Так, Купо і Лантьє зганяли її зі світу — інакше й не скажеш; вони палили її з обох кінців, як то кажуть про свічку. Звісно, бляхар був неотесою, а от капелюшник — аж занадто освічений, але його освіта нагадувала білу сорочку, вбрану на немиту людину, — з брудом на споді. Одного разу їй наснилося, що вона сидить на цямрині, Купо кулаком штовхає її вниз, а Лантьє тим часом лоскоче їй стегна, щоб вона швидше зіскочила. Що ж! Дуже схоже на правду. О! У неї були добрі вчителі, тож немає нічого дивного в тому, що вона так опускалася. Люди з кварталу були несправедливими, коли дорікали їй за мерзенну поведінку, бо не вона винна, що її спіткало таке лихо. Часом, коли Жервеза розмірковувала про все це, їй аж мурашки по шкірі бігли. Але потім вона казала сама собі, що справи могли обернутися ще гірше. Краще було мати двох чоловіків, ніж, наприклад, втратити обидві руки. Таке становище здавалось їй цілком природним, ба навіть пересічним, і в ньому вона старалася віднайти бодай якусь втіху. Жервеза не відчувала ненависті ні до Купо, ні до Лантьє, що найкраще свідчило про те, наскільки ситуація стала буденною і звичною. Якось у театрі «Ґете» вона бачила виставу про негідницю, яка ненавиділа свого чоловіка й отруїла його заради коханця; Жервеза тоді страшенно обурилася, бо у своєму серці вона ніколи не відчувала нічого подібного. Хіба не розважливіше було б жити в мирі й злагоді всім трьом? Ні, ні, не треба цих дурниць, вони лиш ускладнюють життя, яке й без того зовсім не мед. Зрештою, незважаючи на борги й злидні, що їм загрожували, вона могла б почуватися зовсім безтурботною й цілком задоволеною, якби бляхар та капелюшник менше з неї збиткувалися й дозоляли їй.
Ближче до осені справи в родині, як на лихо, йшли дедалі гірше. Лантьє скаржився, що худне, й щодня все дужче кривив рота. Він бурчав через усе на світі, пирхав, коли бачив миску з картоплею, казав, що не може їсти те вариво, бо потім на нього нападає бігавка. Найдрібніші непорозуміння закінчувалися тепер запеклими сварками, в яких вони звалювали вину за злидні одне на одного; і їм було збіса непросто примиритися, перш ніж вкластися спати по своїх ліжках. Голодний — що скажений: на що накинеться, те й куса. Лантьє нюхом чув розорення, йому страшенно досадно було усвідомлювати, що все в хаті виїдено, виметено, що не за горами день, коли йому доведеться взяти свого капелюха й деінде шукати собі лігво та їдло. Він чудово обжився у своєму кубельці, засвоїв купу приємних звичок, його всі обожнювали — справдешній рай, якого годі знайти в іншому місці. Дідько! Але не може людина напхатися по саме горло і все ще мати повну тарілку наїдків. Зрештою, йому варто було гніватися на своє черево, бо саме там зникла пральня разом з усім добром. Проте він зовсім так не вважав і безперестанку злісно гудив Купо за те, що вони за два роки докотилися до злиднів. Справді, як можна бути такими недолугими? Він кричав, що Жервеза зовсім не вміє розпоряджатися грішми. От лиха година! Що з ними буде далі? Друзі так підвели його саме тоді, коли він був за крок від укладення неймовірно вигідної угоди — шість тисяч франків платні на фабриці; уся сімейка запаніла б!
