Тим часом матінка Купо оклигала. Ще один рік родина так-сяк животіла. Влітку, звісно, завжди буває трохи більше роботи: танцівниці з кільцевих бульварів приносили білі спідниці та перкалеві сукні. Але крах помалу й невідворотно насувався, щотижня Купо дедалі глибше поринали у безвихідь. Хоча між періодами падінь траплялися й злети: бували дні, коли вони стояли перед порожнім буфетом, а в животах у них аж бурчало від голоду, іншим разом — наїдалися телятиною під саму зав’язку. На вулиці часто бачили, як матінка Купо, ховаючи щось під фартухом, прогулювалася до ломбарду, що на вулиці Полонсо. Вона сутулилася, прибирала блаженного святенницького виразу праведниці, що йде до церкви. Матінці Купо навіть стали подобатися такі прогулянки: стару розважали ці справунки з грішми, торг поношеними речами живив пристрасть старої пліткарки. Службовці ломбарду з вулиці Полонсо добре її знали; вони називали її «Бабцею чотири франки», бо завжди, коли за клуночки завбільшки з кусень масла на два су їй пропонували три франки, вона просила чотири. Жервеза була ладна спродати хоч і всю хату; закладання речей переросло в якусь манію, вона залюбки й волосся обтяла б, якби хтось дав за нього гроші. Це було дуже зручно: віднести в заклад якусь річ, знаючи, що потім на тебе чекає чотирифунтова хлібина. До ломбарду перекочовувало все її шуплаття: білизна, одяг, ба навіть деяке начиння й меблі. Спочатку, якщо тиждень видавався вдалий, вона викуповувала речі, щоправда, наступного тижня знову несла все назад. Але потім їй стало байдуже до речей, вона губила і продавала заставні квитанції. Лиш одного разу краялось її серце — коли довелося пустити в діло годинник з маятником, щоб заплатити двадцять франків судовому виконавцеві, який прийшов описувати майно. Доти вона присягалася, що ліпше помре з голоду, ніж доторкнеться до свого годинника. Коли матінка Купо понесла його в коробці з-під капелюха, Жервеза впала на стілець — з безпорадно обвислими руками та зі сльозами на очах, — немов у неї відібрали все її багатство. Але коли матінка Кутю несподівано повернулася з двадцятьма п’ятьма франками, ті додаткові п’ять франків неабияк втішили її; вона негайно послала стару по склянку горілки за чотири су, щоб обмити п’ятифранкову монету. Тепер, коли між собою мирили, вони нерідко разом випивали: примостившись на краєчку робочого столу, перехиляли по чарочці бовтанки — горілка навпіл із смородинівкою. Матінка Купо вміла надзвичайно спритно принести в кишені фартуха повну склянку, не розплескавши ані краплі. Сусідам не треба знати, що саме вона несе, чи не так? Та насправді сусіди все чудово знали. Зеленярка, торговка потрухами, підручні з бакалійної крамниці, бувало, казали: «Диви! Стара в кишені знову наперсток несе». І квартал цілком справедливо ще дужче гудив Жервезу. Вона прожирала все, тож незабаром прикінчить і свою халупу. Атож, ще три чи чотири рази кусне, й хата стоятиме пусткою.
Посеред усього цього всеосяжного занепаду Купо розкошував. Цей клятий п’яндига почувався здоровим, як дуб. Справді, він ніби гладшав від шмурдяку. Купо багато їв, кепкував із хирлявого Лорійо, який казав, що питво вбиває людей, і у відповідь поплескував себе по череву, жирному й тугому, як бубон. Він вигравав на ньому цілі концерти, вечірні хорали ненажери; гучними звуками, видобутими з нього, немов з великого барабана, він міг би заробляти не згірш за ярмаркового зубодера. Лорійо, якому було досадно, що сам він не міг похизуватися таким животом, казав, що то погане, нездорове сало. Та Купо було байдуже, він напивався ще сильніше і не скаржився на здоров’я. Його посивіле волосся маяло на вітрі, а обличчя з іще дужче випнутою мавпячою щелепою набуло характерного для п’яниці винного відтінку. Він і далі поводився, мов якийсь хлопчак, і відповідав лайкою дружині, коли та хотіла розповісти йому про свої негаразди. Хіба це чоловіче діло — забивати собі голову такими клопотами? Якщо дома не було хліба, то це не його морока. Він мав отримувати своє їдло зранку і ввечері, а звідки воно бралося, його не хвилювало. Тижнями сидячи без роботи, він ставав ще вимогливішим. До речі, він чудово ладнав з Лантьє і завжди по-дружньому плескав його по плечах. Звісно, Купо не знав про жінчине безпутство; принаймні багато людей — зокрема Боші, Пуасони — присягалися всіма богами, що він нічогісінько не підозрює, але коли довідається, то станеться щось страшне. Однак пані Лера, його рідна сестра, кивала головою й казала, що знає чоловіків, яким байдуже до зради дружини. Однієї ночі Жервеза, коли потемки поверталася з капелюшникової кімнати, дістала по заду ляпанця; вона вся похолола від страху, а потім змогла переконати себе, що вдарилася об бильце ліжка. Справді, не міг же її чоловік за цих жахливих обставин розважатися, отак збиткуючись над нею.
