Підобідавши, вона одразу тікала геть, бігла надвір. Тихомирна недільна днина огортала дрімотою весь будинок; майстерні внизу стояли зачинені; оселі світилися крізь розчахнуті навстіж вікна, виставляли напоказ накриті до вечері столи, що чекали на родини, які саме нагулювали апетит десь коло фортечних мурів; одна жінка з четвертого поверху користалася вихідним, щоб вимити кімнату: совала ліжко, тягала меблі, годинами співала ту саму пісню тихим плачним голосом. А на порожньому лункому подвір’ї, що спочивало від буденних клопотів, Нана, Поліна та інші дівчата заходжувалися грати у волан. П’ять чи шість подруг, які разом зростали, стали тепер королевами будинку й ділили між собою замилувані погляди перехожих. Коли через двір проходив якийсь чоловік, дзвенів ніжний дівочий сміх, а накрохмалені спідниці шелестіли, ніби війнуло вітром. Угорі, над дівчатами, струменіло розпечене й густе повітря, немов розімліле від лінощів і вибілене курявою променадів.
Але гра у волан була лише приводом для втечі з дому. На подвір’ї раптово залягала глибока тиша. Дівчата випурхнули на вулицю й полетіли до кільцевих бульварів. Там, узявшись попід руки й зайнявши всю широчінь вулиці, усі шестеро прогулювались у своїх світлих сукнях, з розмаяним волоссям, зв’язаним стрічками. Жваві лукаві оченята, що скрадливо позирали навсібіч, все помічали, й дівчата, відкинувши назад голову, сміялися, виставляючи округлі підборіддя. Коли їм траплявся горбань чи якась старенька, що чекала біля тумби свого песика, вибухав гучний сміх, і шеренга розбивалася; одні лишалися позаду, тимчасом як другі тягнули їх за собою. Вони вигойдували стегнами, збивалися докупи, розбігалися, щоб привернути увагу перехожих та щоб корсажі тугіше облягали їхні юні тіла. Вулиця належала їм; тут вони виросли, бігаючи біля крамниць у своїх коротких спідничках, і тепер підсмикували їх вище колін, щоб поправити підв’язки. Отак вони й снували посеред повільного і безбарвного натовпу, поміж хирлявих дерев бульварів від застави Рошешуар до застави Сен-Дені, штовхаючись, пробиваючись крізь гурти людей, обертаючись і вигукуючи різні жарти, що супроводжувалися веселим сміхом, їхні тріпотливі сукні лишали по собі слід гонористої юності; вони виставляли себе напоказ просто неба, у яскравому світлі дня, поводилися грубо й непристойно, як блудяги, залишаючись при цьому ніжними й жаданими, як непорочні діви, що повертаються після купелі із закрученим на потилиці мокрим волоссям.
Нана в рожевій сукні, що світилася на сонці, ставала посередині. Вона йшла під руку з Поліною, сукня якої — жовті квіточки на білому тлі, — теж світилася, неначе поцяткована маленькими вогниками. А оскільки саме вони були найстарші, найжіночіші й найзухваліші, то й вели весь гурт, пишаючись від поглядів і компліментів незнайомців. Решта, зовсім ще дівчиська, плелися по боках, намагалися бундючитись, щоб люди сприймали їх за дорослих. Нана й Поліна, лукаві кокетки, виношували у своїх голівках чимало хитромудрих планів. Іноді вони щодуху починали бігти, щоб показати свої біленькі панчохи й помаяти стрічками у волоссі. А коли дівчата зупинялися, вдаючи, що геть захекалися й зморились, десь поблизу неодмінно можна було помітити їхнього знайомого, якогось парубка з кварталу. Тоді вони починали повільно, з вихилясами, крокувати, перешіптуватися й посміюватися між собою, опустивши додолу очі й скоса на нього позираючи. Вони й тікали з дому саме заради таких випадкових зустрічей серед вуличної штовханини. Хлопці, по-недільному прибрані, у піджаках і капелюхах, спиняли їх на мить край рівчаків, щоб пожартувати й спробувати вщипнути їх за боки. Двадцятирічні робітники в розхристаних сірих блузах поважно балакали з ними, склавши руки на грудях, й пахкали їм в обличчя димом зі своїх носогрійок. Та це геть нічого не означало: ті хлопці росли вкупі з ними на тій самій вулиці. Хай там як, але дівчата вже зробили свій вибір. Поліна завжди натрапляла на одного із синів пані Ґодрон, сімнадцятирічного столяра, що пригощав її яблуками. Нана з другого кінця вулиці помічала Віктора Фоконьє, праччиного сина, з яким вони цілувалися по темних закапелках. Але нічого більше; дівчата були надто обізнаними, щоб ненароком утнути якусь дурницю. А от говорили вони шпарко.
