О десятій годині Нана, роздягаючись перед сном, почала плакати й тупотіти ногами. Їй кортіло спати в бабусиному ліжку. Мати спробувала її налякати, але дівчинка надто швидко подорослішала, тому мерці будили в ній хворобливу цікавість, а не страх. Урешті-решт, щоб мати спокій, дівчинці таки дозволили лягти в ліжко матінки Купо. Це дівчисько любило великі ліжка: розлягатися в них, перекочуватися. Тієї ночі вона спала дуже солодко на теплій і м’якій перині, що так приємно її лоскотала.
X
Нове помешкання Купо було на сьомому поверсі, у під’їзді «В». Минувши двері панни Реманжу, слід було повернути коридором ліворуч. Потім ще раз повернути. За першими дверима жили Біжари. Майже навпроти, у задушливій норі під маленькими східцями, що вели на дах, спав старий Брю. Ще через двоє дверей була домівка Базужа. Саме навпроти нього й оселилися Купо — у кімнаті й комірчині, що вікнами виходили на подвір’я. Далі коридором мешкало тільки дві родини, за якими, у самому кінці, жили Лорійо.
Кімната з комірчиною, і більш нічого. Тепер Купо жили високо, як на сідалі. До того ж їхня кімната була завбільшки з долоню. У ній доводилося спати, їсти і робити все інше. У комірчині заледве вистачило місця для ліжка Нана. Роздягатися дівчинка мусила в батьківській кімнаті, а двері на ніч лишали відчиненими, щоб вона там не задихнулася. Помешкання було таке тісне, що всі їхні речі не помістилися б, тому Жервеза, покидаючи крамничку, дещо залишила Пуасонам. Ліжко, стіл, четверо стільців — отак і заставили кімнату. Не мавши сміливості розлучитися з комодом, — на саму думку про це у неї краялося серце, — вона захарастила весь вільний простір цим здоровенним одороблом, яке затулило половину вікна, через що одна його стулка взагалі не відчинялася, і в кімнаті стало ще темніше й похмуріше. Коли Жервезі хотілось виглянути на подвір’я, їй, дедалі огряднішій, бракувало місця, тому, щоб щось побачити, вона боком протискалася до вікна й вигинала шию.
Попервах прачка одно сиділа й плакала. Їй було дуже тяжко звикати жити у своїй новій домівці, де ніяк і повернутися, адже вона вже звикла до простору. Жервеза задихалася й годинами простоювала біля вікна, затиснена між комодом та стіною, аж доки не починало ломити шию. Лише там їй дихалося вільно. Щоправда, двір навіював сумні думки. Навпроти, на сонячному боці, на шостому поверсі було те вікно, про яке вона колись мріяла, де щовесни тоненькі стебла турецьких бобів плелися по натягнутих мотузках. Її ж кімната розташовувалася в затінку: резеда в горщиках загинула за тиждень. Ох! Життя йшло кудись не туди, зовсім не на таке вона сподівалася. Замість кохатися на схилі літ у квітах, вона опинилася серед такого бруду! Одного разу, коли Жервеза визирнула з вікна, її пойняло дивне відчуття, вона ніби побачила саму себе там, у підворітті, як вона стоїть біля сторожки консьєржів із задертою головою, вперше розглядаючи будинок. І цей стрибок на тринадцять років у минуле сколихнув їй серце. Подвір’я не змінилося: голі фасади лише трохи почорніли й пооблуплювалися; з поїдених іржею стічних жолобів так само піднімався сморід; на шворках перед вікнами сохла білизна й провітрювалися закаляні дитячі пелюшки; унизу розбита бруківка була такою ж брудною від вугільного пилу зі слюсарні та всіяна стружками зі столярні; ба навіть у вогкому кутку біля колонки калюжа, що натекла з фарбарні, була ясно-блакитна, такого ж ніжного відтінку, як і колись. Але нині Жервеза відчувала, що сама постаріла й змарніла. Тепер вона не стояла перед будинком, звівши очі догори, весела й завзята, з думкою про гарненьку квартирку. Вона опинилася під самісіньким дахом, у закутку для бідарів, у найбруднішій норі, у місцині, куди ніколи не заглядає жоден сонячний промінь. Тому вона й плакала: хіба могла її тішити така доля?
