви занедужали? — прошепотіла Жервеза. — Заради Бога, скажіть, що з вами!
— Нічого, дякую. Вчора я дуже натомився. Хочу трохи відпочити.
Та його серце краялось, і він не зміг стримати крику:
— Ах, Боже мій, Боже мій! Цього не мало статися, не мало! Ви ж заприсяглися! А тепер воно сталося, сталося!.. Ах, Боже мій! Мені так боляче! Ідіть звідси!
Він випроваджував її благальними жестами. Жервеза не зважилася підступити до ліжка і пішла геть, як він і просив, отупіла й нездатна дібрати слів, щоб його втішити. У сусідній кімнаті вона забрала свій кошик, але зволікала й не виходила: їй дуже хотілося здобутися бодай на слово. Пані Ґуже далі сиділа над роботою, не піднімаючи голови. Нарешті вона сказала:
— Що ж! На все добре, і передайте мої речі, потім якось розрахуємось.
— Так, добре, до побачення, — пробелькотіла Жервеза.
Вона повільно зачинила двері, востаннє поглянувши на цю чисту, охайну оселю, де немов лишила якусь часточку своєї гідності. До пральні вона повернулася геть безтямна, як корова, що йде до свого стійла, не думаючи про дорогу. На стільці біля печі сиділа матінка Купо — це вперше вона підвелася з постелі. Але прачка жодним словом їй не дорікнула; вона була надто пригнічена й знесилена, у неї боліло все тіло, ніби її побили; вона думала про те, що життя надто вже тяжке і що добре було б зараз же померти, але, хай там як, серце сам собі не вирвеш.
Тепер Жервезі було байдуже геть до всього. Млявим жестом руки вона всіх посилала до дідька. З кожною новою неприємністю вона все дужче віддавалася єдиній своїй втісі — попоїсти тричі на день. Пральня хай хоч завалиться: якщо тільки її не приб’є, вона залюбки вибереться звідти навіть без сорочки. А пральня таки валилася, але не відразу, а потроху, день по дню. Клієнтки одна за одною сварилися з нею й віддавали білизну куди-інде. Пан Мадіньє, панна Реманжу і навіть Боші повернулися до пані Фоконьє, яка була набагато пунктуальнішою. Усім врешті набридло по три тижні випрошувати пару панчіх та надягати на себе сорочки з масними плямами, що залишилися з минулого недільного обіду. Жервеза, не шкодуючи гострого слівця, бажала їм щасливої дороги й шпетила їх на свій манір, заявляючи, що дуже рада, що більше не мусить бабратися в їхньому бруді. Що ж! Увесь квартал міг її кинути — вона лише спекалася б доброї купи сміття; до того ж і роботи поменшало б. Тим часом у неї залишились тільки ті, хто невчасно розраховувався, мандрьохи та жінки, як пані Ґодрон, чиї речі так смерділи, що жодна прачка з Нової вулиці не хотіла їх брати. Пральня зовсім занепала, Жервеза мусила звільнити свою останню робітницю, пані Пютуа; у неї лишилася сама учениця, зизоока Оґюстіна, яка з кожним роком ставала все тупішою. Та навіть для них двох не завжди була робота, тож вони нерідко просиджували на табуретках від обіду й до самого вечора. Словом, усе йшло за вітром. Наближався цілковитий крах.
Звісно, до лінощів та злиднів заразом додавалася й бруднота. Годі було впізнати ту гарну, голубеньку, як ясне небо, пральню, що колись була Жервезиною гордістю. Дерев’яні панелі та шибки вітрини, які забували помити, були від гори до низу обляпані багнюкою з-під екіпажів. У вікнах на латунних дротинах теліпалися три сірі ганчірки, що лишилися від клієнток, які померли в лікарні. Всередині все здавалося ще жалюгіднішим: від білизни, яка сушилася під стелею, у кімнаті було так вогко, що повідклеювалися шпалери в стилі Помпадур, перетворившись на шмаття, яке звисало, наче обважніла від пилюки павутина; піч, побита й роздовбана ударами кочергою, стояла в кутку, як купа старого залізяччя в крамниці з мотлохом; за робочим столом, складалося враження, обідав цілий гарнізон — такий він був заляпаний кавою й вином, замащений варенням, засмальцьований щоденною гульбою. До всього цього додавався їдкий запах крохмалю, сморід плісняви, підгорілого сала та брудної білизни. Але Жервеза там почувалася пречудово. Вона не помічала, що у пральні стало брудно, вона звикла до обірваних шпалер, до замацаних панелей, бо й сама настільки опустилася, що днями ходить невмивана у подертій спідниці. Ця брудота була для неї таким собі теплим гніздечком, вмостившись у якому, вона розкошувала. Залишати речі безладно розкиданими, спостерігати, як пил забиває всі щілини й стелиться оксамитовим покровом, відчувати, як все навколо завмирає, а будинок занепадає, перебувати у лінивому заціпенінні — все це стало для Жервези насолодою, п’янило її. Головне для неї — спокій, а щодо решти — вона й оком не моргне. Борги, що дедалі більшали, її більше не хвилювали. У стосунках з людьми вже не було тієї порядності, що раніш: заплатить чи не заплатить — нічого не знала напевно й не любила про це думати. Коли їй припиняли давати в борг в одній крамниці, вона йшла до іншої, по сусідству, й брала набір там. Вона влізла в борги по самі вуха й була винна ледь не всім на світі. На вулиці Ґут-д’Ор їй соромно було проходити повз вугляра, бакалійника, зеленярку; через це, йдучи до великої пральні на Новій вулиці, їй доводилося робити гак вулицею Пуасоньє — добрих десять хвилин ходьби. Крамарі приходили й обзивали її шахрайкою. Одного вечора чоловік, який продав був меблі для Лантьє, збурив усіх сусідів: він репетував, що коли вона зараз же з ним не розрахується, він задере їй спідницю й візьме своє бодай так. Звісно, сцени на кшталт такої викликали у Жервези дрож, але щойно все закінчувалося, вона стріпувалася, як побитий собака, і ніколи не втрачала через це апетиту, сідаючи до вечері. От уже вчепилися ці нахаби! Не було в неї грошей, не карбувала ж їх вона! До того ж крамарі — ті ще шахраї, а чекати — це їхня робота. Засинаючи у своїй норі, вона тікала від думок про те, що неминуче має трапитися. Краху не уникнути, пропади воно все пропадом! Але доти вона хотіла, щоб їй дали спокій.