Потім, коли сонце вже котилося до обрію, ці молоденькі кізки з величезною втіхою дивилися на вистави вуличних артистів. На бульвар виходили, жонглери, фокусники, силачі та розстеляли на землі благенький килимок. Одразу починали юрбитися ґаволови, ставали кружка, тимчасом як посередині грав м’язами акробат у полинялому трико. Нана й Поліна, бувало, годинами вистоювали у щільному людському тлумі. Їхні гарненькі свіжі сукні м’ялися поміж брудними пальтами й робами, а голі руки, відкриті шиї, простоволосі голови обвівало сморідним диханням, запахами вина і поту. Та вони зовсім тим не гидували, сміялися, тішилися, розквітали рум’янцем, немов квіти на гноївні. Довкола них лунали грубі слова, найогидніша лайка, п’яна балаканина. Але це була їхня мова, яку вони чудово знали, тому лиш усміхнено озиралися, анітрохи не соромилися, а їхня єдвабна шкіра лишалася ніжно-білою.
Єдине, чого їм не хотілося, — це перестріти своїх татусів, особливо підпилих. Вони завжди трималися сторожко й попереджували одна одну.
— Поглянь, Нана! — вигукнула раптом Поліна. — Онде твій батько!
— Отакої! А він таки набрався, щоб мені провалитися! — роздратовано відповідала Нана. — Ну, дівчата, я вшиваюся! Мені зовсім не хочеться слухати його моралі... Диви! Он як запоров носом! Господи Боже, якби ж то він зламав собі карк!
А коли Купо об’являвся прямо перед нею і часу на втечу вже не лишалося, вона зіщулювалася, присідала й шепотіла:
— Ну ж бо, дівчата, сховайте мене!.. Він пообіцяв надавати мені копняків під хвіст, як ще колись побачить, що я вештаюсь вулицею.
Потім, коли пияк їх минав, вона вставала, і всі гуртом ішли за ним, пирскаючи зі сміху. Знайде її чи не знайде? Справжнісінька гра в хованки. Щоправда, одного разу Поліну запопав Бош і потягнув її за вухо додому, а Купо погнав Нана носаками під зад.
Коли починало смеркатися, вони наостанок ще трохи прогулювались і разом з потомленою юрбою в блідих сутінках поверталися додому. Курява в повітрі згусла, і небо немовби обважніло. Вулиця Ґут-д’Ор здавалася провінційним закутком: кумасі стовбичили коло дверей, їхні гучні голоси порушували безтурботну тишу кварталу, де не було видно жодного екіпажа. На якусь хвилю дівчата зупинялися на подвір’ї, брали до рук ракетки і намагалися вдавати, що нікуди не ходили. Потім розходилися по домівках, дорогою вигадуючи якусь історію, часто непотрібну, бо батьки в той час були надто зайняті тим, що чубилися через пересолену чи недоварену юшку.
Тепер Нана була робітницею і заробляла сорок су в майстерні Тітревілів на Каїрській вулиці, де раніше відбула навчання. Купо не віддавали її кудись-інде, бо хотіли, щоб вона лишалася під наглядом пані Лера, яка вже десять років була в майстерні за старшу. Щоранку мати позирала на годинника із зозулею, щоб запам’ятати час, коли Нана сама виходила з дому — така славна у своїй вузенькій і короткій старій чорній сукні, що була вже затісна у плечах, — а пані Лера зобов’язувалася записувати час її приходу, щоб потім повідомляти Жервезі. Дівчині давали двадцять хвилин, аби дістатися від вулиці Ґут-д’Ор до Каїрської вулиці, що було цілком достатньо, бо ноги в цих молодих дівчисьок, як у лані. Іноді вона приходила вчасно, але така червона й задихана, ніби здолала весь шлях від застави за десять хвилин, а решту часу десь тинялася. Найчастіше вона спізнювалася на сім чи вісім хвилин і до самого вечора лащилася до тітки, благала очима, намагаючись розчулити її і не скаржитись матері. Пані Лера з розумінням ставилася до юності й брехала Купо, але водночас без кінця й краю шпетила Нана, розповідаючи про свою відповідальність та небезпеки, що чигають на молоду дівчину на паризьких вулицях. О Господи, Господи! Та її саму нерідко переслідували! Вона дивилася на небогу очима, в яких постійно прозирали якісь двозначні думки, і була страшенно збуджена тим, що їй випало оберігати й леліяти невинність цього бідолашного кошеняти.