Одного листопадового вечора вони зайшли отак до «Зали шалених танців», щоб погрітися. Надворі різучий холод щипав обличчя. Але в залі було повнісінько люду. Там гуло, як у вулику; за столиками людно, посередині людно, у повітрі людно — напхалося, як оселедців у бочку. Атож, ті, хто люблять потрушки по-канському, мали чим поласувати. Двічі обійшовши залу і не надибавши вільного столика, вони вирішили трохи постояти й почекати, доки якась компанія забереться геть. Купо, у брудній блузі, у приплюснутому на тімені старому драповому кашкеті без козирка, переступав з ноги на ногу. Він стояв у проході і раптом побачив, як низенький худорлявий молодик, що зачепив його ліктем, проходячи повз, обтрушував рукав свого пальта.
— Агов! — люто вигукнув він, витягаючи носогрійку зі свого запалого рота. — Чи не хотіли б ви попросити вибачення?.. Воно, бач, гидує, що людина носить блузу!
Молодик обернувся й зміряв поглядом бляхаря, який вів своєї:
— Затям собі, бісів жевжику, що блуза — це найліпша одіж. Еге ж! Одіж трударів!.. Ось я, якщо хочеш, сам тебе обтрушу, ще й утру тобі маку... Чи бачено таке коли, щоб якийсь вилупок ображав робітника?!
Марно Жервеза намагалася його заспокоїти. Він пишався у своєму лахмітті, бив себе кулаком у груди й горлав:
— Там, під цією блузою, груди справжнього чоловіка!
— От брудна скотиняка! — пробурмотів молодик, зникаючи в натовпі.
Купо захотів його спіймати. Щоб його ображав якийсь фертик у пальті? Ще чого! Та це навіть не пальто, а якісь недоноски, щоб підчепити собі дівку, не витративши ані сантима. Хай тільки десь попадеться, він поставить його на коліна і змусить вклонитися блузі. Але натовп був надто щільним, щоб у ньому можна було швидко пересуватися. Вони з Жервезою ледь пробиралися серед людського тлуму; довкруж танцюристів товпилося три ряди глядачів, обличчя яких запалювалися щоразу, як котрийсь кавалер витягувався на підлозі або котрась дама надто високо піднімала ногу. Обоє вони були невисокі, тому, щоб побачити щось окрім стрибучих шиньйонів і капелюхів, мусили спинатися навшпиньки. Хрипкі духові інструменти оркестру несамовито витинали кадриль, від звуків якої здригалася вся зала, тимчасом як пари танцюристів тупотіли ногами й збивали пилюгу, що затьмарювала палахке газове світло. Духота стояла просто нестерпна.
— Ось поглянь! — раптом вигукнула Жервеза.
— Що там?
— Оксамитовий капелюшок, оно.
Вони звелися навдибки. Ліворуч виднівся старий чорний оксамитовий капелюшок, над яким тіпалися два обскубані пера, достоту як плюмаж на катафалку. Але вони змогли розгледіти тільки цей капелюшок, що гарцював у скаженому танці, стрибав, вихрився, пірнав у натовп і знову виринав. Вони губили його в скаженій метушні голів і знову знаходили, коли він підстрибував вище за інших так задерикувато й кумедно, що люди довкола них тільки й сміялися з танців цього капелюшка, зовсім не знаючи, хто під ним.
— І що? — запитав Купо.
— Не впізнаєш цього волосся? — прошепотіла здавленим голосом Жервеза. — Голову на відруб даю — це вона!
Бляхар одним махом прорвався крізь натовп. Хай йому біс! Це справді була Нана! Ще й вбрана як ловко! На ній була стара шовкова сукня, вичовгана по столах дешевих кабаків, з обірваними воланами, що розліталися навсібіч. До всього, на плечах не було навіть поганенької шалі, тож усі могли бачити корсаж з обірваними петельками. Виходить, ця голодранка мала старого, що так леліяв її, і при цьому опустилася до того, що тягалася з якимось кнуром, який, напевно, лупцював її! Та все одно вона лишалася свіжою й спокусливою: з кучерявим, як пуделя, волоссям і рожевеньким ротком під тим пройдисвітським капелюшком.
— Ну постривай, зараз ти в мене затанцюєш! — сказав Купо.
