Про людське око Купо вдавали, що раді були спекатися дівчиська, але в глибині душі лютували. Та незабаром усе вляглося. Дізнавшись, що Нана валандалася кварталом, вони й оком не моргнули. Жервеза стверджувала, що донька робить це, щоб поганьбити їх, і зовсім не переймалася брехнями. Якщо ж зустріне свою дівулю десь на вулиці, то, казала, навіть не бруднитиме рук, щоб дати їй ляпаса; так, усе скінчено; якби їй трапилося побачити, як та у рам’ї здихає десь на вулиці, вона пройшла б повз неї і навіть не здумала, що носила цю наволоч під серцем. А Нана витинала по всіх закладах в околиці. Знали її і в «Білій Королеві», і в «Залі шалених танців». Коли вона заходила до «Елізе-Монмартр», люди вилазили на столики, щоб побачити, як, танцюючи канкан, вона виконує «фиркання рачка». З «Червоного Замку» її двічі виганяли, тож тепер вона вешталася там тільки біля входу, виглядаючи когось знайомого. «Чорна Куля» на бульварі та «Турецький Султан» на вулиці Пуасоньє були пристойними закладами, куди вона ходила, коли мала спідню білизну. Але з усіх шинків кварталу найбільше їй подобалися «Бал-Ермітаж» у глибині брудного двору та «Бал-Робер» у провулку Кадран — дві смердючі тісні зали, освітлені півдюжиною олійних ламп, де ніхто не пильнував порядку, де всі вволю веселилися і ніхто не заважав кавалерам та їхнім дамам спокійно цілуватися по кутках. Траплялися в Нана і злети, і падіння, немов від помаху чарівної палички: іноді вона з’являлася пишно вбрана й причепурена, як вишукана дама, а іноді ходила вся в лахмітті, мов якась нечупара. Ох же й ловко їй жилося!
Кілька разів Купо здавалося, що вони бачили доньку в дуже непевних місцях. Вони одразу поверталися і йшли в протилежний бік, щоб часом не зустрітися з нею ніс до носа. Подружжя не мало ніякісінького бажання ставати посміховиськом для цілої зали заради того, щоб загнати додому таку волоцюгу. Аж одного вечора, десь годині о десятій, коли вони вже лягали спати, хтось постукав у двері. Це була Нана. Вона цілком спокійно попросилася залишитись у них на ніч. Боже милий, який вона мала вигляд! Простоволоса, у драній сукні, в дірявих черевиках — вбрання якраз, щоб нарватися на поліцію й загриміти до буцегарні. Звісно, вона дістала добрячої прочуханки, а потім жадібно накинулася на кусень черствого хліба і, геть знесилена, заснула з останнім відкушеним шматком у роті. Так воно й повелося. Щойно Нана трохи оклигувала, як одразу зникала. Ні слуху, ні прослуху — випурхнула пташка. Минали тижні й місяці, здавалося, що вона пропала, аж раптом об’являлася знову, ніколи не пояснюючи звідки, іноді бруднюща, що й дрючком гидко торкнутися, вкрита саднами з голови до п’ят, а іншим разом чепурненька, але така млява й зморена гульнею, що ледве трималася на ногах. Батькам довелося до цього звикнути. Шмагання не допомагало. Вони лупцювали її, а вона все одно поверталася до їхньої оселі як до якоїсь нічліжки, де можна тиждень-другий пожити. Нана знала, що за ночівлю платитиме прочуханкою, але, зваживши все як слід, згоджувалась бути битою, коли їй з того була якась вигода. До того ж лупцювання рано чи пізно набридає. Врешті-решт Купо змирилися з гулящим життям Нана. Прийшла чи не прийшла — аби тільки двері не лишала відчиненими. Та кат його бери, звичка точить гідність, як і будь-що інше.
Лиш одне страшенно дратувало Жервезу — коли донька з’являлася в сукні зі шлейфом і в капелюшку, прикрашеному перами. Ні, на такі розкоші вона не могла спокійно дивитися. Нехай собі гуляє, якщо хоче; але коли приходить до рідної матері, то нехай принаймні вбирається, як годиться вбиратися робітниці. Розкішні сукні спричиняли в будинку неабиякий розрух: Лорійо хихотіли, збуджений Лантьє увивався довкола дівчини, вдихаючи аромат її парфумів, Боші забороняли Поліні товаришувати з цією розцяцькованою потіпахою. Також Жервеза злилася, коли Нана після нічних походеньок спала непробудним сном аж до полудня, розхристана, зі скуйовдженим волоссям з купою шпильок, ледве дихаючи, бліда, мовби нежива. Вона термосила її п’ять-шість разів за ранок і погрожувала вилити на неї глек води. Жервезу виводила з рівноваги ця вродлива нероба, напівгола, розжиріла від гріха, що пересипляла любовний хміль, від якого тіло в неї ніби набрякало і з якого вона не могла до пуття прокинутися. Нана розплющувала одне око, знов заплющувала його і далі поринала в сон.
