«Для справ особливих та делікатних, — повторив слідом Антон, відкладаючи книжку. — Знаємо-знаємо, що таке справи особливі та делікатні».
Він увімкнув у смартфоні режим селфі й побачив на екрані власне обличчя. Набрякле, недбало поголене, із темними колами під очима. Кущики сірого волосіння визирали з вушних западин.
— А може, й не знаємо... — проказав уголос і вимкнув камеру. Побачив позначку пропущеного дзвінка.
Торкнувся великим пальцем екрана.
Дзвінок був від Назара.
«Потім», — вирішив Антон.
На екран вистрибнула ще одна позначка. Повідомлення.
Назар писав:
«Телефон Анжели N...» Далі йшли цифри.
Антон не відразу усвідомив, про кого йдеться. Відтак згадав розмову в автівці.
Гмикнув.
І набрав номер.
Рінґтоном подруга Міли обрала розщеплені та тривожні ритми «Space oddity»1. Такі ж розщеплені й тривожні, як Антонів настрій. Він навіть пошкодував, що жіночий голос перервав космічну самотність майора Тома.
— Так, слухаю, — сказав голос.
Антон назвав себе. Згадав Мілу. Поцікавився, чи не відволікає пані від важливих справ.
Та кілька секунд мовчала.
Відтак спитала, чим може допомогти.
— Мені тут у вуха ллють усяке лайно, — сказав Антон. — Роблять із Міли чумну сучку. А я хочу знати правду.
— Ви самі того хочете, чи вас змусили дізнаватися? — Жінка зробила наголос на слові «змусили».
— Змусили? — не зрозумів Антон. — Що ви маєте на увазі?
— Люди шукають правду або для заспокоєння, або ж для помсти, — пояснив голос у телефоні. — Найчастіше буває так, що на помсту їх провокують. Тобто змушують мститися.
1 Композиція Девіда Бові з альбому «The Best Of David Bowie 1969/1974». Пісня присвячена самотності астронавта — майора Тома, який опинився наодинці у відкритому космосі.
— Мене ніхто не змушує. Я хочу розібратися.
— Ви хочете мститися, це очевидно. Вибачте, але не люблю ускладнювати людям життя...
— Я ж вам кажу: лише розібратися.
— І собі теж.
У смартфоні квакнуло. Абонент обірвав розмову.
18
Не думав тебе сьогодні побачити. — Назар відірвався від монтажного монітора, щоби дати Антонові краба.
— А про що думав?
— Що ти забухав днів на п’ять.
— До того йшло. Але знайшлися ліки.
— Нова сексі?
— Не вгадав.
— Поділися.
— Тримай! — Антон поклав перед адміном роман про невелику чорну діру. — Путівник по ексклюзивних розвагах.
— Не читаю романів.
— Зовсім?
— Паперових точно не читаю. Очі болять.
— То скануй і читай з монітора.
— І які там розваги?
— Я ж кажу: ексклюзивні. Усі кола акваріуму.
— А я думав — щось для спасіння душі.
— Для спасіння тобі пізно читати. — Антон сів поряд із Назаром, глянув на монтажний матеріал. — Що з випуском?
— Усе рівненько, усе гладенько. До речі, Марчик непогано вписався. Ніби й тримається як «альфа», але жодного хамства, жодної лобової конфронтації. І з адміністраторами веде себе коректно.
1б1
— Це тішить.
— А ти мене не проконсультуєш щодо останніх подій?
— Я не в курсі останніх подій.
— Тобі ще не повідомили корпоративну сенсацію дня? Тоді я перший. Августина Лавровича призначили генеральним директором каналу.
— Навіть так... — Антон гмикнув, підвівся і рушив до віддаленого кута монтажної. — Каву питимеш?
— Ти не знав? — гмикнув Назар. — І ранкового зливу на фейсбуці теж не бачив?
— Кажу ж тобі: я книжку читав. А що туди злили?
— Про Мілкіну смерть. Фоточки з каптьорки, старі ролики з її стриптизом та відео з кастингів. Плюс детальний перелік версій. Детектив. Поганий кінець поганої дівчинки. Усе грамотно зроблено.
— І все?
— Про твій із нею роман — ані слова.
— Наші злили? — Антон увімкнув кавоварку.
— Якщо під «нашими» розуміти хлопців Бавловського...
— Ну... — примружився Антон.
— «Ну» — так чи «ну» — ні?
— Ну — так.
— Тоді наші, — кивнув Назар. — Там, зрозуміло, уже купа перепостів. Боти від шостої ранку строчать обурені коменти. Охи, ахи та інші жахи. Із того всього є в мене чуйка: рейтинг стрибне.
— Ти казав про перелік версій. — Антон поставив перед монітором стаканчики з чорною кавою. — І яка головна?
— Боти розганяють шаблон про привид із минулого.
— Привид?
— Головний меседж такий: у Міли було складне минуле. І вона в тому минулому накосячила по повній програмі. От, мовляв, і прилетіла атвєтка.
— Натякають на історію з вітчимом?
— Стопудово.
— Але про саму цю історію, напевне, ще не кажуть, — припустив Антон.