Нана, звісно, нічого не підозрювала. Витанцьовувала так, що треба було бачити! Вихиляла своїм задком праворуч і ліворуч, пригиналася аж до землі, тупотіла ногами й підкидала їх майже до кавалерового обличчя, ледь не розриваючись навпіл. Люди товпилися навколо неї й плескали в долоні. Розшаліла Нана підсмикувала спідниці до самісіньких колін, звивалась у шаленому танці, наче підхльоснута, вертілася, ніби дзиґа, мало не розпластувалася на підлозі, а потім знов заводила спокійний танок і з неймовірною граційністю похитувала стегнами й грудьми. Так і хотілося затягти її до якогось закутка й осипати пестощами.
— Кажу вам, це моя донька! — кричав Купо. — Пропустіть мене!
Нана саме пнулася задки й замітала підлогу перами капелюшка, виставивши свою гузницю й злегка погойдуючи нею задля більшого враження. Діставши в зад добрячого копняка, вона випросталась і геть пополотніла, бо одразу впізнала своїх батька й матір. Оце так халепа!
— Геть! Геть! — заревли танцюристи.
Але Купо, допіру впізнавши в доччиному кавалері худорлявого молодика в пальті, чхати хотів на весь той люд.
— Так, це ми! — горлав він. — Не чекала, га?!.. От і піймалась тут зі своїм жовтодзьобим, що хвилину тому так зневажив мене!
Жервеза, зціпивши зуби, відштовхнула Купо й мовила:
— Замовкни!.. Усі ці пояснення тут ні до чого.
Підступивши ближче, вона вліпила Нана два замашні ляпаси. Перший збив набакир капелюшок з пір’ям, а другий лишив червоний відбиток на білій, як простирадло, щоці. Отетеріла Нана не плакала й не відбивалася. Оркестр гримів, натовп шаленів і люто вигукував:
— Геть! Геть!
— Ану бігом! — наказала Жервеза. — Ступай попереду! І не думай тікати, бо заночуєш у в’язниці.
Хирлявий молодик до того часу непомітно зник. І Нана закрокувала попереду, випроставшись на повен зріст, приголомшена прикрою невдачею. Щойно вона стишувала ходу й невдоволено насуплювалася, запотиличник ззаду скеровував її прямо до дверей. Отак утрьох вони й вийшли — засміяні й освистані цілою залою, — тимчасом як оркестр догравав канкан з таким гримотінням, неначе тромбони почали плюватися ядрами.
Життя налагодилося. Нана, проспавши дванадцять годин у своїй комірчині, цілий тиждень поводилася дуже добре. Підлатала скромненьку суконьку, на голові носила чепчик, зав’язавши його стрічки на потилиці під волоссям. Охоплена благородним запалом, вона навіть заявила, що хотіла б працювати вдома, адже вдома можна заробити більше і не слухати сороміцьких балачок робітниць. І вона справді знайшла замовлення, облаштувалася зі своїми інструментами за столом, перші дні вставала о п’ятій годині ранку й скручувала стеблини для фіалок. Та, зробивши кілька кілька сотень, вона починала потягуватися, розправляючи зсудомлені руки, що відвикли від праці, задихаючись у замкнутому просторі після того, як добряче провіялася за останні півроку. Згодом горнятко з клеєм засохло, на пелюстках і зеленому папері з’явилися масні плями, тричі приходив замовник і влаштовував сцени, вимагаючи повернути зіпсований матеріал. Нана тинялася з кутка в куток, діставала стусани від батька, від рання до вечора гризлася з матір’ю. Сварячись, обидві поливали одна одну найбруднішою лайкою. Довго тривати так не могло; на дванадцятий день дівча втекло, забравши з пожитків тільки скромненьку суконьку, що була на ній, та ще той чепчик на голові. Лорійо, що кусали губи після повернення і каяття небоги, тепер мало не падали з реготу. Ява друга — зникнення номер два: панянка подалася до Сен-Лазара[7], тож займіть свої місця! Ні, це було таки достобіса кумедно! А Нана вміла дременути! Що ж, тепер, якщо Купо захочуть втримати її в себе, їм не лишиться нічого іншого, крім як зашити їй дещо й посадити в клітку!
7
Сен-Лазар — із середини XIX ст. до 1935 року жіноча в’язниця. Раніше — жіночий монастир.