А втім, коли Жервеза трохи звикла до нового місця, жилося їм спочатку досить таки непогано. Зима майже закінчилася, а невеликі грошенята за меблі, які продали Віржіні, полегшили облаштування. До того ж, як стало на погоді, їм поталанило: Купо найнявся на роботу за містом, в Етампі. Пробувши там три місяці, він жодного разу не напився, зцілившись сільським повітрям. Ніхто навіть не здогадується, як воно цілюще впливає на п’яниць, відбиваючи в них охоту до пиятики, щойно вони полишають Париж, вулиці якого просякли горілчаними та винними випарами. Повернувшись свіжим, як дика ружа, він мав у кишені чотириста франків, якими вони розрахувалися по двох прострочених платежах, за які поручилися були Пуасони, а також повіддавали найнагальніші дрібні борги у кварталі. Тепер Жервеза спокійно могла ходити тими вулицями, де вона й очей показати не сміла. Певна річ, вона найнялася прасувальницею поденно. Пані Фоконьє, дуже чуйна жінка, особливо якщо їй полестити, залюбки взяла її назад до себе. Вона навіть, з огляду на колишнє Жервезине становище господині, настановила її старшою робітницею й платила їй три франки за день. Здавалося, що справи в родині помаленьку налагоджувалися. Жервеза навіть уявляла той день, коли вони зможуть, працюючи та заощаджуючи, розрахуватися з усіма боргами та більш-менш обжитися. Однак розмріялася вона про це згарячу, зрадівши тій чималій сумі, яку заробив чоловік. Дещо охолонувши, Жервеза вирішила приймати життя таким, як воно було, адже добре знала, що все хороше швидко минає.
Та найдужче Купо страждали від того, що в їхній крамничці порядкували Пуасони. За своєю природою вони не були заздрісними, але їм було нестерпно чути, як сусіди в їхній присутності повсякчас вихваляли удосконалення, запроваджені їхніми наступниками. Особливо старалися Боші, а також Лорійо. Як їх послухати, то гарнішої крамнички ніхто ніколи й не бачив. Не забували вони згадати й про жахливий стан, у якому Пуасони отримали приміщення, розповідаючи, що саме тільки прибирання обійшлося їм у тридцять франків. Після довгих вагань Віржіні вирішила відкрити невеличку крамничку з ласощами: цукерками, шоколадом, кавою, чаєм. Лантьє особливо радив такий вид комерції, бо на солодощах, за його словами, можна заробити величезні гроші. Крамничку помалювали в чорне з жовтими смугами — то були дуже вишукані кольори. Троє столярів тиждень працювали над устаткуванням стелажів, вітрин, прилавка з поличками для слоїків, як у кондитерських. Невеличкий спадок, що його Пуасони тримали у сховку, схоже, добряче підточився. Але Віржіні тріумфувала, а Лорійо вкупі з Бошами не забували розказувати Жервезі про кожен стелаж, вітрину чи слоїк, зловтішаючись з того, як мінилося обличчя прачки. Людина, дарма що незаздрісна, завжди казиться, коли хтось взуває її чоботи й ними ж її чавить.
Але тут ішлося ще й про чоловіка. Казали, що Лантьє кинув Жервезу. У кварталі дійшли одностайної думки, що він вчинив правильно. Зрештою, має ж запанувати бодай якась моральність на їхній вулиці. Уся похвала за цей розрив дісталася пронозі-капелюшнику, якого дами обожнювали так само, як і раніш. Переповідали навіть деякі подробиці: нібито прачка так осатаніла, що він мусив надавати їй ляпасів, аби заспокоїти. Звичайно, ніхто не говорив цілковитої правди; ті, хто могли б її знати, вважали, що все надто просто й не дуже цікаво. Можна, звісно, було сказати, що Лантьє й справді кинув Жервезу, але в тому сенсі, що тепер вона вже не була в його розпорядженні день і ніч. Але коли його посідало бажання, він навідувався до неї на сьомий поверх, бо панна Реманжу іноді бачила, як він виходив від Купо в дещо незвичний для візитів час. Словом, їхні стосунки помаленьку тривали й далі, не даючи ні йому, ні їй особливої втіхи. То була просто давня звичка, взаємна люб’язність, не більше. Однак ситуацію ускладнювало те, що тепер у кварталі до однієї постелі вкладали Лантьє та Віржіні. І знову люди випереджали події. Безперечно, капелюшник крутився біля високої чорнявки, та це було цілком зрозуміло, адже в цій оселі вона займала Жервезине місце. Ходив навіть жарт, що якось уночі він, як це бувало раніше, пішов до сусідньої кімнати по Жервезу й приніс до себе Віржіні, а оскільки було темно, впізнав її аж на світанку. Ця історія всіх звеселяла, але насправді Лантьє ще не зайшов аж так далеко: він ледве дозволяв собі вщипнути її. А проте Лорійо часто із замилуванням говорили перед прачкою про любощі Лантьє та пані Пуасон, сподіваючись викликати в ній ревнощі. Боші теж вторували, що такої гарної пари зроду не бачили. Найдивнішим у цьому всьому було те, що ніхто на вулиці Ґут-д’Ор, схоже, не присікувався до нового троїстого шлюбу; атож, моралісти, суворі до Жервези, до Віржіні ставилися дуже милостиво. Можливо, причиною такої поблажливості сусідів стало те, що її чоловік був стражником.