І раптом розгнівана Нана обернулася, тимчасом як Жервеза витягнула вперед руки, щоб уберегти речі, які Купо погрожував порвати. Дівчинка втупилася в батька очима, а потім, забувши про сповідникову пораду бути стриманою, процідила крізь зуби:
— Свиня!
Поївши супу, бляхар одразу вклався спати. Наступного дня він прокинувся в чудовому гуморі. Вчорашнього хмелю в голові якраз вистачало, щоб бути привітним. Він дивився, як донька прибиралася, милувався її білою сукнею і визнав, що вона зробила з малої шмаркачки справжню панну. Зрештою, сказав він, такого дня кожен батько має пишатися своєю донькою. Треба було бачити, з якою граційністю трималася Нана у своїй трохи закороткій сукні, як ніяково усміхалася, мов наречена. Коли вони зійшли вниз і Нана помітила на порозі сторожки Поліну, так само прибрану, вона спинилася, обвела її уважним поглядом, а потім привітно заговорила, побачивши, що сусідку гірше причепурили й вдягнули, як опудало. Обидві родини разом пішли до церкви. Нана й Поліна крокували попереду, з молитовниками в руках, притримуючи вуалі, що їх напинав вітер. Ідучи мовчки, вони ледь не лускали від гордощів, коли бачили, як люди виходили з крамниць, щоб подивитися на них, і корчили побожні міни, чуючи, як хтось каже, які вони милі дівчатка. Пані Бош та пані Лорійо постійно відставали, обмінюючись думками щодо Шкандиби, справжньої прожери, чия донька ніколи б не могла піти до причастя, якби рідня не подарувала їй усе, атож, геть усе, навіть нову сорочину, з поваги до Божого вівтаря. Пані Лорійо особливо переймалася сукнею, своїм дарунком, тому гримала на Нана й обзивала її нечупарою щоразу, як дівчинка, проходячи надто близько біля вітрин крамниць, витирала з них спідницею пилюку.
У церкві Купо безперестанку плакав. Це було безглуздо, але він не міг стриматися. Йому аж дух захопило, коли кюре широко розводив руки, а маленькі дівчатка, схожі на янголят, ішли, тримаючись за руки. Органна музика відлунювали у його череві, а приємний запах ладану змушував його принюхуватися, ніби йому в обличчя тицяли букет квітів. Словом, він страшенно розчулився, його пройняло до самого серця. Коли дівчаткам давали гостії, залунав особливо милозвучний гімн, що проникав у саме його єство, викликаючи дрож у всьому тілі, аж до останнього хребця. Правду кажучи, багато м’якосердих людей навколо нього також плакали, подістававши свої хустинки. І справді, це був пречудовий день, найпрекрасніший день у житті. Але, щойно вийшовши із церкви, він рушив перехилити по скляночці з Лорійо, який відбув церемонію, не проронивши ані сльози, і тепер кепкував з нього. Купо дратувався, казав, що те вороння навмисно палить у своїх церквах диявольське зілля, щоб паморочити людей. Потім бляхар визнав, що пустив сльозу, але це свідчило лише про те, що в грудях у нього серце, а не камінь. І він попросив налити ще по одній.
Увечері на вхідчинах у Пуасонів було дуже весело. Від початку й до завершення гостини панував дружній настрій, без жодних чвар. Трапляються в житті невдалі дні, але бувають також приємні вечори, години, коли й вороги поводяться між собою люб’язно. Лантьє, мавши по ліву руку Жервезу й по праву — Віржіні, люб’язно ставився до обох і не шкодував для них ніжних слів, щедро вділяючи тій і тій знаки уваги, неначе той півень, що прагне миру у своєму курнику. Навпроти них із затуманеним мрійливим поглядом сидів Пуасон, мовчазний і суворий стражник, що звик, прикривши очі, ні про що не думати під час своїх довгих чергувань на вулиці. Та королевами цього свята були дві дівчинки, Нана й Поліна, яким дозволили не перевдягатися; вони сиділи випроставшись, бо боялися забруднити свої білі сукні, і їм раз по раз нагадували підвести голову вище та їсти охайно. Врешті Нана це набридло, і вона вихлюпнула вино собі на корсаж. Здійнялася метушня, дівчинку роздягнули, а корсаж негайно запрали водою.
Потім, за десертом, зайшла серйозна розмова про майбутнє дітей. Пані Бош уже вирішила, куди прилаштувати Поліну: вона піде до майстерні, де гаптують золотом і сріблом; там заробляли по п’ять-шість франків за день. Жервеза поки що не визначилася з майбутнім Нана, бо та ні до чого не мала охоти. О! Вона б лише цілими днями гасала вулицями, але до якоїсь роботи привчена геть не була.
— Бувши на вашому місці, — мовила пані Лера, — я віддала б її у квітникарство. Це робота чиста й приємна.
— Усі квіткарки — повійниці, — буркнула пані Лорійо.
— Отакої! А я? — обурилася вдова, заговоривши крізь зціплені зуби. — Оце так ввічливість! Знаєте, я не якась сучка, щоб задирати лапи вгору, щойно хтось свисне!
Але всі присутні зацитькали на неї:
— Пані Лера! О, пані Лера!
