Ліки Купо знав лише одні — хильнути півлітри запридуху, щоб добряче вдарило в голову й поставило його на ноги. Так він лікувався щоранку. Пам’ять йому вже давненько відбило, у голові в нього було порожньо, і щойно він оклигував, одразу ж починав насміхатися зі своїх болячок. Їй-богу, він ніколи й не хворів. Купо вже дійшов до тієї межі, коли люди, лежачи на смертному одрі, запевняють, що цілком здорові. Що ж до решти, у нього теж були не всі вдома. Коли Нана поверталася після півторамісячного загулу, він гадав, що вона вибігала у справах неподалік. Нерідко, повиснувши на якомусь чоловічому плечі, вона йшла повз нього й сміялась, а він її не впізнавав. Словом, вона на нього більше не зважала і ладна була хоч на голову йому сісти, якби їй забракло стільця.
Як ударили перші морози, Нана вкотре повіялася, сказавши, що йде поглянути, чи немає в зеленярки печених груш. Вона побачила, що вже настає зима, й не хотіла цокотіти зубами коло нетопленої грубки. Купо лиш обізвали її гадюкою, бо так тих груш і не дочекалися. Звісно, вона повернеться; минулої зими вона пішла купити тютюну на два су й пропала на три тижні. Та місяці спливали, а дівча так і не з’являлося. Цього разу вона, схоже, понеслась добрячим чвалом. Уже й червень настав, але й сонце не повернуло її додому. Очевидно, це був кінець: Нана десь знайшла собі й хліб, і до хліба. Одного дня Купо, бувши на безгрішші, продали її залізне ліжко за шість франків, які одразу й пропили в Сент-Уані. Воно, мовляв, тільки захаращувало помешкання.
Якось одного липневого ранку Віржіні гукнула Жервезу, що проходила повз, і попросила її допомогти з миттям посуду, бо минулого вечора Лантьє привів у гості двох своїх друзяк. Капелюшник усе ще доїдав її крамницю. І коли Жервеза мила те начиння — жирнючі тарілки після того бенкету, — він раптом голосно заговорив до неї:
— Якби ви тільки знали, паніматко! Нещодавно я бачив Нана.
Віржіні, сидячи із заклопотаним виглядом за прилавком й оглядаючи слоїки та шухляди, які помалу порожніли, сердито похитала головою. Вона стримувалася, щоб не бовкнути зайвого, бо все це починало відгонити чимось недобрим. Надто вже часто Лантьє бачився з Нана. Ох, вона б за нього не ручалася: цей чоловік був здатен на що завгодно, коли йому западала в голову якась спідниця. Пані Лера, яка щойно ввійшла, — на той час вона дуже здружилася з Віржіні, що звіряла їй всі таємниці, — скривила свою звичну гримасу, сповнену двозначності, й запитала:
— У якому сенсі — ви її бачили?
— О! У щонайкращому, — відповів дуже влещений капелюшник, сміючись і підкручуючи вуса. — Вона їхала в кареті, я ж чалапав пішки... Їй-богу, можу заприсягнутися на тім! Авжеж, багатеньким жевжикам, що упадають біля неї, збіса пощастило!
Очі в нього загорілися, він обернувся до Жервези, яка стояла в дальньому кінці крамниці й саме витирала тарілку.
— Еге, їхала в кареті, та ще й в шикарній сукні!.. Вона так скидалася на великосвітську даму, що я навіть не впізнав її: зубки білі, а личко свіже, як квіточка. Вона усміхнулася до мене й помахала рукавичкою... Думаю, підчепила собі якогось віконта. Ото вже доскочила щастя! Тепер вона може чхати на всіх нас: у неї, цієї пройдисвітки, того щастя по саму зав’язку!.. Кохання маленького кошенятка! О, ви й гадки не маєте, чого варте таке кошенятко!
Жервеза все ще терла тарілку, хоч та давно вже сяяла чистотою. Віржіні занепокоєно міркувала про два рахунки, які не знала як оплатити наступного дня, тимчасом як вгодований, гладкий Лантьє, що аж сочився з’їденим цукром, заповнював своїми захопленими балачками про пишно вбраних маленьких дівчаток усю кондитерську крамницю, вже на три чверті з’їдену, від якої так і віяло розоренням. Атож, лишилося тільки догризти кілька праліне, досмоктати кілька льодяників — і всій комерції Пуасонів настане край. Раптом на протилежному боці вулиці він помітив стражника, що якраз був на службі, застебнутий на всі ґудзики, з шаблею, що билась об його стегно. Це його ще дужче розвеселило. Він вказав Віржіні на її чоловіка.
