Лягаючи на ту купу соломи, повністю вдягнена Жервеза згорталася калачиком і ховала ноги під подерту спідницю, щоб було тепліше. Того дня, скрутившись клубком, широко розплющивши очі, вона снувала аж ніяк не веселі думки. А хай йому лихо! Не можна далі жити без їжі! Вона вже не відчувала голоду, а лиш свинцеву важкість у шлунку, тимчасом як голова здавалась їй порожньою. Авжеж, у чотирьох стінах цього барлогу приводу для веселощів точно не знайдеш! Тепер це була справжня собача буда, в якій хорти, що ходять по вулиці в накидках, не жили б ні за що на світі. Потьмянілими очима вона роздивлялася голі стіни. Вже давно все перейшло до ломбарду. Лишалися тільки комод, стіл і стілець, але мармурова стільниця й шухляди комода зникли так само, як і дерев’яне ліжко. Навіть після пожежі не було б такої пустки, всілякий дріб’язок давно пішов за водою: спочатку дзиґарі за дванадцять франків, а насамкінець родинні світлини, рамки від яких забрала якась перекупка, досить люб’язна жіночка, що так само взяла в неї каструлю, праску, гребінець і давала по п’ять су, три су, два су — за кожну річ по-різному, — якраз щоб повернутися додому з куснем хліба. Нині не лишилося нічого, крім старого зламаного гасила, за яке перекупка не захотіла дати й одного су. О, якби вона знала, кому продати сміття, пил і бруд, то негайно відкрила б крамницю, адже грязюки в кімнаті не бракувало, так само як і павутиння по кутках; і хоч воно, може, й допомагає при порізах, та нема такого гендляра, що купував би його. Тоді Жервеза відвернулася й, облишивши надію на бодай якийсь виторг, ще дужче скоцюрбилася на солом’янику і почала дивитися крізь вікно на обважнілі від снігу хмари, на тьмаве світло, що проймало холодом до самих кісток.
Ото вже клопоту! Чого ради доводити себе до такого стану й морочити собі голову? Якби вона могла принаймні покуняти! Але обшарпана халупа ніяк не йшла їй з голови. Пан Мареско, власник будинку, власною персоною приходив напередодні й сказав, що виселить їх, якщо вони протягом тижня не заплатять за два минулі квартали. Що ж! Нехай виганяє, на бруківці їм точно не буде гірше! Уявіть собі цього нахабу в пальті та вовняних рукавицях, що приходив нагадати про комірне так, наче в них десь схована повна калитка грошей! Хай йому грець! Та якби це було справді так, то замість класти зуби на полицю вона напхала б собі пельку! Справді, цього пузаня вона вважала за страшенну наволоч і мала його собі самі знаєте де, та ще й глибоко! Те саме було з дурною худобиною Купо, який тепер, щойно з’являвся додому, кидався її лупцювати: він їй був до того ж місця, що й домовласник. Останнім часом те місце мало б бути збіса просторим, бо туди вона посилала всіх на світі, — так хотілося Жервезі скараскатися людей і свого життя. Велось їй, як снопам на битому току. Купо мав ломаку, яку називав ослячим віялом, і так нею обмахував свою стару, що треба було бачити, так періщив, аж мило вставало! Вона, теж не надто ґречна, кусалася й дряпалася. Отак вони й товклися в порожній кімнаті, перебиваючи стусанами голод. Але врешті-решт їй стало байдуже до духопеликів, як і до всього іншого. Купо міг понеділкувати хоч цілими тижнями, йти в загул на довгі місяці, повертатися одурілим від випивки й дубасити її — вона вже до всього звикла, він просто їй обрид, от і все. В такі дні вона й посилала його до дупи. Так, до дупи ту свинюку! До дупи Лорійо, Бошів і Пуасонів! До дупи цей квартал, де нею гидують! Хай хоч весь Париж туди йде — вона відправить його одним махом, жестом велично байдужим, і тішитиметься своєю помстою.
