— З неї тече, — повторювала вона, запалюючи нову свічку.
Похорон мав відбутися о пів на одинадцяту. Чудовий ранок, не згірший за ніч і день напередодні! Жервеза, хоч і не мала жодного су, дала б сотню франків тому, хто прийшов би й забрав матінку Купо години на три раніше. Все-таки хоч як людину люби, але вона стає важким тягарем, коли помирає; і що більше її любиш, то швидше хочеш її позбутися.
Уранці перед похороном, на щастя, завжди повно клопотів. Треба зробити й налаштувати купу всього. Спочатку поснідали. Потім нагодився дядько Базуж, трунар із сьомого поверху, який приніс домовину і мішок з тирсою. Цей добродій зроду не тверезів. Того ранку, о восьмій годині, він був усе ще веселенький після вчорашньої забави.
— То це сюди, правильно? — запитав трунар.
Він поставив домовину, що заскрипіла, як і будь-який новий ящик.
Але кинувши поруч мішок із тирсою, він застиг, вирячив очі й роззявив рота, коли побачив перед собою Жервезу.
— Даруйте, перепрошую, я помилився, — забелькотів він. — Мені сказали, що це для вас.
Він уже підняв був мішок, але прачка вигуком зупинила його:
— Покладіть! Це в нас похорон.
— А! От лиха година! — мовив він, ляснувши себе по стегну. — То це для старої... Зрозуміло...
Жервеза геть пополотніла: дядько Базуж приніс труну для неї. А той вів далі, намагаючись допроситися вибачення:
— Бачте-но, учора мені сказали, що у вас на першому поверсі померла жінка. От я й подумав... Знаєте, в нашій справі, з усім оцим, влітає в одне вухо і вилітає з другого. Хай там як, а я дуже радий за вас. Усе-таки що пізніше, то краще, еге ж? Хоча життя — не завжди весела штука. Ох! Далеко не завжди!
Вона слухала його, а сама задкувала, боячись, що він схопить її своїми великими брудними лапами і вкладе до свого ящика. Адже одного разу, коли вона виходила заміж, він казав їй, що знає жінок, які подякували б йому, якби він прийшов по них. Ні! Їй до такого ще далеко, на одну думку про це аж морозом сипнуло поза спиною. Хоч її життя й пішло шкереберть, але покидати цей світ так рано вона не хотіла; краще вже вона роками конатиме з голоду, ніж прийме смерть за одну-єдину мить.
— Та він п’яний, як чіп, — прошепотіла Жервеза з виразом огиди й жаху на обличчі. — Якщо вже деруть немалі гроші, то могли б, принаймні, не присилати таких пияків.
Тоді трунар почав нахабно насміхатися над нею:
— Послухайте, добродійко, по вас я прийду іншим разом. Завжди до ваших послуг, щоб ви знали! Тільки гукніть. Мене недаремно звуть дамським розрадником... І не плюй на дядька Базужа, бо він у своїх руках тримав жінок, шикарніших за тебе, які дали себе вкласти без жодних скарг, ще й раді-радісінькі були, що нарешті спочинуть у земельці.
— Замовкніть-но, дядьку Базуж! — суворо прикрикнув Лорійо, що прибіг був, почувши гамір. — Такі жарти геть непристойні. Якщо ми поскаржимося, вас виженуть... Швиденько забирайтеся звідси, якщо не шануєте принципів.
Трунар пішов, але з вулиці ще довго було чути його белькотіння:
— Які ще принципи?!.. Нема ніяких принципів... Нема ніяких принципів... Нема нічого, крім порядності!
Нарешті вибило десяту годину. Дроги запізнювалися. У пральні вже зібрався люд — сусіди і друзі: пан Мадіньє, Халява, пані Годрон, панна Реманжу; щохвилини чоловіча чи жіноча голова просовувалась у щілину між зачиненими віконницями чи у двері, щоб поглянути, чи не повзуть ті опішні дроги. Рідні, що зібралися в задній кімнаті, віталися з усіма, потискаючи руки. Хвилини мовчання раз у раз переривалися квапливим перешіптуванням. Марудне й напружене чекання розбавлялось метушливим шелестінням суконь: пані Лорійо десь загубила свою носову хустинку, пані Лера шукала, в кого б позичити молитовника. Кожен, хто заходив, передовсім помічав у кімнатчині перед ліжком відкриту труну; і кожен мимоволі міряв її краєм ока, доходячи висновку, що опасиста матінка Купо в ній нізащо не поміститься. Усі перезиралися, висловлюючи цю думку лише поглядом. Раптом біля вхідних дверей здійнялася якась метушня. Зайшов пан Мадіньє і, розвівши руки, оголосив стриманим урочистим голосом:
— Приїхали!