— Овва! — пробурмотів він. — А в Баденґа сьогодні чудовий вигляд!.. Ви лиш подивіться! Он як штани обліпили сідниці! Вставив би собі туди скляне око, щоб захоплювати людей зненацька.
Коли Жервеза повернулася додому, Купо отупіло сидів скраю ліжка: у нього був черговий напад. Помертвілим поглядом він дивився на долівку. Тоді вона й собі сіла на стілець, геть знеможена, руки безсило повисли вздовж брудної спідниці. Зо чверть години вона сиділа навпроти нього й не мовила ані слова.
— Маю новини, — прошепотіла вона нарешті. — Бачили твою доньку... Так, твоя доня тепер шикарно вбирається, і ти їй більше не потрібен. Вона дуже щаслива, авжеж! Ах, Господи, Господи! Дорого я заплатила б, щоб опинитися на її місці.
Купо й далі витріщався на долівку. Потім підвів своє змордоване обличчя і, недоумкувато засміявшись, пробелькотів:
— Слухай, моя кізонько, я тебе не тримаю... Ти ще досить нічогенька, коли вмиєшся. Знаєш, як то кажуть: хоч яка стара діжа, а накривка на неї знайдеться... Біс із ним! Може, хоч матимемо щось до хліба!
XII
Була, напевно, перша субота після реченця плати за помешкання, дванадцяте-тринадцяте січня чи щось таке, — Жервеза вже й не знала точно. Вона помалу втрачала глузд, бо вже цілу вічність у неї в животі не було нічого гарячого. Ох, який пекельний тиждень! Цілковита пустка! Дві чотирифунтові хлібини у вівторок, яких вистачило до четверга, потім ще черства шкоринка, яку випадково знайшли, і ані крихти за останні тридцять шість годин — одно знай витанцьовували коло буфета! Єдине, що вона ще усвідомлювала, відчуваючи на собі, — це собачу погоду, страшенний холод, темне, як сковорода на споді, небо, набухле снігом, що вперто не хотів падати. Коли настає зима і в шлунку порожньо, можна як завгодно туго затягувати пояси — ситий однаково не будеш.
Можливо, ввечері Купо принесе трохи грошей. Він казав, що отримав роботу. Всяк може бути, хіба ні? І Жервеза, хоч і не раз уже доскочила лиха, врешті-решт почала сподіватися на ті гроші. Їй самій, після всіляких неприємних історій, навіть прання ганчірок ніхто в кварталі не хотів довірити, а напередодні стара пані, у якої вона прислуговувала, вигнала її геть, звинувативши в тому, що вона попивала її лікери. Жервезу ніде не хотіли брати на роботу, вона була геть спрацьована. І в глибині душі її це влаштовувало, бо вона дійшла вже до такого отупіння, що радше здохла б, аніж поворухнула пальцем. Зрештою, якщо Купо принесе платню, то вони поїдять чогось гарячого. А тим часом, оскільки полудень ще не вибило, вона й далі лежала, скрутившись на солом’янику, бо лежачому не так холодно й не так голодно.
Солом’яник, як його називала Жервеза, насправді був лише купою соломи, зваленої в кутку. Ліжко і постільна білизна мало-помалу перекочувала до околичних перекупників. Спочатку, під скрутний час, вона розпорола матрац і смикала звідти жменями вовну, яку виносила під фартухом і продавала по десять су за фунт на вулиці Бельом. Далі, коли матрац спорожнів, одного ранку вона віддала за тридцять су й сам чохол, щоб купити кави. Слідом пішли подушки, потім підголівник. Лишилось тільки голе дерев’яне ліжко, яке вона не могла винести через Бошів, що збурили б увесь будинок, якби побачили, як від домовласника вислизає гарантія виплат. Та попри це одного вечора вона з чоловіковою поміччю підстерегла Бошів, що саме влаштували гульбу, і спокійненько винесла ліжко шматок за шматком: бічні дошки, бильця, раму. Виручені десять франків вони проїли за три дні. А хіба їм погано на солом’янику? Але навіть полотняна насипка пішла слідом за чохлом матраца; остаточно позбувшись таким чином постелі, вони об’їлися хлібом після того, як голодували цілу добу. Одним махом віника солому змітали докупи, здіймаючи у повітря порохно, що згодом осідало на старе місце, яке було такими самим бруднющим, як і все довкола.