Одного грудневого вечора обляглися, не вечерявши. У них не було ані шеляга. Набурмосений Лантьє тепер спозаранку йшов геть, блукав вулицями в пошуках іншої домівки, де його міг би звеселити запах страви. Довгими годинами він висиджував біля грубки й про щось розмірковував. Потім, ні з того ні з сього, Лантьє почав виявляти приязнь до Пуасонів. Він більше не кепкував зі стражника й не називав його Баденґом, ба навіть погоджувався, що, можливо, імператор — таки непоганий хлопець. Здавалося, він особливо шанував Віржіні, жінку з головою, як сам казав, що зуміла б дати лад власній справі. Було очевидно, що Лантьє підлещувався до них. Можна було навіть подумати, що він мав намір переїхати й столуватися в них. Але він хотів убити двох зайців, замисливши дещо хитромудре. Відколи Віржіні звірилася йому, що хотіла б відкрити якусь крамничку, Лантьє почав крутитися коло неї й переконувати в тому, що це справді пречудовий задум. Атож, вона була ніби створена для торгівлі: показна, привітна, жвава. О! Вона свого доскочить, треба лиш захотіти. Оскільки гроші, тітчин спадок, давно лежали напохваті, Віржіні, звісно, мала слушність: пора облишити шитво — якісь нещасні чотири сукні за сезон — і братися до комерції. Лантьє перераховував людей, які, заробивши золоті гори, продавали свої крамнички: зеленярка на розі вулиці, торговка фаянсом з кільцевого бульвару; нині ж бо чудовий час — хоч пилюку з прилавків продавай. Тим часом Віржіні вагалася. Вона підшукувала крамничку до винайму і не бажала виїжджати з кварталу. Нерідко Лантьє відводив її вбік і хвилин десять пошепки про щось з нею балакав. Здавалося, він схиляв її до чогось, а вона більше не перечила і немовби вповноважувала його діяти. Усе це скидалося на якусь таємну змову — багатозначні підморгування, недомовки, — що виявлялося навіть у їхньому рукостисканні. Відтоді Лантьє, залишаючись вдома, знову почав багато говорити; жуючи черствий хліб, спідлоба поглядав на подружжя Купо, надокучаючи своїм постійним ниттям. Цілими днями Жервеза вислуховувала скарги, нарікання на злидні, про які капелюшник постійно розводився. Звісно ж, він думає не про себе, хай Бог милує! Разом з друзями він скільки завгодно може перебиватися з хліба на воду. Проте, маючи здоровий глузд, необхідно добре усвідомлювати своє становище. У кварталі треба було віддати щонайменше п’ятсот франків: пекареві, вугляреві, бакалійнику та іншим. Ба більше, вони не заплатили комірне за два квартали — це ще двісті п’ятдесят франків. Пан Мареско, власник будинку, погрожував їх виселити, якщо вони не розрахуються з ним до першого січня. Врешті-решт, ломбард поглинув усе: не лишилося й дріб’язку, за який дали б навіть три франки, — аж так домівку було вичищено. На стінах лишилися самі цвяхи, нічого більше. Їх було фунтів зо два, по три су за фунт. Вражена цими підрахунками, Жервеза відчувала безпорадність, вона сердилася, грюкала кулаком по столу або ж заходилася плачем, мов несамовита. Одного вечора вона, втративши самовладання, закричала:
— Завтра ж я заберуся звідси!.. Краще покладу ключа під двері й спатиму на вулиці, аніж далі житиму серед такого страхіття.
— Мудріше було б, — лукаво мовив Лантьє, — передати оренду, якби лише хтось нагодився... Коли вже ви обоє надумали позбутися пральні...
Жервеза, не тямлячись з люті, перебила його:
— Та хоч зараз, хоч цієї миті!.. О, з радістю спекалася б!
Далі капелюшник заговорив як людина дуже практична. Передаючи оренду новому мешканцеві, вони могли б домовитися, щоб той заплатив за два попередні квартали. І тут Лантьє наважився заговорити про Пуасонів, нібито Віржіні підшуковувала собі крамничку, і їй це приміщення, можливо, підійшло б. Він оце саме пригадав, як вона казала, що хотіла щось подібне. Але прачка, почувши ім’я Віржіні, вмить утихомирилася. Там видно буде: спересердя, авжеж, можна сказати, що гайнеш галасвіта, але якщо подумати, то не все так просто, як здається.
Наступними днями Лантьє марно заводив ті самі балачки: Жервеза відповідала, що за своє життя і з гіршої біди виплутувалася. Хіба ж воно стане краще, коли вони позбудуться пральні?! Цим вони не наїдяться. Навпаки, вона знову набере робітниць і знайде нових клієнток. Говорила це, тільки щоб відкараскатися від капелюшника, який своїми міркуваннями намагався переконати її, що вона вже на лопатках, розчавлена боргами, без найменшої надії знову бути на коні. Але він геть недоречно знову промовив ім’я Віржіні, чим розлютив її ще дужче. Ні, ні, ніколи! Вона завжди мала сумніви щодо сердечності Віржіні; і якщо Віржіні прагнула здобути цю крамничку, то лише для того, щоб принизити її. Краще вже віддати її першій-ліпшій жінці з вулиці, а не цій довготелесій лицемірці, яка, напевно, роками чекала, поки вона покотиться у прірву. О! Їй усе зрозуміло. Тепер вона збагнула, чому котячі очі цієї балакухи займалися жовтими іскрами. Певна річ, Віржіні не забула шмагання в пральні, її злоба жевріла під попелом. Що ж! Нехай начувається й пам’ятає ту прочуханку, якщо не хоче дістати на горіхи вдруге. Довго чекати не доведеться, вона швидко начистить їй зад. Лантьє, приголомшений цим потоком брудної лайки, накинувся на Жервезу: назвав її впертою ослицею, чорноротою, твердошкурою і так розпалився, що охрестив Купо селюком і звинуватив його в тому, що той не може навчити жінку шанувати товариша. Потім, розуміючи, що гнівом тільки все зіпсує, він заприсягнувся, що ніколи більше не братиметься за чужі справи, бо віддяки за це годі чекати. Він і справді більше не заводив мови про те, щоб передати оренду, вичікуючи ліпшої нагоди заговорити про цю справу та вмовити прачку згодитися.