— Поспішаєш?
— Я ж удома не ночувала. — Донька інженера знову присіла на стілець. — Тато вже, певне, їжака вродив.
їй реально хотілося додому. Дуже-дуже хотілося. Ця захаращена речами темна зала напружувала її навіть більше, ніж кімната з рухливими відеокамерами. Їй не подобалося тут усе. Товсті двері з електронними замками натякали на пастку. А низька, вигнута, наче склепіння, стеля не давала забути, що зала розташована під землею, на рівні, глибшому за підвал. А ще їй не подобалися жовті напівкруглі світильники, котрі, як здавалося, не розсіювали тутешню темряву, а лише надавали їй теплуватого відтінку. І важкі антикварні меблі з вигнутими ніжками та золоченою фурнітурою теж не подобалися Софії. І товстий червоно-сріблястий килим зі старими, погано затертими плямами (дуже підозрілими на вигляд). Але найбільше її дратували — ні, навіть не дратували, а геть виводили із себе — опудала хатніх котів. Десятки опудал, що стояли на підлозі, на столиках із мармуровими стільницями, на роялі, на секретері, на двох пузатих комодах і навіть на серванті, повному кришталевого і порцелянового посуду. Опудала рудих, сніжно-білих, попелястих, плямистих, тигрово-смугастих і чорних як ніч котів. Їх навмисно розставили так, що штучні очі, зроблені із зеленого та чорного скла, дивилися просто на Софію. Стежили за кожним її рухом. А ще в тих опудал були роззявлені хижі пащі та задерті хвости.
— Любиш тата?
— Люблю.
— Це правильно. Це такий якір.
— Якір?
— Якщо любиш когось, то це прив’язує до життя. — Любомир повернув долари до шухляди. — Дурне до голови не лізе.
— А вам лізе?
— Давай вип’ємо за твій дебют. — Власник «Дівінуса» залишив крісло, видобув із серванта пляшку вина і два великі келихи. — Тато ще трохи зачекає... Зрештою, — він поставив пляшку на стіл, заповзявся шукати штопор, — можеш йому зателефонувати. Тут вай-фай у нормі.
Коли Любомир наблизився, вона відчула його запах. Різкий аромат парфуму (перцева м’ята, соснова живиця) маскував несвіжість сорочки. Одягненої на тіло, яке зранку не відвідало ванної кімнати.
Якщо доведеться робити йому мінет, вона не зможе стримати блювоту.
Софія придушила шлунковий спазм, поцікавилася:
— І довго ми... святкуватимемо?
— Пів години. — Любомир відкоркував вино. — Ти ж подаруєш мені пів години?
— Якщо пів години, то не буду телефонувати, — вирішила Софія.
— Чого так?
— Він кричати зараз буде.
— Тоді не телефонуй, — кивнув Любомир, наливаючи гранатову рідину в келих. — Удома все вислухаєш.
— Це точно.
— Бити не буде?
— Він мене не б’є.
— Я б таку теж не бив.
— Таку красиву? — всміхнулася Софія.
— Таку малу.
— Я вже повнолітня.
— Та я в курсі. — Любомир зі своїм келихом повернувся до крісла. — Я з малолітками справ не маю.
— А та дівчина, що на білку схожа?
— Рита? — здогадався власник «Дівінуса». — Та яка ж вона малолітка? Уже двадцятку пробігла.
— А скидається на пацанку.
— Як колись казали, така в неї конституція, Бог не образив... — Любомир принюхався до вмісту келиха. — Але маєш рацію, дійсно схожа на білку. — Він покрутив келих у руці, придивився до рожевих стежок, які вино залишало на тонкому склі, примружився, ловлячи густе гранатове світло, і додав: — На здоровенну заспану білку.
— За мій дебют! — піднесла свій келих Софія.
— За блискучий дебют, — підтримав її роботодавець. — До дна.
Софію вже кілька годин мучила спрага, тому вона випила одним хилом. Але й за такого поспіху відчула вишуканий смак напою.
— Виз кожною дебютанткою отак відзначаєте? — облизавши губи, запитала вона.
— Не з кожною.
— І чим я така особлива?
— Уяви собі, я також себе питаю: чим вона така особлива? Не підкажеш?
— Я розумна.