Одного разу Жервеза, дорікаючи доньці за її розпусне життя й запитуючи, чи не тому вона приходить додому така розбита, що водиться з жовніриками, нарешті виконала свою погрозу й стріпнула над нею мокру руку. Оскаженіла Нана закуталася в ковдру й вигукнула:
— Та скільки можна, мамо?! Краще нам не говорити про чоловіків. Свого часу ти робила, що хотіла, от і я роблю, що хочу.
— Як? Що? — белькотіла Жервеза.
— Атож, я ніколи тобі цього не казала, бо воно мене не стосувалося, але ти анітрохи не соромилася. Я частенько бачила, як ти вешталася по пральні в самій сорочці, поки тато хропів... Якщо тепер тобі таке не подобається, то подобається іншим. Дай мені спокій, не треба було показувати прикладу!
Жервеза враз пополотніла, руки затремтіли, вона металася кімнатою, мов неприкаяна, тимчасом як Нана, перевернувшись на живіт і обхопивши подушку обома руками, поринула в безтурботний глибокий сон.
Купо тільки бурчав, але йому вже й на думку не спадало роздавати ляпаси. Він геть втрачав глузд. Та й справді, його марно було звинувачувати в тому, що він негодящий батько, бо випивка цілком притлумила в ньому всяке уявлення про добро і зло.
Тепер усе йшло як по писаному. Пів року він не просихав, а потім злягав і потрапляв до притулку Святої Анни — наче вибирався на природу. Лорійо казали, що герцог Сивуха вирушив до своєї резиденції. За кілька тижнів потому його випускали з притулку, підправленого й підлатаного, і він продовжував нищити себе аж до тієї пори, поки знов підупадав на силі й потребував чергової поправи. За три роки він так побував у притулку Святої Анни сім разів. У кварталі балакали, що йому там приберігають окрему палату. Але найгірше в цій історії було те, що той затятий пияк щоразу заходив усе далі, тож за всіма нескінченними рецидивами можна було передбачити сумний фінал, коли ця трухлява бочка, з якої один за другим злітали обручі, геть розпадеться.
Усе це не додавало йому краси: примара з виду та й годі! Отрута алкоголю безжально роз’їдала його. Просякнуте випивкою тіло зморщувалося, як зародки в банках у лабораторіях. Коли він підходив до вікна, було помітно, як просвічувалися в нього ребра, — такий худий став. Щоки позападали, очі гноїлися, і якби то був віск, його вистачило б на цілий кафедральний собор. Ніс, червоний, розпухлий, стримів на брезклому обличчі, як гвоздика посеред спорожнілої клумби. У всіх, хто знав його вік — сорок років, мороз пробігав поза спиною, коли він проходив повз, скоцюрбившись, хитаючись, старезний, як той брук на вулиці. І руки в нього трусилися дедалі дужче: права рука сіпалася так сильно, що часом, аби піднести склянку до рота, доводилося брати її обіруч. Ох, ця чортова трясця! Це єдине, що його дратувало, а до всього іншого Купо було байдуже. Іноді він бурчав, люто проклинаючи свої руки. А бувало, годинами уважно спостерігав за тим, як вони дриґалися, підплигували, ніби жаби, і мовчав, анітрохи не сердився, а тільки дивився, ніби намагаючись розгадати, що ж то за механізм усередині змушує їх так витанцьовувати. Якось увечері за цим заняттям його застала Жервеза: по посинілих щоках п’яниці котилися рясні сльози.
Того літа, коли Нана взяла за звичку з’являтися у батьків посеред ночі, Купо було зовсім зле. Його голос змінився, так ніби оковита надала йому цілком нового звучання. Він оглух на одне вухо, а потім, через декілька днів, у нього погіршився зір. Щоб не гепнутися на сходах, йому доводилось триматися за поруччя. Здоров’я його, як то кажуть, зійшло нінащо. У нього так боліла й паморочилася голова, що аж каганці в очах світилися. Ні з того ні з сього гострий біль пронизував руки й ноги; він блід, сідав, щоб не впасти, й з отупілим виглядом годинами не підводився зі стільця. Ба більше, після одного такого нападу йому спаралізувало руку на цілий день. Іноді він злягав: скручувався на ліжку клубком, забивався під ковдру, важко й протяжно дихаючи, як поранений звір. І тоді починалися напади, як у притулку Святої Анни. Зляканий, стривожений, змучений гарячкою, він у скаженому гніві качався по підлозі, шматував на собі одяг, гриз меблі зсудомленими щелепами, або ж на нього находило глибоке розчулення, і він усе скаржився на доньку, схлипуючи й скиглячи, що його ніхто не любить. Одного вечора Жервеза й Нана разом повернулися додому і не застали його в ліжку. На його місці лежала подушка. А коли вони відкинули ковдру, то побачили його в щілині між ліжком і стіною: він цокотів зубами й розповідав, що якісь убивці приходили по його душу. Довелось їм удвох знову вкладати його в ліжко й заспокоювати, як малу дитину.