— Що за штемп? Хакер?
— На спеців працює.
— Не здасть?
— Тобто?
— Тим спецам нас не здасть?
— Не повинен.
— І що твій штемп накопав?
— У принципі, те саме, що ми й передбачали.
— Давай без експозицій.
— Є один закритий ресурс. — Назар відкрив закладку й повернув монітор так, щоби Антон бачив картинку. — «Phallus impudicus» називається.
— Що за хрінь?
— Це назва гриба. Він не їстивний, псярка така смердюча. Але страшенно похожий на член. Назва з латини так і перекладається: «член непристойний». У середньовіччі на якомусь там соборі монашкам навіть заборонили до нього наближатися.
— Давай без середньовіччя.
— На цьому «Імпудикусі» викладена вся наша кухня. До речі, там є і з цієї монтажної відео. Із туалетів відео, із технічних приміщень. Тьорки, трах, усе таке. Ціла колекція.
— Сподіваюся, ти всіх «жуків» відшукав? — Антон зайшов до меню, почав передивлятися рубрикатор.
— Одна камера он там була. — Назар показав на стельовий плафон. — Друга працювала з компа. А прослушку вони запхали до плазми і тепер знають, що ми здогадалися про акул та акваріум.
— А де гарантія, що інших немає?
— Гарантію лише в морзі дають. — Адміністратор пошукав, куди стряхнути циліндрик сигарного попелу і врешті-решт відправив його просто на підлогу. — Але тут можемо потріщати. Я тут усе оцими ручками перемацав. — Він показав Антону долоні, відтак глянув на підлогу й розтер попіл підошвою кросовки, — Оцими рученятами, бро.
— Значить, ми в акваріумі. — М’язи на Антоновому обличчі напружилися, наче він зціпив зуби. — У грьобаному акваріумі із грьобаними акулами.
— Правду кажеш, старий, — кивнув Назар, закашлявся, сплюнув. — Грьобані акули, грьобані дельфіни і грьобані каракатиці. Грьобані морські гади, які жеруть одне одного. І нічим, падли, не бридяться.
— Ти думаєш, що Мілу...
— Зараз дещо тобі покажу. Серед відео на тому «Імпудикусі» є лесбійська чорнушка. — Назар відклав сигару, забрав в Антона «мишу», знайшов файл, клікнув. — Дивися, це вчорашній запис із каптьорки. Свіженький... Я так розумію, що її повісили саме там, де вона запалювала з Христинкою.
— Ні. — Антон прикипів поглядом до екрана. — Здається, це інше місце. Тут стелаж нижчий і вужчий.
— Богиня та її віддана жриця, — гмикнув Назар.
— Мілка старається, — кивнув Антон.
— Профі.
— Цікаво. — Антон повернув запис до початку.
— Ще б пак.
— Цікаво не те, що вони лижуться, а як вони це роблять. Таке враження, що обидві знають, звідки їх бере камера. Принаймні одна з них точно знає.
— Ти режисер, тобі видніше.
— Ти сказав: «Її повісили саме там», — нагадав Аніон. — А може, Міла сама повісилася?
— Із якої радості?
— У неї настрій постійно стрибав.
— Тобі видніше.
— Ти таку версію не підтримуєш, бачу.
— Старий, її повісили.
— А той технік, який її знайшов, теж казав: «Мілу Вікторівну повісили». І звідки у всіх така впевненість?
— У детектива граєшся? Ну-ну... — Назар уступив шефу крісло, а сам із ногами забрався на шкіряний диван, знову розпалив сигару й випустив у бік Антона димний струмінь. — До речі, а звідки в того техніка таке поганялово — «Гімар»?
— А це важливо?
— Просто цікаво.
— Мене інше цікавить.
— Я розумію.
— Не розумієш, — похитав головою Антон. — Якби розумів, то не казав би, що я граюся.
— Але ж подумай сам: чого би тій Мілці вішатися? — Адміністратор покрутив сигару, намагаючись, щоби та рівномірно горіла з усіх боків. — Як сказав би американський коп: «Не збігається з психологічним профілем». Дівчина з пілону має бути... — він зробив
паузу, підбираючи доречне слово, — компроматостійкою. Якось так.
— Зеро, — підсумував Антон.
— Ми реально нічого не знаємо, — погодився Назар.
Кілька хвилин вони сиділи мовчки. На екрані монітора спліталися тіла двох жінок, одне з яких тепер лежало в морзі; у монтажній густішав сигарний дим; за стіною зачаїлася незвична тиша. На вимогу слідчого керівництво каналу призупинило зйомки.
— Як ти думаєш, проєкт прикриють? — запитав Назар.