Годині о сьомій, ще й на світ не зоріло, Купо нарешті прокинувся. Дізнавшись про нещастя, він спочатку не повірив, вирішив, що з нього кепкують, і щось пробуркотів. Потім, зірвавшись з ліжка, він кинувся на коліна перед покійницею, почав її цілувати і заревів, як теля. Купо так ридав, що простирадло, яким він утирав сльози, одразу стало мокрим. Жервеза, дуже зворушена чоловіковим горем, знову почала схлипувати, примостившись біля нього. Атож, у нього душа добріша, ніж може здатися. Страждання Купо збільшував нестерпний головний біль. Незважаючи на десять годин сну, він досі був трохи підхмелений, куйовдив руками волосся, язик заплітався, як завжди після пиятики. Стиснувши кулаками голову, він голосив. Боже, Боже! Його бідолашна матір, яку він так любив, померла! О! Як же в нього болить довбешка — ледь не лусне! Голова ніби жаром горить, а до всього ще й серце від болю крається! Яка ж несправедлива доля — отак терзати людину!
— Ну ж бо, не розкисай, — мовив Лантьє, піднімаючи його. — Мужайся, друже.
Він налив йому склянку вина, але Купо пити не захотів.
— Що це зі мною коїться? У роті якийсь мідний присмак... Це все матінка. Щойно побачив її, як відчув цей присмак міді... Матінко! Боже мій! Мамо, мамо...
Він знову розплакався, як дитина. Щоб загасити вогонь, який палав у грудях, він все-таки випив склянку вина. Незабаром Лантьє зник, сказавши, що слід повідомити родичів та заявити про смерть у мерію. Йому треба було провітритися, він нікуди не квапився, курив цигарки й насолоджувався свіжою вранішньою прохолодою. Вийшовши від пані Лера, у кварталі Батіньоль Лантьє навіть заглянув до молочної крамниці, де випив чашку гарячої кави. Він просидів там близько години, про щось розмірковуючи.
Тим часом годині о дев’ятій вся родина зібралася в пральні, віконниці якої лишалися зачиненими. Лорійо не плакав; у нього було термінове замовлення, тому, потупцявши трохи з належним виразом обличчя, він майже одразу повернувся до майстерні. Пані Лорійо та пані Лера обіймали обох Купо та втирали очі, з яких котилися дрібні сльози. Потім перша, швидко роззирнувшись кімнатою, де лежала покійниця, раптом підняла голос, сказавши, що так не годиться — ніхто не ставить біля небіжчиці запалену лампу, потрібно запалити свічки. Тож Нана послали купити жмут великих свічок. Що тут скажеш! У Шкандиби тільки й вмирати — вона вам ловко все влаштує! Отака недотепа: не знати навіть, як поводитися з мерцем! Вона що, ніколи нікого не ховала? Пані Лера мусила піднятися до сусідів по хрещика, але замість маленького розп’яття принесла великого чорного дерев’яного хреста, до якого був прибий Христос із розмальованого картону. Те розп’яття повністю закрило груди матінки Купо і своєю вагою ніби причавило її. Потім почали шукати свячену воду, але її ні в кого не було, тому Нана знову мала бігти до церкви й набрати пляшку. Немов за помахом руки, комірчина прибрала геть інакшого вигляду: на маленькому столику горіла свічка, а поруч стояла склянка зі свяченою водою, в якій була гілочка самшиту. Тепер, якщо хтось зайде, то воно хоча б по-людському. Щоб сусідам було де сісти, у пральні півколом розставили стільці.
Лантьє прийшов аж об одинадцятій годині. Він вже побував у похоронному бюро й розпитав, що там і до чого.
— Труна — дванадцять франків, — повідомив він. — Якщо ви хочете замовити заупокійну службу в церкві, то це коштуватиме ще десять франків. За дроги правлять залежно від оздоблення...
— О! Це зовсім ні до чого, — прошепотіла пані Лорійо, підвівши голову з тривожним і здивованим виглядом. — Маму цим не повернеш, правда?.. Слід зважати на те, що в кишені.
— Безперечно, я й сам так гадаю, — обізвався капелюшник. — Я дізнався ціни про всяк випадок, просто щоб ви мали на увазі... Скажете мені, яка ваша воля, а я після обіду піду замовлю.
Вони впівголоса розмовляли в тьмяному світлі, що проникало у приміщення крізь щілини у віконницях. Двері до кімнатчини матінки Купо лишили відчиненими навстіж, і з їх зяючої пройми розходилась глибока мертва тиша. Надворі лунав дитячий сміх, під блідим зимовим сонцем дітлахи кружляли у танку. Раптом почувся голос Нана, яка втекла від Бошів, до яких її відіслали. Вона командувала своїм пронизливим голосом, закаблуки тупотіли по бруку, а слова пісні злітали в повітря, як цвірінькання галасливих горобців:
Жервеза, якийсь час помовчавши, сказала:
— Певна річ, ми небагаті, але все-таки слід чинити, як годиться... Якщо матінка Купо нічого не залишила у спадок, то це не причина, щоб зарити її в землю, як собаку... Ні, треба замовити заупокійну службу і пристойні дроги...