Людина призвичаюється до всього, та ніхто ще, на жаль, не зміг звикнутися з життям без їжі. Це єдине, що надокучало Жервезі. Їй було байдуже, що вона остання з останніх, що опинилася на самому дні болота, що люди обтрушуються, коли вона проходить повз них. Цим вона більше не переймалася, тимчасом як голод нестерпно скручував їй кишки. О, вона давно вже попрощалася зі смачненькими стравами й опустилася до того, що глитала все, що попадалося. Тепер, коли траплялася нагода побенкетувати, вона купувала в різника м’ясні обрізки по чотири су за фунт, що бозна-скільки валялися й чорніли в мисці, вкидала його до картопляного варива, яке помішувала на дні горщика. Або ж тушкувала яловиче серце — після такого їдла вона аж пальці облизувала. Час від часу, коли в неї було вино, вона вмочувала в нього хліб і ласувала такими собі потапцями. Шматок італійського сиру за два су, відро білих яблук, кварта сухої квасолі, звареної у своєму соку — таких делікатесів їй тепер теж перепадало негусто. Дійшло до того, що вона годувалася недоїдками по найгірших харчівнях, де за одне су їй давали купу риб’ячих кісток мішма з рештками пригорілої смаженини. Бувало, що Жервеза опускалася ще нижче, жебрала в одного милостивого ресторатора крихти хліба зі столів і робила хлібну юшку, лишаючи її мліти на сусідській плиті якомога довше. Іноді, голод ставав геть дошкульним, вона спозаранку блукала разом із собаками, приглядаючись до куп непотребу біля дверей чорного ходу, ще до того, як на вулиці виходили сміттярі. Часом їй діставалися недоїдки багатіїв: надгнилі дині, зіпсована скумбрія, реберця, кістки яких уважно оглядала, остерігаючись черви. Атож, так низько вона впала! Бридливим людям гидко навіть уявити таке; але якби ці пестуни три дні не мали в роті ані ріски, ми б тоді побачили, чи сперечалися б вони зі своїм черевом; вони стали б рачки й хлебтали б помиї, як решта люду. О, ця погибель вбогих, ці порожні нутрощі, що волають від голоду, змушуючи нужденну людину по-звірячому клацати зубами й жерти всіляку негідь в цьому великому Парижі, такому золотастому й такому блискотливому! Подумати лишень — колись Жервеза досхочу наминала жирну гуску! Тепер вона могла тільки облизні їсти. Якось Купо поцупив був у неї два шматки хліба, які продав і пропив, і Жервеза, зморена голодом, знавісніла від цієї крадіжки, так огріла його лопатою, що мало не вбила.
Тим часом, задивившись на блідаве небо, вона задрімала неспокійним гнітючим сном. Їй снилося, що повне снігу небо розверзнулося просто на неї, — так діймав Жервезу холод. Раптом вона скочила на ноги, різко прокинувшись від нападу страшної тривоги. Боже мій! Невже вона скоро помре? Здригаючись від жаху, вона побачила, що було ще видно. Та ніч ніколи не настане, їй-богу! Як довго тягнеться час, коли в животі пусто! Її шлунок прокинувся разом з нею і почав знову її мордувати. Звалившись на стілець, похиливши голову, затиснувши руки між колін, щоб зігрітися, вона почала прикидати, що купить на вечерю за гроші, які принесе Купо: хліба, пляшку, дві порції яловичих рубців по-ліонському. Годинник із зозулею в дядька Базужа вибив третю годину. Була всього-на-всього третя. І Жервеза заплакала. Їй не стане сили дочекатися сьомої години. Вона захилиталася всім тілом, як маленька дівчинка, що хоче вгамувати пекучий біль, зігнувшись удвоє, стискаючи живіт, щоб не відчувати голоду. Ах! Родити легше, ніж голодувати! Неспроможна полегшити страждання, сповнена люті, вона підвелася й почала міряти кроками кімнату, сподіваючись приспати голод так, як заколисують дитину. Десь із пів години Жервеза товклася в чотирьох стінах порожньої кімнати. Потім враз зупинилася, витріщивши очі. А, хай йому біс! Хай кажуть, що хочуть, — ноги їм лизатиме, якщо доведеться, — але вона таки піде й позичить у Лорійо десять су.
Взимку в цій частині будинку, в закутку для голодранців, тільки й знали, що позичати по десять, по двадцять су — такі маленькі послуги робили одне одному ці вічно голодні костогризи. Однак ліпше було здохнути, ніж попросити в Лорійо, адже всі добре знали, які вони жмикрути. Вирішивши звернути до них, Жервеза виявила неабияку відвагу. Але в коридорі їй стало так лячно, що коли вона нарешті постукала у двері, то відчула раптове полегшення, відоме людині, яка наважилася подзвонити у двері до дантиста.