Тим часом слюсар вигадав нову забаву. Він розжарював на сковороді монети, а потім клав їх скраю коминка. Потім кликав Далі й загадував піти купити два фунти хліба. Дівчинка, нічого не підозрюючи, хапала гроші, скрикувала, кидала монети на землю, трясучи обпеченою долонькою. А він починав казитися. Що за огидне дівчисько! Гроші вона, бачте, розкидає! І погрожував вирвати сраку, якщо вона негайно їх не підніме. Якщо дівчинка вагалася, то отримувала перше попередження — такого міцного стусана, що аж каганці в очах засвічувалися. Мовчки, зі слізьми на очах, вона підбирала монети і йшла, трясучи ними в пригорщі, щоб остудити.
Ні, нікому не під силу уявити, які кровожерливі вигадки можуть зродитися в голові п’яниці. Наприклад, якось пополудні Далі, з усім упоравшись, гралася з дітьми. Вікно було розчахнуте, і протяг, що гуляв коридором, злегка грюкав дверима, то зачиняючи, то відчиняючи їх.
— Це пан Вітрик, — казала дівчинка. — Заходьте ж бо, пане Вітрику. Будь-ласка, звольте завітати до нас.
Вітаючи вітер, вона схилялася в реверансі перед дверима. Позаду неї Анрієта і Жуль також віталися, зрадівши такій грі, і заливалися сміхом, ніби їх хтось лоскотав. Далі, бачивши, як вони весело бавляться, вся розчервонілася й навіть сама відчула втіху, що траплялося дуже зрідка.
— Добридень, пане Вітрику. Як ся маєте, пане Вітрику?
Але двері штовхнула чиясь груба рука — це був старий Біжар. Сцена враз перемінилася: Анрієта й Жуль попадали, відлетівши до стіни, тимчасом як перелякана Далі так і застигла в реверансі. Слюсар тримав у руці велику візницьку пугу, зовсім новеньку, з довгим білим пужалном та шкіряним ремінцем, що закінчувався тоненьким шпагатовим хвостиком. Він поклав пугу скраю ліжка, не давши звичного копняка дівчинці, яка, наставивши задок, вже готувалася до ударів черевиком. У кривій посмішці вищирилися чорні зуби — Біжар був дуже веселий, дуже п’яний, по його мармизі було знати, що він вигадав якусь чергову розвагу.
— Що, вдаєш із себе шльондру, нікчемне дівчисько! — вигукнув він. — Я ще з вулиці почув, як ти тут витанцьовувала... Ну ж бо, підійди! Та ближче, хай тобі грець! Лицем повернись, я не збираюся нюхати твоє гузно. Чи я тебе чіпаю, що ти тремтиш, як курча?.. Скинь-но з мене черевики.
Далі, приголомшена тим, що не дістала прочуханки, геть зблідла й зняла з нього черевики. Він сидів скраю ліжка, потім ліг, не роздягнувшись, і лежав з розплющеними очима, дивлячись, як дівчинка совалася по хаті. Дівчинка ціпеніла під тим його поглядом, її руки й ноги скував такий страх, що вона врешті розбила чашку. Тоді, не підводячись з ліжка, Біжар узяв і показав їй пугу.
— Агов, мала недотепо, дивися сюди: це тобі подарунок. Атож, це ще п’ятдесят су, що я витратив на тебе... З цією цяцькою мені не треба буде більше бігати за тобою, а тобі тепер не заховатися в кутку. Хочеш спробувати?.. Ага! Чашки бити!.. Ану, гоп! Танцюй-но, роби свої реверанси пану Вітрику!
Навіть не піднімаючи з подушки голови, розлігшись на спині, він гучно ляснув здоровенною пугою, як кучер, що поганяє коней. Потім, витягнувши руку, хльоснув Далі, обвивши батогом довкола її стану, і крутнув, як дзиґу. Вона впала й спробувала відповзти, але він хльоснув знов, поставивши її на ноги.
— Гоп! Гоп! — горлав він. — Оце так верхогони!.. Ба! Який чудовий зимовий ранок: лежиш собі, в теплі, в добрі, і не треба збивати ніг... Ану, в цей куток! Дістав, вертихвістко! Ану, в другий! Знову дістав! А, ти під ліжко лізеш? То я тебе пужалном натовчу!.. Гоп! Гоп! Но, конику! Но!
На вустах Далі виступала тоненька смужка піни, жовті очі викочувалися з темних очниць. Збожеволіла дівчинка завивала й кидалася по всіх закутках кімнати, скручувалася клубком і качалася долі, тулилася до стін, але тоненький кінчик величезної пуги скрізь її діставав, вибухав петардою у вухах, впивався у тіло, залишаючи на ньому червоні смуги. Справжнє дресирування тварини, яку навчають танцювати. І треба було бачити, як ця крихітка витанцьовувала! Її п’яти високо злітали вгору, як у дівчаток, що стрибають через мотузок і кричать: «Живіш!» Вона зовсім знесиліла, підстрибувала, як гумовий м’ячик, і, осліпнувши від болю та жаху, більше не шукала якогось сховку, потрапляючи під удари. А її нелюд-батько торжествував, обзивав її брудною шваброю, запитував, чи з неї вже досить і чи добре вона затямила, що втекти від нього тепер не варто й сподіватися.
Аж раптом до кімнати увірвалася Жервеза, яка почула зойки дівчинки. Побачивши таку картину, вона знавісніла від обурення.