— А заплатить хто? — роздратовано запитала пані Лорійо. — Ми аж ніяк не можемо, бо минулого тижня зазнали збитків; ви теж не заплатите, бо у вас вітер в кишенях гуляє... Ось бачите, до чого доводить оце ваше прагнення напускати людям в очі туману!
Купо, коли запитали про його думку, щось забелькотів і махнув рукою, ніби йому зовсім байдуже, а тоді задрімав прямо на стільці. Пані Лера сказала, що заплатить свою частку. Вона поділяла думку Жервези, що все треба зробити по-людському. Тоді, взявши клаптик паперу, вони вдвох взялися за підрахунки: загальна сума сягала близько дев’яноста франків, бо після тривалого обговорення вирішили, що дроги треба оздобити вузьким ламбрекеном.
— Нас троє, — підсумувала прачка. — Кожне дасть по тридцять франків, від цього ніхто не розориться.
Але пані Лера вибухнула люттю:
— Що ж! А я проти, так, я проти!.. І річ зовсім не в тридцяти франках. Я б дала і сто тисяч, якби їх мала і якби це допомогло воскресити маму... Та тільки не люблю я чваньків. Ви зі своєю пральнею тільки й думаєте, як би його похизуватися перед кварталом. Але нам такого не треба. Ми не викаблучуємося... О! Робіть, як собі знаєте. Хоч пір’я на дроги почепіть, щоб пишніш було.
— Ніхто від вас нічого не вимагає, — врешті відповіла Жервеза. — Навіть якби мені довелося себе продавати, — я не хочу терзатися докорами сумління. Я годувала матінку Купо без вас, без і поховаю... Одного разу вже казала вам: я підбираю бездомних котів, тож і вашу матір не лишу на гноївні.
Пані Лорійо заплакала, зібравшись іти додому, але Лантьє вмовив її залишитися. Збилася така буча, що пані Лера, цитькнувши на жінок, тихцем заглянути до кімнатчини матінки Купо, кинувши на небіжчицю тривожний погляд, неначе боялася побачити, що та прокинулася й слухала, про що це біля неї говорили. Тієї миті дітлахи надворі знову завели танок, тоненький пронизливий голосок Нана перекрикував усі інші.
— Боже мій! Як же допекли ці діти своїми співами! — мовив Лантьє до Жервези, яка дрижала всім тілом і мало не ридала від прикрості та горя. — Скажіть-но їм замовкнути і відведіть Нана до консьєржки, надавши добрих ляпанців!
Пані Лера і пані Лорійо пішли обідати, пообіцявши повернутися. Купо сіли за стіл і попоїли трохи ковбаси, але без особливої охоти, намагаючись навіть не дзенькати виделками. Їх пойняла страшенна досада, накотилось якесь отупіння через бідолашну матінку Купо, що ніби стояла в них над душею і заповнювала собою всі кімнати. Їхнє життя вийшло зі своєї колії. Спочатку вони сновигали кімнатами, не знаючи, до чого взятися, відчуваючи знемогу, як на ранок після гулянки. Лантьє, не гаючи часу, пішов до похоронного бюро, взявши з собою тридцять франків пані Лера та шістдесят франків, які Жервеза позичила в Ґуже, збігавши до них простоволосою, неначе оглашенна. Пополудні прийшло декілька сусідок, спонукуваних цікавістю, які все зітхали та закочували заплакані очі. Вони заходили до кімнатчини, розглядати небіжчицю, хрестилися та кропили гілочкою самшиту, змоченою у свяченій воді. Потім сідали в пральні, де без кінця говорили про «любу небіжчицю», не втомлюючись цілими годинами повторювати ту саму фразу. Панна Реманжу помітила, що її праве око лишилося трохи розплющеним, пані Ґодрон одно говорила, який у покійниці, як на її вік, гарний колір шкіри, а пані Фоконьє була приголомшена, бо ще три дні тому вона бачила, як небіжчиця попивала каву. Атож, це діло швидке, кожен може завтра переставитися. Надвечір обом Купо це все почало вже набридати. Надто велика мука для родини — так довго залишати тіло померлого в домі. Урядові варто було б ухвалити якийсь закон щодо цього питання. Ще цілий вечір, ціла ніч і цілий ранок — далебі, це довіку не скінчиться! Коли людина припиняє плакати, горе обертається на роздратування, і тоді дуже легко втратити самовладання. Матінка Купо, яка німа й нерухома лежала в глибині вузької комірчини, все дужче й дужче заповнювала собою оселю, ставала тягарем, що тиснув на всіх довкола. І родина, забувши шануватися, поверталась до своїх щоденних клопотів.