Тим більше не встиг розшукати змію.
Наступного дня після візиту до екстрасенса йому зателефонували з виробництва шоу «Я ревную!» і повідомили про смерть Міли. Тієї ж ночі він переглянув її файл і побачив, що покійна народилася в рік Змії.
Він знову звернувся до екстрасенса. Тепер у чорному конверті було фото Міли. Давнє мальтійське фото з пілоном і вогнями нічного клубу.
Служитель окультних сил поклав вузькі долоні на чорний конверт, заплющив очі й не розплющував їх вельми довго.
«Мертва жінка, — нарешті сказав він. — Ще не похована. Судячи з усього, проклята кимось із рідних».
«Це вона — змія?»
«Чому ви так вирішили?»
«Бо вона — Змія за східним гороскопом. Тобто народилася в рік Змії. У нас із нею були стосунки. Достатньо довго. Ну, ви розумієте...»
Екстрасенс витягнув фото з конверта і запалив над ним жмуток скручених тонких свічок. Бавловський колись придбав такі в Єрусалимі на сувенірному базарчику при вході до храму Гробу Господнього.
Коли свічки догоріли до половини, екстрасенс задув їх і поклав до залізної шабатурки.
«Не вона однозначно, — сказав він. — Але ви, Августине Лавровичу, мислите у правильному напрямі».
Міністр зателефонував, коли вони з Віолою виходили з кінотеатру. Обговорювали щойно переглянуту мелодраму.
— Мені, до речі, сподобалася стриманість кольорів, — казав Бавловський. — Фільм притомно пофарбували. Без отого кітчевого нуару.
— Гусічка, лапа, тобі й не таке подобається, — усміхалася у відповідь студентка факультету культурології. — Тобі навіть «Кімната в Римі»1 подобається.
1 «Кімната в Римі» (2010) — фільм іспанського режисера Хуліо Медема за романом Матіаса Бізе «У ліжку».
— І що?
— Я не коментую.
Саме після цих слів Віоли він і відчув вібрацію смартфона. На екрані висвітилися ініціали Антонового батька. Розмова тривала недовго й закінчилася реплікою Бавловського: «Негайно їду до вас, Вікторе Антоновичу».
Уже з машини Августин Лаврович зателефонував тому, хто конче мав знати про дзвінок міністра. Не вітаючись, запитав:
— Ви вже в курсі?
— Що ви маєте на увазі? — поцікавився абонент.
— Міністр викликав мене для розмови.
— Я не відстежую дії міністрів. Куди викликав?
— До заміського будинку. Я буду там за... — Бавловський глянув на водія, той показав три пальці. — За пів години.
— Предмет розмови?
— Маю інформацію, що зараз там його син. Антон.
— Ну?
— Якби мене запитали про відомі вам...
— Якщо ваш режисер ідіот, то це не означає, що ідіотом має бути його батько.
— Він у темі?
Співрозмовник Августина Лавровича вимкнув зв’язок. Бавловський гмикнув, поліз до кишені.
— Щось сталося? — напружилася Віола.
— Усе добре. — Бавловський витягнув срібну фляжку, обернувся до дівчини: — Будеш?
— Коньяк?
— Текіла.
— Не хочу текіли.
— Ну, як знаєш. — Августин Лаврович зробив щирий ковток. — А дарма.
— Та давай, — Віола усміхнулася, потяглася за фляжкою.
Обережно відпила, примружилася.
— Смачніша, ніж минулого разу.
— Отож бо, — кивнув Бавловський. — А ти не хотіла... Ми зараз поїдемо до пана міністра. Ну, ти сама чула...
— Для візиту я не зовсім... — Віола скептично оглянула своє вбрання, підібрала губи. — Не надто відповідно одягнена.
— Я сам зайду до нього, а ти почекаєш у машині. А потім — до дому.
— Ти там довго?
— Не від мене залежить. Сподіваюся, що ні. Маємо ще заїхати до маркета, купити шоколадку для міністерського спадкоємця.
— Для Антона? — щиро здивувалася Віола.
— У Віктора Антоновича є більш актуальний спадкоємець.
Августин Лаврович підморгнув дівчині і краєм ока помітив у дзеркалі веселе обличчя шофера.
16
Свого молодшого сина Віктор Антонович назвав Олександром. Його мати народилася в один рік з Антоном і заради сім’ї залишила естрадну кар’єру. Міністр пам’ятав про це. У своєму домі він зробив усе, щоби молода дружина та Сашко — поки що єдина їхня дитина — не стикалися з пам’яттю про його першу дружину. Яка сімнадцять років тому помандрувала до кращого світу.
Усі її речі та фото зберігалися на старій міській квартирі, яку міністр подарував старшому сину.
Він готовий був й Антона відокремити від нової сім’ї. Уже майже відокремив. Але старший брат подобався Сашкові. Він умів розважити малого, який часто хворів і нудьгував в одноманітності днів, заповнених комп’ютерними іграми, книжками та візитами репетиторів. Можливо він подобався і матері Сашка, але Віктор Антонович наказав собі про це не думати. Його дружина достатньо розумна та обережна (подумки він казав точніше: «труслива»), щоби не ризикувати всім заради інтрижки з режисером-однолітком, який міняв коханок частіше за джинси.