Коли Христина застогнала від задоволення, вона відірвалася і запитала:
— Так як ти це уявляла?
— Я хочу...
— Ну.
— Але ти будеш сміятися.
— Hi.
— Я хочу, щоби була музика.
— Нехай буде музика. — Міла потягнулася за смартфоном. — Яка музика?
— Біллі Айліш. «Bad Guy».
— Ти хочеш, щоби я була твоїм поганим хлопцем? — Вона знайшла трек, увімкнула.
— Я хочу зверху... сісти тобі на обличчя.
— А далі?
— Далі?
— Що я маю робити?
— Маєш робити мені приємне, губами і язиком. — Обличчям Христини промайнуло щось хиже. — А ще ти будеш робити собі масаж. Усіма пальцями. Так, щоби я все бачила. Все-все.
«“Bruises on both my knees for you”.1 Це починає мені подобатися», — подумки зазначила Міла. І повторила слідом за Біллі Айліш:
— Гт that bad type. 4
6
[«Я ревную!», випуск 6, сцена 18]
Кімната учасників шоу. Особисті речі її мешканців розкидані ліжком і стільцями. Шафа для одягу розчинена. Олег сидить на ліжку, Стас перед дзеркалом приміряє літній піджак.
Олег: Стаcю, ну його до дупи. Я валю звідси, нехай виставляють неустойку.
Стас: Чого ти смикаєшся? Дівки цих альфа-розмірів насправді бояться. От чого Христина таке впорола? Що, думаєш, їй справді цікава та Міла? Просто вона показує, що не хоче, щоби її жорстко драв якийсь виродок. Альфа-розмір... Це ж насправді потворність, відхилення від норми. А ми з тобою нормальні, таких, як ми, — більшість.
Олег: Я збільшувати не буду. Відмовлюся, крапка.
Стас: Якщо тобі на халяву зроблять альфа-розмір, cтрашного в тому нічого немає. Кінець кінцем, якщо не сподобається, зробиш менший. Із великого зробити мале завжди дешевше, аніж із малого велике.
Олег: Ти ж дві секунди тому казав, що це потворність.
Стас: Халява.
Олег: Ти собі на халяву і хвіст присобачиш?
Стас: Ми ж зараз не про хвіст говоримо. Мав би я альфа-член, спробував би, скажімо, у приваті позніматися. Люди нормально заробляють. Особливо за кордоном. Це ж як інструмент. Розширює твої можливості.
Олег: То уродство, то розширює можливості. Ти б уже вибрав — із хрестом чи без трусів.
Стас: Тут насправді немає протиріччя. Якщо уродством можна заробляти валюту, то таке уродство розширює можливості. Твоя, Олеже, біда в тому, що мислиш ти не по-сучасному. Ти міркуєш так: якщо двічі по два чотири, то вже не може бути, щоби двічі по два було п’ять. А сучасна людина спочатку визначає, що ми сьогодні розуміємо під четвіркою, а що — під п’ятіркою. Якщо нам треба порахувати кількість мішків із картоплею, то ми рахуємо просто: два на два дорівнює чотирьом. Але якщо нам треба порахувати способи життєвої самореалізації, то все залежить від того, хто рахує. В одного виходить три, а в іншого — шість з половиною. І ніхто не має права стверджувати, що в одного правильна цифра, а в іншого — ні. Тому що два на два чотири — то лише в народному господарстві. А в самореалізації кожний має свою математику. Так сучасні люди мислять.
Олег: Припасуй собі хвоста. Буде в тебе ще більше самореалізації. Будеш його показувати, і тобі за це платитимуть.
Стас: Коли не маєш аргументів, залишається тільки когось принизити.
Олег: Якщо в кожного своя правда, то про що люди будуть говорити?
Стас: Знайдеться про що. Це лише в таких, як ти, усі розмови про політику, збоченців та хто що вкрав. І це не три теми, а одна, тому що в підсумку всі розмови жлобів закінчуються тим, що політики-збоченці все вкрали. І кому від цього легше?
Олег: Є одна правда й багато брехень.
Стас: Є ілюзія єдності — і правда про різноманітність.
Олег: О! Значить, правда таки є.
Стас: Ми з тобою називаємо «правдою» різні речі.
Олег: Стаcю, роби собі хвоста. І в тому хвості отримаєш свою правду про різноманітність. А поки шукатимеш її, альфа-член усіх тут виїбе. І це така буде єдність, що всім мало не покажеться.
— Чудово, хлопці! — сказав оператор. — Ніхто не випав з кадру.
— Це я буду вирішувати, чудово чи не чудово. — Антон відірвався від монітора, примружився на яскраве світло і двома пальцями помасажував перенісся. — Але наче все ОК.
— Нарешті! — Із темних студійних нетрів виринула ведуча. — Третій протон. О пів на першу ночі.