— От же поганець! — крикнула вона. — Ану облиш її, розбійнику! Я піду заявлю на тебе до поліції!
Біжар загарчав, як тварина, яку потривожили:
— Послухай, ти, криволапа! Не пхай свого носа до чужих справ. Може, мені треба ще й рукавички надіти, перш ніж її лушпарити?.. Це тільки попередження, просто, щоб дати їй пам’яткового, показати, що в мене довгі руки.
А тоді ляснув батогом востаннє, поціливши Далі в обличчя. Горішня губа в дівчинки тріснула, зацебеніла кров. Жервеза вхопила стільця й хотіла кинутися на слюсаря. Але дівчинка благально простягнула до неї руки, переконуючи, що це дрібниці, що їй зовсім не боляче. Вона витерла кров краєчком фартуха і почала втихомирювати дітей, які голосно плакали, немовби це їх оджарили пугою.
Задумуючись про долю Далі, Жервеза більше не сміла нарікати. Їй хотілося бути такою ж відважною, як ця восьмирічна дитина, яка самотужки зносила більше, ніж решта жінок їхнього будинку всі вкупі. Вона бачила, що дівчинка, яка місяцями сиділа на хлібі й воді, жила надголодь, ніколи не мавши вдосталь навіть сухарів, так схудла й ослабла, що ходить, тримаючись за стіни. А коли Жервеза потай приносила їй якісь м’ясні недоїдки, у неї краялось серце: дитина мовчки ковтала разом з рясними слізьми малесенькі шматочки, бо її горло, звужене від постійного недоїдання, не хотіло пропускати їжі. А проте дівчинка завжди була тихою й сумирною, не по літах розсудливою, готовою з повним самозреченням виконувати обов’язки маленької матусі, навіть якщо доведеться померти від материнських почуттів, що переповнювали її, так рано пробудившись в цьому невинному тендітному дитинчаті. Жервеза намагалася брати приклад з цього милого створіннячка, що було взірцем терпіння й прощення, і хотіла навчитися в неї мовчки зносити свої страждання. Але дуже промовистим був безмовний погляд чорних покірних очей Далі, в глибині яких чаївся морок агонії та злиднів. Ніколи ані слова, тільки широко розплющені величезні чорні очі.
Тим часом у родині Купо сивуха з «Пастки» помалу робила свою згубну справу. Прачка бачила, що недалеко той день, коли її чоловік візьме батога, як Біжар, і накаже їй танцювати. І від нещастя, що їй загрожувало, вона ставала ще чутливішою до горя дівчинки. Так, Купо ступив на криву стежину. Минули ті часи, коли веселуха скрашувала йому життя. Він не міг більше ляскати себе по череву й пихато розповідати, що від клятого пійла тільки гладшає, бо нездоровий жовтий жир перших років його пиятики розтанув, він перетворився на тріску, а свинцевий колір обличчя набув зеленавих відтінків мертвеччини, що гниє в калюжі. Апетит йому теж відбило. Мало-помалу він втратив охоту до хліба, а згодом дійшов до того, що гидував м’ясом. Жервеза могла поставити перед ним щонайсмачніше рагу, та його шлунок уже не приймав їжі, а зуби відмовлялися жувати. Щоб бодай якось триматися, йому потрібна була півлітра горілки денно; це й був його раціон, його їжа й питво, єдиний харч, що він міг перетравити. Уранці, прокинувшись, він доброї чверть години сидів на ліжку, скоцюрбившись удвоє, кашляв так, що аж кості хрустіли, тримався за голову й спльовував гірке, як столітник, мокротиння, що пекло йому в горлі. Так ставалося щодня, тож горщик можна було готувати звечора. На ноги він твердо спинався тільки тоді, як випивав першу склянку — справжні ліки, що припікали його хворі тельбухи. Але протягом дня неприємні симптоми поверталися. Спочатку Купо відчував немов якийсь лоскіт, пощипування по шкірі в ногах і руках. Він сміявся і казав, що то його стара, напевно, насипала в постіль якогось зілля, що так приємно скобоче. Потім ноги ставали важкими, лоскіт припинявся й переходив у страшні корчі, що стискали його м’язи, як лещатами. Оце вже йому зовсім не подобалося. Він більше не сміявся: зігнувшись від болю, спинявся зненацька на тротуарі, у вухах дзвеніло, в очах мерехтіли іскри. Усе йому здавалося жовтим, будинки кружляли в танку, і кілька секунд він стояв, похитуючись, боячись упасти пластом додолу. А бувало, що сонце пригрівало його, а він дрижав, наче його обливали крижаною водою. Та найдужче його діймало те, що обидві руки трохи тремтіли. Особливо завинила права, яка часом викидала ще ті колінця. Хай Бог не дає! Виходить, він більше не чоловік, він перетворюється на стару бабу? Купо знавісніло напинав м’язи, стискав у кулаці склянку, закладався, що триматиме її нерухомо, ніби в мармуровій руці; але склянка, попри всі зусилля, несамовито танцювала, стрибала то праворуч, то ліворуч і тряслася, поквапно й рівномірно. Потім він осушував її і несамовито кричав, що, випивши ще з десяток таких, навіть бочку втримає в руці, не сіпнувши й пальцем. Жервеза вмовляла його кинути пити, якщо він хоче, щоб у нього перестали тремтіти руки, але він лише сміявся з неї, глушив літр за літром, й усе повторювалося знову і знову, Купо казився і лаяв омнібуси, які проїжджали повз і через які розпліскувалося його пиття.