Лантьє так само жив — не тужив. Він дуже піклувався про себе, міряв свій живіт паском від штанів, постійно боячись, що доведеться його затягувати чи попускати, кокетливо казав, що задоволений собою і не хоче ані худнути, ані гладшати. Йому важко було догодити харчами, тому що кожну страву він оцінював з погляду збереження розміру талії. Навіть коли вдома не лишалось ані су, йому потрібні були яйця, котлети, легкі й поживні страви. Відколи почав ділити господиню з чоловіком, він вважав себе за справжнього хазяїна оселі: підбирав монети по двадцять су, що валялися, постійно попихав Жервезою, бурчав, горлав, ніби це була більше його домівка, ніж Купо. Словом, у хаті тепер було двоє господарів. І цей старий-новий хазяїн, куди хитріший, перетягнув ковдру на себе, збирав вершки з усього: зі спільної дружини, столу й решти всього. Обдирав родину, та й годі! Тепер він більше не соромився привселюдно колотити своє масло. Нана лишалася його мазункою, бо він любив маленьких гарненьких дівчаток. Про Етьєна ж дбав дедалі менше, бо хлопці, на його думку, самі мають давати собі раду. Коли хто приходив до Купо, то завжди натрапляв на Лантьє, який у пантофлях і без піджака виходив із задньої кімнати з незадоволеним виглядом господаря, якого потурбували, і відповідав замість Купо, заявляючи, що немає жодної різниці.
Між цими двома панами Жервезі жилось не дуже весело. Дякувати Богу, хоч на здоров’я не скаржилася! Вона теж стала доволі огрядною. Але мати двох чоловіків на шиї, яких треба доглядати й утішати, їй часто бувало понад силу. О Господи, Господи! Достатньо й одного чоловіка, щоб мати повну голову клопоту! Найгірше було те, що ці пройдисвіти чудово між собою ладнали. Вони ніколи не сварилися; увечері, попоївши, спиралися ліктями на край столу й теревенили собі, кепкуючи один з одного; цілими днями швендяли разом, як два коти, що ненастанно шукають якоїсь поживи, щоб запопасти. Коли вони приходили додому злі, то весь свій гнів зганяли на Жервезі. Вона й така, вона й сяка, нехлюя, нетіпаха! Горлопанячи, поливаючи її лайкою й вішаючи на неї всіх собак, вони, здавалося, здружувалися ще більше. Їй навіть не спадало на думку огризатися. Попервах, коли один кричав, вона очима благала другого заступитися за неї, закинути добре слівце. Однак її мовчазні благання були марними. Зрештою вона впокорилася, горбила гладкі плечі, зрозумівши, що їм подобалось лупцювати її, таку кругляву, як пампушка. Купо, страшенний грубіян, обзивав її послідущими словами. Лантьє, навпаки, добирав дотепів, вимудровував рідкісні слівця, що ранили її ще глибше. На щастя, людина до всього звикає: образливі фрази й кривди від обох чоловіків стікали по її гладенькій шкірі, як вода по клейонці. Дійшло вже до того, що їй більше подобалося, коли обоє гнівалися, бо в доброму гуморі вони напосідали дужче, без кінця чіплялися до неї й не давали спокійно випрасувати бодай одного чепчика. А ще вони вимагали всіляких витребеньок, вона мусила солити й не солити, говорити чорне й говорити біле, пестити й ніжненько вкладати їх по черзі спати. Наприкінці тижня в неї вже голова йшла обертом, руки й ноги судомило, очі лізли на лоба — вона була геть затуркана. Таке життя виснажить будь-яку жінку.