І вирішила: «Коли ми знову опинимося в ліжку, я нагадаю Жанці про всі ці фантазії. І нехай лише спробує у чомусь мені відмовити!»
Серед усього почутого Софії найкраще сподобалося послання тієї дівчини, яку вона про себе назвала Білкою. Та читала передостанньою — на той момент у рожевій туніці залишалася тільки донька інженера.
Білка мала проблеми з декламацією. Здавалося, що в неї пересохло в горлянці. Але цей недолік компенсувало її обличчя. Розчервоніле та розкрите обличчя людини, якій реально небайдуже і не по приколу те, що вона виголошує. Її послання натякало — навіть не натякало, а прямо вказувало, — на близьке знайомство з Ельвірою.
«Лише з тобою, Скажена Поні, я звільняюся від цього пустого світу, — читала Білка, — Ти знаєш, про що я. А іншим, можливо, і не треба того знати. Я маю писати фантазію. А ти маєш її читати. Хай би як там було, а ти знаєш, що моя фантазія міститься в тому, щоби ми з тобою почали тремтіти водночас. В одному ритмі. І щоби тієї миті ми були як одне ціле. Але я дурню пишу. Не “як одне ціле”, а “одним цілим”. Ти в мені, а я в тобі. Щоби ми дряпалися, наче здичавілі, і не відчували болю. Щоби потім, цілуючи твої пальці, я діставала язиком із-під твоїх нігтів шматки моєї шкіри. Ти — Скажена Поні, і ти маєш право здирати з мене шкіру. І не тому, що прагнеш зробити мені боляче, а тому, що хочеш злитися зі мною в одне ціле, а шкіра тобі заважає. Ми з тобою — дві лихоманки. Якщо дві лихоманки одночасно лихоманить одна одну, то це — землетрус. Це така хвороба і таке божевілля, що нехай увесь цей падлючий світ сховається. Я хочу злиття лихоманок, я хочу збожеволіти».
«Білка віджигає», — зацінила Софія.
Але довго роздумувати над почутим не вийшло.
— Тепер ти, — сказала Ельвіра, кивнувши Софії.
Та неквапно підвелася, краєм ока побачила хижий ривок камери і, не прискорюючись, стягнула із себе туніку. Звільнилася, переможно тряхнула завитими локонами, недбало кинула шовкову обгортку на камеру. Туніка зачепилася за коліно механічної руки і повисла на ній рожевою шмарклею.
Обидві камери тепер були поряд. Одна дивилася просто їй в обличчя. Друга описувала кола круг стегон і наче принюхувалася.
— Я щойно чула, що ти Скажена Поні, — звернулася до Ельвіри Софія. — Не розуміюся на циркових звірятах, але пробувала дещо з алкоголю. Кожна людина як напій. Більшість пацанів схожі на пиво. Хтось на світле, хтось на темне, а хтось — на нульовку. Таких чоловіків, щоби були горілкою або віскі, мало. Днем з вогнем. Міцності фатально не стає. Із жінками складніше. Вони всі-всі різні. І на смак, і на запах. У кожної свої ніштяки. Свої обороти. Я поки що можу лише здогадуватися, хто є хто і скільки в кому градусів. Ця солодка пташка, — вона поглядом указала на
Шоколадку, — схожа на міцний лікер. Але треба добре присмоктатися до цієї пляшки, щоби з’ясувати, скільки в ній цукру, а скільки — спирту. Он Жанна, — вона підморгнула ліловій дівчині, — це ж справжнісінький вермут. Можу пити її цілу ніч, аж поки вся не вимажуся її медом. Але хто ти, Ельвіро?
Запитавши, Софія витримала паузу. Вона колись чула, що чим більший актор, то довшу паузу він здатен тримати. Її пауза була не коротшою за паузи сера Лоуренса Олів’є. Вона мовчки дивилася на Ельвіру, а пальці Софіїної правої руки знайшли гладенький камінчик, умонтований до найінтимнішого місця. Знайшли й почали з тим камінчиком гратися.
А спину вона красиво вигнула й напружила.
— Спочатку я думала, що ти — ром. Міцний кубинський ром для нічних коктейлів. Для оргій, де потрібна королева сексу. Але тепер я вважаю інакше. Ти міцніша за ром і більше заглиблена в ніч. У чорноту ночі, що ховає справжнє шаленство, справжнє остаточне злиття осатанілих істот в одне спазматичне чудовисько. Я думаю, Ельвіро, що ти — чорна горілка. «Blavod» — чула таке? Цю горілку зафарбовують соком африканської акації катеху. Я пила «Blavod», мені заходить її оксамитовий смак. Я думаю, Ельвіро, що там, де треба, ти така ж оксамитова, як чорна горілка. Один із найвідоміших дегустаторів казав, що чорну горілку треба пити, маючи в роті чорну перлину. Я хочу цілувати тебе, Ельвіро, маючи в роті велику чорну перлину. Я хочу язиком відправляти цю перлину в глибини твого розпеченого тіла й отримувати її назад, зволожену твоєю скаженою хіттю. Я хочу цією перлиною окреслити магічні кола твого лона, Ельвіро. Я хочу відчути у собі вас обох — тебе і перлину. Дві перлини. Ти чуєш мене? Я хочу відчути!..