А джинси на ньому зазвичай не витримували й п’яти тижнів.
Цього вечора Сашка поклали спати в наказовому порядку. Малий подивився на батькове обличчя
і вирішив, що вередувати у цьому випадку — собі дорожче. Але й не спав. Крутився, думав: якби то тихцем пробратися до верхньої спальні й потягти звідти планшет. Але сходи до другого поверху починалися у вітальні, а звідти долинали сердиті голоси. Мама згадувала Антона. Йдеться про щось погане, зрозумів Сашко.
Відповідей батька Сашко не чув. Той, як завжди, говорив неголосно. Малий знав, як відбуваються подібні розмови. Мама з келихом вина ходить від каміна до бару, від бару до книжкової шафи, а звідти — знову до каміна. А батько сидить у глибокому кріслі. Мама говорить, говорить, говорить і потроху відсьорбує з келиха. А батько переважно мовчить і п’є лише віскі. Ставить пляшку зі склянкою на столик перед кріслом і п’є доти, доки пляшка не спорожніє.
Потім хтось прийшов. Батько ходив відчиняти двері, а голосу мами більше не було чути.
Піднялася до своєї спальні, зрозумів Сашко.
Спочатку йому здалося, що батько з гостем сидять у вітальні мовчки. Але потім він зрозумів, що вони вийшли в лоджію. Він скочив із ліжка й навшпиньки підкрався до дверей.
І одразу почув голос батька. Той телефонував Августину Лавровичу, говорив із ним вимогливо, але ввічливо. Сашко зрозумів, що вони домовляються про зустріч.
Августин Лаврович приїжджав до батька кожного свята. Привозив Сашкові та його мамі сувеніри з екзотичних країн, а батькові завжди дарував дорогий алкоголь у дерев’яних або металевих футлярах. Детально вказував, у якому саме шотландському містечку або селищі придбане рідкісне домашнє віскі.
Виголошував: «Колекційна “вогняна вода”».
Дядя Гуся, як він дозволяв себе називати, знав безліч історій. І розповідав їх не так, як більшість дорослих. Сашко розумів усе, про що він казав, а інші дорослі обов’язково вплітали у свої розповіді загадкові натяки та наукові слова. Навіть Антон.
А ще Сашко знав, що мама не любила Августина Лавровича. Вона усміхалася і дякувала, коли приймала від нього подарунки, але, коли той відвертався, на її обличчі з’являвся недобрий вираз. А ще вона ніколи не говорила про Августина Лавровича й лише мовчки кривилася, коли Сашко про нього питав.
Малий подумав, що було би непогано, аби дядя Гуся приїхав до них цього вечора. По-перше, його поява означала б новий подарунок, а по-друге, мама сиділа б та дулася у своїй спальні і не змушувала його повертатися до ліжка. У всьому тому була лише одна загадка: із ким батько був у лоджії?
«Йому час міняти джинси. Брудні, ще й у дірках. Він що, з’являється перед підлеглими в такому вигляді?» — Віктор Антонович дивився на синові штани, тому що уникав дивитися на його обличчя. Таким розлюченим він не бачив Антона відтоді, коли відправив його на примусове лікування. Тоді нарколог зауважив: «Тепличні діти легко впадають у ненависть».
Правду казав.
— Окрім усього іншого, мене вимазали в багні! — Антон міряв кроками лоджію. — Це, до речі, показник рівня поваги до тебе та нашої родини.
— Господи, що ти верзеш...
— Я кажу тобі: жирні коти тримають мене, а значить і тебе, за ніщо. За пусте місце. Ти мене чуєш? — Він майже кричав.
— Ти хочеш, щоби я відповів?
— Буду вдячний.
Двері лоджії трохи прочинилися, і з прорізу вистромилася голова Сашка.
— Докричався, — сказав Віктор Антонович, — Розбудив дитину.
— Привіт, малий! — Антон підхопив молодшого під пахви, затягнув у лоджію і закрутив із ним «карусель».
— Сашко, тут холодно.
— Не холодно! — пискнув хлопець. — Зовсім!
— Ми зайняті, — нагадав йому батько. — Чуєш мене?
— Ми ще трохи порозмовляємо, добре? — шепнув братові Антон. — А потім я прийду до тебе.
— Вийшов. Ліг. Заснув, — наказав Сашкові міністр.
Коли той зачинив за собою двері, Антон повернувся до батька:
— Ти обіцяв відповісти. Я тебе слухаю.
— Антоне, я думаю... ні, сину, я знаю, що немає ніяких «жирних котів». Це все бульварна конспірологія. Просто організатори, із тобою включно, допустили на шоу людей з вулиці, не перевіривши, хто вони такі. І ті люди принесли на шоу свої звички та своє минуле: конфлікти, зв’язки з порноіндустрією і тому подібне. Треба було не економити на психологах, на службі безпеки, добре відфільтрувати учасників і особливо менеджмент.
— У двері дзвонять, — сказав Антон.
— Ходімо до вітальні, — Віктор Антонович відчинив двері й гукнув: — Сашко! Відчини Августину Лавровичу!
— Я сам.
Антон спробував пройти у двері першим.