— Та заспана білка?
— Так.
— Тому що в Жанни зайва вага?
— Тому що я так хочу.
— Воля ваша. Я з білкою і з вами?
— Ні, з іншим. Я буду спостерігати.
— Лише ви?
— Цього ніколи не передбачити.
— Тобто? — не зрозуміла Софія.
— У задоволеннях спостереження ніколи немає певності в тому, що не існує спостережника за спостережником. Це така піраміда, у якої сцена є основою,
а з вершини видно усі рівні. І чим вище розташований спостережник, тим далі він від тілесної гри. Тим чистішою і вищою є його насолода.
У Софії з’явилися свіжі «зайві слова», але вона стрималася. Лише скривила губи.
— Тіло належить матерії, — усміхнувся власник «Дівінуса».
— І що?
— Воно підлягає закону обмеження форми. Тіло народжується у смороді та зніяковінні, живе у смороді та зніяковінні і врешті-решт старіє і вмирає у ще більшому смороді та зніяковінні.
— Хіба від мене смердить?
— Від усіх смердить, — із несподіваною злістю мовив Любомир. — Від тебе, від мене, від кожного. Тіло щомиті виділяє смердючі соки, воно всіяне прищами та бородавками, воно наповнене вірусами і бактеріями. А ще воно постійно гниє.
— Гниє? — Софія гмикнула, підвелася. — Моє також?
— У тебе щонайменше три гнилі зуба.
— Там пломби стоять.
— А під тими пломбами все гниле. Онде, емаль почорніла. Піди до дзеркала, подивися на свої запалені ясна. Якщо ти тричі на добу не почистиш щіткою рота, із нього смердітиме гниллю. Натуральною гниллю. І це — факт.
— Дякую за комплімент.
— А до чого тут компліменти? — Від різкого руху руки порожній келих Любомира перекинувся на килим. — Мова ж не про тебе, мова про вселенське тіло, про матерію, якій властиво занепадати. Будь-яка матерія, по відбуттю провини своєї, втрачає форму і зникає у хаосі, у безвидді.
— Матерія у чомусь завинила?
— Вона від початку часів несе на собі прокляття виродження.
Софії раптом здалося, що вона все зрозуміла. Що якась добра сила зняла пов’язку з її очей і дозволила прямо бачити те, що раніше перебувало за завісою, зітканою з понтів, страхів та упереджень. Підземна зала вже не здавалася зловісною, а являла себе лише тим, чим була насправді, — неприбраним сховищем старих меблів та побитих міллю опудал. А загадковий господар цього підземелля здувся і знітився до кощія-онаніста, спроможного лише підглядати за грою молодих, сповнених сили тіл.
«Це не матерія смердюча й проклята, — подумки підсумувала донька інженера, — це вся ваша піраміда гнила та хвора».
Вона відчула енергію, що наповнювала свіжою силою і бажанням кожен м’яз її тіла.
— ...Ти ж казала, що ти розумна, — долинув до дівчини кощіїв голос. — Я й розмовляю з тобою як з розумною. Як із дівчиною, призначеною для справ особливих і делікатних.
— Щиро вам дякую, — широко усміхнулася Софія. — Ви добре все пояснили. Вам цікавіше дивитися. І не лише вам, а всій тій вашій піраміді. О’кей. Жодних проблем. Будь-який концерт за ваші гроші.
— Ти не забула, що на тебе тато чекає?
— Та вже йду, йду. — Софія не без зусилля відчинила важезні двері. — Бай-бай.
Вона почала підніматися сходами, але зупинилася і знову заглянула до зали.
Любомир розкорковував нову пляшку й не одразу її помітив.
— Ти щось забула?
— Я знаю, чому вам сподобалася назва з тим «божественним богом». — Софія дивилася просто в сіру пляму Любомирового обличчя. — Тому що на вершині тієї вашої піраміди немає найвищого спостережника.
— Це лише припущення. — Кощій наповнив келих. — Одна з багатьох можливих версій.
— Ні.
— Доведи.
— Змія, яка схопила себе за хвіст, не зможе сама себе з’їсти.
Рука з келихом зупинилася на півдорозі.
Кощій завмер, наче випускаючи з легень зайве повітря. Відтак подарував їй чи то посмішку, чи то вищир:
— Я не часто повторюю, але тепер повторю, — сказав він, підносячи келих до губ. — Повторю, бо мені приємно повторювати тобі, Софіє: ти потрібна мені, ти обрана і призначена. Для справ особливих та делікатних.