І краєм ока вказали їй на двох дівчаток, що вперше причастилися того дня й сиділи, повтикавши носи до склянок, щоб не засміятися. Зважаючи на них, навіть чоловіки увесь вечір стежили за своїми словами. Але пані Лера не бажала дослухатися до зауважень присутніх. Те, що допіру сказала, вона чула у найвишуканішому товаристві. Звісно ж, вона чудово знає, як саме треба висловлюватися: їй часто робили компліменти за те, що вона вміла про все розказати навіть перед дітьми, ніколи не порушуючи правил пристойності.
— Щоб ви знали, серед квіткарок є дуже хороші жінки! — кричала вона. — Вони такі самі, як усі інші, — з плоті та крові. Однак вони вміють стримувати себе, а якщо їм доводиться йти на гріх, то принаймні обирають зі смаком... Атож, це завдяки квітам. І саме це мене і вберегло...
— Боже мій! — перебила її Жервеза. — Я нічого не маю проти квітів, хай би воно тільки подобалося Нана, от і все. Але не можна заважати дітям іти за своїм покликанням... Ну-бо, Нана, годі тобі маніритися, краще скажи: квіти тобі подобаються?
Дівчинка, схилившись над тарілкою, збирала крихти від пирога наслиненим пальцем, а потім облизувала його. Вона не квапилася відповідати, сиділа мовчки, хихикаючи своїм розпусним сміхом.
— Авжеж, мамо, подобаються, — нарешті обізвалася вона.
Відтак справу одразу ж і влагодили. Купо залюбки погодився, щоб наступного дня пані Лера взяла дівчинку до майстерні, що на Каїрській вулиці, де вона працювала. А товариство заговорило про життєві обов’язки. Бош сказав, що Нана і Поліна, прийнявши причастя, стали дорослими жінками. Пуасон додав, що тепер вони мусять уміти куховарити, церувати шкарпетки, поратися в господі. Заговорили навіть про їхнє майбутнє одруження та про дітей, що колись у них з’являться. Обидві слухали й нишком посміювалися, притиснувшись одна до другої, пишаючись тим, що були вже жінками, зашарівшись і зніяковівши у своїх біленьких сукнях. Та найбільше їм було втіхи, коли Лантьє жартома запитав, чи вони вже мають кавалерів. Нана змусили зізнатися, що вона закохана у Віктора Фоконьє, сина материної господині.
— Що ж! — мовила пані Лорійо до Бошів, коли вже всі розходилися. — Звісно, Нана наша хрещениця, але якщо з неї надумали зробити квіткарку, то ми про неї більше навіть чути не хочемо. Ще одна бульварна повія... Не мине й пів року, як вона втече.
Піднімаючись сходами нагору, Купо зійшлися на думці, що все минуло чудово і що Пуасони зовсім не погані люди. Жервезі навіть сподобалося, як вони облаштували крамницю. Вона гадала, що їй буде тяжко провести цей вечір у своїй колишній оселі, де нині обживалися інші, й сама собі дивувалася, що не злостилася ані миті. Роздягаючись, Нана запитала в матері, чи в дівчини з третього поверху, що минулого місяця вийшла заміж, теж була муслінова сукня, як у неї.
Та це був останній щасливий день для їхньої родини. Протягом наступних двох років Купо опускалися все нижче й нижче. Найсутужніше було взимку. І якщо теплої пори вони мали бодай якийсь кусень хліба, то разом із сльотою та холодом до їхньої по-сибірському студеної нори приходив голод, що змушував тупцювати коло порожнього буфета й лягати спати, так і не повечерявши. Мерзенний грудень пробирався до них крізь шпарину під дверима й приносив їм усі можливі негаразди: безробіття, мляві лінощі, безпросвітну нужду, холоднечу та вільгість. Першої зими вони ще коли-не-коли запалювали грубку й купчилися біля неї, прагнучи більше зігрітися, аніж попоїсти. Другої зими грубка просто стояла й іржавіла, а її чавунний стовп, здавалося, ще більше холодив кімнату своїм похмурим виглядом. Та найбільше їх підкошувало й зводило зі світу комірне, яке вони мусили платити. О, цей січневий квартал, коли в хаті немає ні шеляга, а старий Бош приносить рахунок! Тоді холодом віє ще дужче, немов пронизує північним вітром. Наступної суботи з’являється пан Мареско, у теплому пальті та вовняних рукавицях, нацуплених на дебелі лапи. За кожним словом він погрожує виселенням, а надворі тим часом падає й падає сніг, ніби лаштуючи їм на вулиці постіль з білими простирадлами. Щоб заплатити за помешкання, вони ладні були власну шкуру продати. Саме через те комірне їхній буфет і грубка стояли впорожні. Щоправда, бідкання ширилося по всьому будинку. На всіх поверхах стояв плач і стогін — ця музика нещастя котилася сходами й коридорами. Якби в кожній родині хтось помер, то й тоді в будинку не зчинилось би такого органного ревища. Справдешній день Страшного суду, кінець кінця, нестерпний відчай, погибель для вбогого люду. Одна жінка з четвертого поверху цілий тиждень ходила торгувати собою на розі вулиці Бельом, а робітник, муляр із шостого поверху, обікрав свого хазяїна.