Принаймні, зрозуміла би.
Липке та темне мусило почекати. Він пам’ятав: у вітальні збереглася ще одна річ, зчеплена із втраченою присутністю.
Міла подарувала йому цю книжку разом із нещасливою гальбою. Сказала, що хотіла б, аби він її прочитав.
«Роман? — запитав він, гортаючи сторінки. — Не люблю сучасну літературу».
«Чому?» — Вона не здивувалася, просто поцікавилася.
«Та вона вся якась бутафорська, — сказав він тоді. — Постановочна. Як наше сране шоу».
«Не можна так узагальнювати».
«Можна».
«Це хороший роман. Майже про мене».
«Знайома з автором?»
«Ні». — Вона солодко всміхнулася: їй подобалося, коли він її ревнував.
«А чому майже?»
«Бо тій дівчині, про яку там написано, більш-менш пощастило». — Солодкість зникла з її обличчя.
«А тобі?»
Вона відвела очі, сказала:
«Менше, ніж їй».
«Я почитаю», — пообіцяв він тоді.
І не виконав обіцянки.
«А що, як, — подумав він, — фатальна пригода з пивною гальбою була знаком? Попередженням. Людям дозволено пробачати, але чи здатні пробачити хранителі наших обіцянок?»
Невідомо.
Він давно не читав паперових книжок. Певно, вже кілька років. Відтоді, як упрягся в телевиробництво.
«От і згадаю, як це — читати книжку, — сказав він собі. — І поки Назарчик думає, а опера зі слідчими роблять свою справу, можна пройтися лонґрідом».
Антон витягнув з шафи книжку, умостився на дивані, увімкнув один із торшерів. Штучне світло змішалося зі світлом блідого дня.
На обкладинці художник намалював юну білявку в дорослому, ризиковано декольтованому платті. Малюнок нагадав Антону японські манґі. Але, на відміну від послідовників Тедзукі Осаму6, оформлював книжки ретельно проробив деталі обличчя, позначеного важкуватою північною вродою. Дівчина з обкладинки дивилася на Антона виклично й розгублено. Одночасну присутність цих двох станів художник передав через вигин її напіввідкритих губ. Вони і запрошували, і кривилися від остраху.
Антонів погляд переповз на назву:
«Із невеликою “чорною дірою” можна...»
Він гмикнув, ще раз глянув на малюнок, відкрив книжку й почав виконувати обіцяне.
Невдахи поділяються на таких, які нікому не потрібні, і таких, котрі нікого не потребують. У п’ятнадцять Софія дійшла висновку, що її батькові вдається одночасно належати до обох різновидів невдах. А у вісімнадцять вона присягнула найволохатішому й найвпливовішому зі своїх ведмедиків, що ніколи і нізащо не перетвориться на невдаху.
Що не питиме буряківку на смердючій кухні, не читатиме радянської фантастики, друкованої на сірому папері, і ніколи не буде колекціонувати значків. Ані на защіпках, ані на закрутках. І тим більше, не запрошуватиме до себе несвіжого вигляду приятелів, що оплакують якісь давно здані на брухт автоматичні лінії, переповідають вчорашні випуски телевізійних новин та крадуть чайні ложки.
Розгорнутий варіант присяги також передбачав: повне уникнення як інженерної (батькової), так і педагогічної (маминої) освіти, принципову неможливість одруження з безквартирним і безмашинним, абсолютне дистанціювання від усіх типів, видів і підвидів неформалів, а також ідейну неприйнятність статевого життя із жлобами, не готовими (або нездатними) забезпечити свою дівчину модним одягом, фірмовим взуттям та дорогими прикрасами.
У рік прийняття присяги улюбленим словом Софії був «ресурс». Її найближча подруга Тася не стомлювалась повторювати: «У нас, Зосько, є аж два моцні ресурси. Перший — наша свіжість (так вона узагальнювала переваги юного віку). Другий — довгі ноги (так вона позначала зовнішність, максимально наближену до модельної). Це не фуфло, Зосько, це дорого коштує. Дуже дорого. Не можна просрати такі ресурси».
Мамине трюмо свідчило, що подруга мала рацію. У ньому Софія бачила симпатичну юну біксу з м’яким попелястим волоссям, широко рознесеними загадковими очима, пласким животиком і ногами, які нічим не поступались нижнім кінцівкам Даяни Крюгер або Кари Делевінь.
Отже, ресурси були.
Це формувало настрій.
Того дня передбачалися дві безпросвітно нудні пари з матеріалознавства. Тому, коли Тася сказала «не йдемо», у Софії не знайшлось жодного заперечення.
— У парк? — уточнила вона.
— На нашу лавочку, — кивнула Тася, звертаючи від брами навчального закладу.
— Гроші є?
— Є.