Його тут називали Гімаром.
І ніхто, окрім бухгалтера та, можливо, фінансового директора, не знав його справжнього імені.
Па світанку трудового дня Гімар розжився травою. І до того часу, коли у павільйоні стартували ранкові приготування, встиг перетворити на дим та попіл три чверті вмісту баночки з етикеткою «Вітамін С».
Вогняний божок, що мешкав у Гімаровій кам’яній люльці, сьогодні був добрим до відповідального робітника. Лагідне полум’я швидкою хвилею благословляло його піднебіння і лоскотало горло. Відповідальний робітник відчував божественну доброту не лише дихальними поверхнями, але й усім тим яскравим внутрішнім царством, що його знайшов колись під килимком банальної свідомості доктор Фройд.
Якість трави перевершила Гімарові сподівання.
Не принципово, але перевершила.
— Засмердів увесь павільйон, — констатувала помічниця режисера Міла Олійник, яка з’явилася біля акваріуму й нависла над Гімаром. — Згортайся.
Відповідальний робітник продовжував дивитися на риб. Вони все розуміли. Вони розмовляли з ним. Випускали із зябер тихі водяні джети й дружньо радили: «Скажи цій сучці, аби валила нах».
— Ти мене чуєш, торчило? — підвищила голос Міла. — За дві хвилини тут буде вся адмінгрупа.
— Морська свинка, побачивши море, сказала: «Припиніть цю мокру справу». — Робітник сцени відірвав очі від підсвіченої води, риб та пластмасової каравели.
Відірвав, примружив і подивився просто в темряву тонованих окулярів Міли:
— А що відповіло тій свинці море?
— Не дуркуй. — Спритним, майже блискавичним рухом помічниця режисера відібрала в Гімара оселю вогняного божка. — Ще раз назвеш мене свинкою, шукатимеш нову роботу.
Робітник сцени зітхнув і наче замкнув обличчя. Відтак неквапно, із почуттям гідності, підвівся зі стільця.
— Щезни. — Міла повернула йому витрушену люльку, крутнулася на підборах, діловою ходою рушила до павільйону.
— Свинка-потєряшка, — дивлячись їй у спину, підсумував Гімар.
І проґавив той момент, коли в коридорі з’явилося керівництво. Ведуча шоу на ходу переглядала папери, а за нею широко крокував Назар, адміністратор проєкту.
— Чим смердить? — принюхався він.
— Здогадайся із трьох разів. — Ведуча махнула аркушами, наче віялом.
Пішов звідси! — гаркнув Назар на Гімара. — На вулицю!
— І чого б я так нервував... — промурмотів відповідальний робітник, залишаючи коридор.
Дружні риби, як зауважив він наостанок, підтримали його тактичний відступ. Схвально поворушили спинними плавниками.
У мене передчуття: і цей день котові під хвіст, — похитав головою Назар.
— Не переймайся. — Ведуча тряхнула фарбованими кучерями. — Прийде Антон, притягне чогось свіженького.
— Таню, чесно тобі скажу: я вже замахався з усім тим «свіженьким». Кожного дня якісь нововведення. Кожного довбаного дня.
А ти чого чекав? — Ведуча скрутила папери в рурку. — Рейтинг о пів на шосту.
Вона спрямувала паперову рурку до підлоги, кволо смикнула нею і скорчила кумедну мармизу.
— Так і мало бути, — кивнув адміністратор. — На національних каналах три клони у прайм-таймі. Три проєкти про ревнивих пацанів і пацанок. Три! І що, не можна було цього передбачити? В аналітиків зарплати, як у футболістів...
Назар розкинув руки, демонструючи розмір зарплат.
А ведучій стрибнуло на язик смішне порівняння. Вона вже уявила собі, як реготатиме Назар, уже напружила ніздрі і вдихнула повітря. Але цієї миті в коридорі з’явився Антон.
Режисер.
За чутками — ще й співпродюсер.
З обличчя Антона легко зчитувався його теперішній настрій. Далекий від добросердого і благодушного. Міла Олійник називала цей настрій «занудною рішучістю».
— Де Бавловський? — запитав він.
— Привіт, — усміхнулася ведуча.
— Доїжджає. — Рука Назара рушила до кишені зі смартфоном, але зупинилася на півдорозі.
— Як завжди, — кивнув режисер.
— Пробки ж.
— Затори, — виправив Антон, зустрівся з Назаром очима і, не відводячи впертого погляду, повторив, розділяючи на склади: — За-то-ри.
— Дурка.
— Ти вже здався, еге ж? — Режисер навів очі на перенісся адміністратора. Дивився на вузький хрящ вперто, не відводив очей.
У лексиконі Міли Олійник для означення цього прийому також існувало спеціальне визначення: «таранний погляд».
— Я ще тоді здався, коли на все це погодився. — Назар підіграв шефові, відвів очі.
Не тому, що боявся начальства. І не тому, що не мав почуття гідності. Він не був ані боягузом, ані сірою мишею. Просто життя навчило його рахуватися з непереборними обставинами.
— Але ж погодився. — Обличчя Антона ледь помітно пом’якшало.