— Так що там із тим дядьком?
— Кажу ж тобі, крутий, має клуб. «Дівінус» називається. Там тусують багаті чорти, стриптиз, усе таке.
— То ми з тобою будемо стриптизерками? — Сміх не відпускав Софію.
— Та припини вже лахати, задрала! Там потрібні пацанки для ескортингу. Айтішник сказав, що там усе без сексу, чортам потрібні лише понти.
— Лише понти?
— Ну, типу, багатий чорт їде на якусь там презентацію, бере нас обох із собою. А ми такі красиві і тремося з ним, як кішечки. Наш чорт кайфує, бо всіх інших чортів жаба душить. Бо ж він уже реально нічого такого не може, а всі його мають за стального мачо.
— І все?
— Усе.
— А потім ми просипаємося на великому ліжку з ним, його шофером та двома охоронцями?
— Що ти таке мелеш, — скривилася Тася. — Які шофери? Там усе за контрактом, усе обумовлено.
— Але ж на таку роботу купа кандидаток. Ми ж не одні такі розумні, еге ж?
— Так от, цього Любомира треба мотивувати.
— Любомира?
— Так того дядька зовуть.
— Терпіти не можу цього імені. Лю-бо-мир. Любчик. Якесь котяче ім’я.
— Не гірше, ніж Вася.
— А в мене що, був якийсь Вася? У мене навіть кота Альбертом звати. — Софія скинула мокасини, підібгала під себе ноги. У голові приємно шуміло, навколишні предмети яскравішали і набували неправильних обрисів. Тася раптом здалась їй затягнутим у потерту джинсу птеродактилем.
— Я просто тобі так кажу.
— Що значить «мотивувати»?
— Ну, зробимо йому легенький мінет, корони не впадуть.
— Легенький? — перепитала Софія, а про себе подумала: «Точно птеродактиль. Он який у неї ніс довгий. Молодша за мене, а вже косить під мамку. Продає мене, типу».
— За щоку, — розтлумачила Тася, — Ти — за ліву, я — за праву. Дурочкою не прикидайся. Ще скажи, що ніколи пацанам не робила.
— Угу, дуже смішно, — буркнула Софія. Вона раптом уявила, як біля її рота ворушиться щось бліде, слизьке, товсте, схоже на здоровенного вимогливого хробака.
Софію знудило.
— Але ти мальвіна, я прозріваю.
Тася допомогла подрузі витерти обличчя.
— Так звідки в тебе гроші?
— Друган дав.
— Айтішник?
— Ага.
— Багато дав?
— На смартік стане.
— І ти мені будеш казати, що йому не давала.
— Тобі так принципово?
— Ні, просто тобі дивуюсь.
— Це пред’ява якась? — напружилася Тася.
— Знаєш, Тась, мені реально пофіг, що ти там робила з тим айтішником. То чисто твої тьорки, я в них не втикаюсь. Але не кажи, що я робила комусь мінет. Ніколи такого не кажи. Це — тріпотня, чуєш?
— Зосько, ти мальвіна. Однозначно, — після драматичної паузи похитала головою Тася.
— Сама ти мальвіна! — Софія влізла в мокасини, зістрибнула з лавки й відійшла від подруги на соціальну дистанцію. — Ти свічку не тримала й не гони на мене.
— Усе ясно, — Тася згребла свої речі, підвелася й обтріпала спідницю. — Ти мне больше не дружок...
— Наступного разу фільтруй базар.
— Та пішла ти... — Тася гордо розпрямила спину, спритно крутнулась на підборах і рушила до паркової брами.
«Лонґрід про стриптизерок-початківиць?»
Антону здалося, що смартфон маякнув білим спалахом.
Він поклав книжку поряд із кальяном і продивився месенджери. Назар прислав файл у телеґрамі. Однісінький файл.
Антон пробіг очима текст. І миттєво забув про пригоди Софії з Тасею.
9
Тих, кому довелося блукати поверхами бетонної піраміди, вражали не лише розміри залів, галерей і холів. Їх, серед іншого, дивувала кількість туалетів. А також спосіб їх розміщення. Часом здавалося, що за кожним заворотом галереї або коридору зачаївся скляний анклав з кабінками, рукомийниками і дзеркалами.
Щодо виникнення цього ретирадного сузір’я існували різноманітні припущення. Серед іншого, розповідали, що генеральний замовник мав проблеми з несподіваними нападами ведмежої хвороби. Але більшості таке пояснення здавалося лише анекдотом. Більшість відносила цю Гігієнічну надмірність на рахунок загальної гуманізації світу.