— І довго це триває?
— Та майже всю ніч.
Лілова дівчина подумала й уточнила:
— Усю ніч, із дванадцятої до ранку. До восьмої-дев’ятої.
— Йоперний театр... — видихнула Софія. — І така хєрня його збуджує?
— Напевне. Він добре платить. І нам, і Любомиру.
— Хоч це радує. — Софія потягнулася всім тілом, — Люблю твори на вільну тему.
— І я про те. — Пальці Жанни знайшли Софіїне вушко. — Ти розумна, книжки читаєш. Напишеш щось класне. Якщо клієнту сподобається, дасть тобі премію.
— Велику?
— Одного разу дав штуку баксів.
— Кому?
— Була в нас така Ліза. Професорська донька. Знала, звідки списувати.
— І кого тут тільки не було, — гмикнула Софія. — А куди та Ліза поділася?
— Біс її знає.
— Закопали?
— Та кому вона потрібна, щоб її закопувати? Поїхала до Європи або щось таке.
— Ага, «щось таке».
— Та жива вона, не переймайся.
— Я не через неї переймаюся.
— Усе буде добре, не сси.
— Я повірю.
— Є варіанти?
Вони мовчали хвилину або й більше. Жанна масувала Софіїне вушко, десь за стіною ледь чутно пульсували «Deep Purple».
— І все це завжди так само? — запитала Софія після мовчанки.
— Що — «усе»?
— Цей ритуал чи як його назвати.
— Іноді клієнт наказує Ельвірі обрати двох і замутити груповуху. — Пальці Жанни перебралися від вушка до підборіддя. — Але окрім того жодної різноманітності.
— А ти любиш різноманітність, — констатувала Софія, намагаючись укусити її вказівний палець.
— Як до чого.
— Ось ти пофарбувалася в ліловий.
— Тобі не подобається?
— Мені більше подобалося, коли ти була блонді.
— Тоді не чіпляйся до мене. — Жанна підвелася, розв’язала пасок, знизала плечима й дозволила халату ковзнути на підлогу.
Відтак показала Софії язика, повернулася до неї, вигнула спину. Сідниці лілової дівчини затанцювали тверк.
Софія зістрибнула з дивана. Її халат злетів до низької стелі, розгорнувся і спланував на столик, перекидаючи пляшку й келихи. Під дзвін розбитого скла, регочучи на все горло, дівчата впали на килим.
Через шість годин після фатальної зустрічі халата з посудом Софія і Жанна, а з ними ще шестеро дівчат усілися за пластмасові столики в підвальному приміщенні клубу.
Столики півколом оточували широку софу, на якій у позі натурниці сиділа Ельвіра. Як на Софіїн смак, зачіска у стилі шістдесятих ідеально пасувала олімпійським рисам її обличчя. А стрункі лінії тіла підкреслювало вузьке плаття, скроєне із тканини, що нагадала Софії сітку у футбольних воротах. Плаття-сітка нічого не приховувало, жодної білизни під ним не було.
Лице Ельвіри здавалося замороженим. Софія марно намагалася зустрітися з нею поглядом або побачити хоч якийсь прояв емоцій. Та, яку анонімний клієнт називав своєю донькою, дивилася на щось, видиме лише їй, дивилася крізь Софію, не реагуючи ні на дівчат, ні на рухи камер на колінчастих маніпуляторах із сервоприводами. Камери весь час пересувалися, заглядаючи до листків, обмацуючи об’єктивами клубних красунь — ретельно зачесаних й одягнених у туніки. Рожеві та коротенькі, вони ледь прикривали голі стегна.
Туніка ця страшенно дратувала Софію. Ті принесли за кілька хвилин до початку. Вона виглядала несвіжою; дівчині навіть здалося, що від рожевого шовку тхне чиїмсь потом.
«Це шмата немитої хвойди, — пересмикнуло доньку інженера. — Ще якусь заразу підхоплю».
Туніка не давала сконцентруватися на листі. Час спливав, але папір перед Софією залишався незайманим. Одна з камер уже подивилася на нього, несподівано з’явившись над лівим плечем дівчини. Подивилася — і рушила далі.
«Розчарувала я тебе? — подумки спитала в невидимого клієнта Софія. — А ти не розчаровуйся. Ти мене не знаєш. От побачиш, я тебе здивую».