Але це були ще не дроги. Один за другим спішним кроком увійшло четверо факельників, з червоними обличчями, зашкарублими від важких вантажів руками, у чорному смердючому вбранні, потертому й лискучому від човгання об труни. Першим ступав дядько Базуж, дуже п’яний і дуже поштивий; щойно він виходив на роботу, до нього повертався його апломб. Не промовивши ані слова, вони похилили голови і поглядом важили матінку Купо. Узявшись до справи, вовтузилися недовго: бідолашну стареньку запакували, як раз плюнути. Наймолодший з них, маленький, зизоокий, висипав тирсу до труни і розгріб її, вминаючи, ніби учиняв хліб. Інший, високий і худий, жартун з виду, слідом за ним накрив тирсу саваном. Потім на рахунок «раз, два, пішли!» усі четверо підхопили небіжку — двоє за ноги, двоє за плечі — й поклали у домовину. Так швидко й млинця не перевернеш. Ті, хто повитягували були шиї, могли подумати, що матінка Купо сама заплигнула до свого ящика. Вона ковзнула всередину, як до себе в кубельце, — ох! — саме уприщерть, так уприщерть, що було чути, як шерехнула об свіже дерево. Припасовано з усіх боків — картина в рамці та й годі. Хай там як, а вона таки помістилася, і це здивувало всіх присутніх. Звичайно, відучора вона могла б і зсохнутися. Тим часом факельники стояли й чекали; малий зизоокий узяв віко, ніби запрошуючи рідню востаннє попрощатися з небіжчицею, а Базуж встромляв до рота цвяхи й лаштував молоток. Тоді Купо, обидві сестри, Жервеза та всі решта кинулись на коліна, почали цілувати матінку, що йшла від них, лили рясні сльози, що гарячими краплями падали й котилися по цьому скам’янілому обличчі, холодному, як лід. Довго не стихало голосне ридання. Опустили віко, дядько Базуж став вганяти цвяхи, мов справжній майстер пакування, з двох ударів по кожному. Ніхто вже більше не чув свого власного плачу в цій гуркотнечі, що нагадувала лагодження меблів. Тепер було по всьому. Можна було рушати.
— Як можна такої миті замилювати людям очі?! — мовила пані Лорійо до свого чоловіка, побачивши перед дверима пральні катафалк.
Катафалк збурив увесь квартал. Торговка потрухами гукнула хлопців з бакалійної крамниці, маленький годинникар вискочив на тротуар, сусіди повихилялися з вікон. І весь цей люд говорив про ламбрекен з білими бавовняними торочками. О! Краще б ці Купо повіддавали борги! Але, як казали Лорійо, пиха завжди лізе, як шило з мішка.
— Яка ганьба! — тієї хвилини приказувала Жервеза, мавши на увазі ланцюжника та його дружину. — Подумати лишень: ці скупердяги навіть букетика фіалок не принесли рідній матері!
Лорійо й справді прийшли з порожніми руками. Пані Лера принесла вінок зі штучних квітів. Також на труну поклали вінок із безсмертників та букет, що їх купили Купо. Факельникам довелося добряче піднатужитися, щоб підняти й встановити труну на дроги. Процесія збиралася повільно. Купо та Лорійо, у сурдутах, з капелюхами в руках, очолили ходу. Перший, розчулений настрій якого підтримували дві склянки білого вина зранку, тримався за зятеву руку; його ноги підломлювалися, а голова тріщала. Слідом ішли пан Мадіньє, дуже поважний, весь у чорному, Халява в пальті поверх блузи, Бош у жовтих штанях, що виглядали доволі дивно й недоречно, Лантьє, Ґодрон, Вишкварок, Пуасон та інші. За ними йшли дами. У першому ряду — пані Лорійо, волочачи по землі перешиту спідницю небіжчиці, та пані Лера, ховаючи під шаллю зладоване нашвидкуруч траурне вбрання — жакетку з бузковими візерунками; позаду них — Віржіні, пані Ґодрон, пан Фоконьє, панна Реманжу та всі решта. Коли дроги рушили й повільно спустилися вулицею Ґут-д’Ор, де перехожі хрестилися й скидали капелюхи, четверо факельників стали на чолі: двоє попереду та по одному ліворуч і праворуч. Жервеза затрималася, бо мала замкнути пральню. Залишивши Нана під опікою пані Бош, вона побігла наздоганяти процесію, тимчасом як дівчинка, яку біля воріт тримала за руку консьєржка, з глибою цікавістю спостерігала за тим, як її бабуся зникала в кінці вулиці у такій гарній кареті.