— А ти як думаєш?
— Можуть і прикрити.
— Тепер нас точно не прикриють, — запевнив Антон. — Тепер, Назаре Михайловичу, у нас будуть золоті рейтинги. Зуб даю. І на телебаченні будуть рейтинги, і на «Імпудикусі» цьому сраному. До речі, твій хакер не просвітив тебе часом, хто там пасеться?
— Якісь жирні чорти.
— Чорти?
— Збоченці.
— А конкретніше?
— Конкретика, бро, ресурсу вимагає.
— Ти коли з ним розмовлятимеш?
— Можу сьогодні ввечері.
— Ось тобі ресурс. — Антон витягнув із портмоне купюри. — Штуки баксів на аванс стане?
— На аванс, сподіваюся, стане, — кивнув Назар, узяв купюри, перерахував і сховав у глибинах свого батніка. — А чого це ти так перейнявся?
— Хайпонуло мене.
— Не думав, що в тебе з Мілою... так серйозно.
— Людям властиво помилятися.
— Ну-ну.
— Що «ну-ну»?
— Міла тобі до одного місця. Просто ти боїшся.
— Я боюся? — стріпонувся Антон. — Чого саме?
— Не «чого», а «кого».
— І кого ж?
— Сам знаєш.
— Ти скажи.
— їх.
— Якби я їх боявся, мене би тут не було.
— А мені щось стрьомно.
— Тоді вертай гроші.
— Я поговорю з хакером, — пообіцяв Назар, щиро затягнувся, закашлявся від гарячого диму. Коли кашель припинився, додав: — А тобі, старий, раджу: не грайся у детектива.
Хвилину вони мовчки дивилися один на одного.
— Немає ніякого хакера, — припинив мовчанку Антон.
— Мої проблеми.
— Тоді хто з нас грається в детектива?
Мовчазний обмін поглядами повторився. Назар
не витримав першим, прокашлявся, запитав:
— А як ти здогадався?
— Тільки такий дешевий довбак, як ти, Назаре Михайловичу, береться за серйозну справу з авансом у тисячу баксів.
— Дякую, бро.
— Відгрібай, не дякуй, — махнув рукою Антон. — Це тобі за тупі поради старшому за званням. І взагалі... — Він підвівся, пройшовся кімнатою. — Прозріваю я щодо вашого покоління. От просто зараз прозріваю. Ви ж не міленіали, ви ж на книжках зростали. А в головах — мультики.
— Мультики! — передражнив шефа адміністратор. — Що за тупі понти, Антоне Вікторовичу? Ти ж лише на шість років за мене старший.
— Аванс отримав? Форсайт! — Режисер рушив до дверей.
— До речі. — Назар знову згадав про сигару, затягнувся, випустив дим крізь ніздрі. — А ти в курсі, що Міла власного вітчима здала ментовні? Відправила на зону чувака, який їй оплачував елітну гімназію і балетну школу? Звинуватила у зґвалтуванні. їй, до речі, тоді й сімнадцяти не було.
— Багато дали? — зупинився у дверях Антон.
— Що? — не зрозумів Назар.
— Питаю, скільки років дали вітчиму.
— Десятку.
— Він тепер на свободі?
— На зоні коні двинув.
— І звідки така інфа? З Інтернету?
— Не вгадав, — похитав головою Назар. — У мережі такого немає. Інфа з файлів, де містяться детальні відомості про всіх. Про учасників і працівників. Там і про тебе є. І про мене також.
— І де ж ти знайшов такі цікаві файли?
— База даних під шифрами.
— Ти її створив?
— Я маю до неї доступ. Обмежений. Але створив не я. І не я її адмініструю.
— А хто? Люди Бавловського?
— Можливо.
— Значить, вони, — кивнув Антон. — Хто б сумнівався...
— Але я тобі нічого не казав.
— Не казав. Перекинеш мені файл Міли.
— У мене обмежений доступ.
— Знову брешеш?
— Ні.
— Брешеш.
— Я ж казав тобі: обмежений доступ.
— Ти подумай. — Режисер повернувся до столу, поклав на нього десяток стодоларових купюр: одну за одною, не кваплячись. — Добре подумай. А потім, коли добре подумаєш, перешлеш мені файл Міли. А заразом також і мій.
Він вийшов із монтажної, проте за мить вистромив голову з дверної пройми і запитав:
— Так ти кажеш, що Міла здала вітчима за те, що той її трахав?
— Так.
— Це ще коли вона у школі вчилася?
— Так.
— І він здох на зоні?
— Здох.
— Туди йому й дорога.