— Як здогадався?
— Здогадатися не важко. — Антон відпив кави. — Публіку треба тримати в напруженні. Коли на тему присяде з пів мільйона дятлів, запустять історію з вітчимом. Це ще пів мільйона.
— Ну так, класика, — погодився адмін. — А що далі?
— А ти впевнений, що злив від Бавловського?
Назар роздумував, аж поки випив усю каву. Кинув
стаканчик до сміттярки, відтак запитав:
— А від кого?
— Наприклад, від того, кому не сподобався його кар’єрний злет.
— І хто б це міг бути?
— Хтось впливовіший за нас із тобою. — Антон очима показав на стелю. — І з купою бабла.
— Не виключено, — погодився адмін. — Недешевий хайп.
— Ще новини є?
— Тобі мало?
— A-а, до речі, що там на «Імпудикусі»?
— Свіжі відосики з житлових боксів.
— І нічого цікавого?
— Є запис Марка з Христиною.
— Уже трахнулися?
— Ні, поки що принюхуються одне до одного.
— Сподіваюся, що із цієї локації, — Антон обвів поглядом монтажну, — відосиків немає.
— Я ж тобі сказав: тут чисто.
— Ти й сьогодні перевіряв?
— Я кожного разу перевіряю, — запевнив Назар. — До речі, бро, я от про що подумав: якби Міла пішла проти системи, проти тих, хто сидить на «Імпудикусі», то її би так просто не вбили.
— А як?
— Це надто легка й надто публічна смерть.
— «Пішла проти системи»? — знизав плечима Антон. — Це щось новеньке. Наскільки я пригадую, йшлося не про повстання, а про косяки.
— Це припущення. Я ж кажу: якби пішла проти.
— Нехай буде припущення, добре, — кивнув Антон. — Спробуємо пофантазувати. І як саме, на твою думку, її мали стратити? Зідрали би шкіру живцем перед камерами? Відправили б у джунглі задовольняти зграю орангутангів?
— Я дивуюся тобі, старий... Ти ж режисер. Здирання шкіри перед камерами! — Назар зробив великі очі. — Таке не цікаве сьогодні навіть тим, хто купує колумбійський снаф9. Повір мені, там усе набагато цікавіше. І вишуканіше. Там над сценаріями працюють фантазери світового рівня, а не графомани, найняті за штуку баксів.
— Ти забув про орангутангів.
Назар ляснув себе по колінах. Сказав:
— Вибач, бро, я мудак. Я розумію, як тобі зараз...
— Стоп, — перервав Антон. — Не з’їжджай із теми. Ти сказав: «Пішла проти системи». Ти це сказав?
— Ну сказав. А ще сказав, що це припущення.
— Я з тобою працюю вже шість років. Я тебе як облупленого знаю.
— Невже?
— Якби ти був креативним пацаном, ти б не був адміном. Ти ж, друже бобер, не створюєш, не фантазуєш, не припускаєш. Ти лише слухаєш і повторюєш. Коли ти вперше сказав про акваріум, я бува подумав, що тебе зарядили, аби мене подражнити. Аби потішити тих козлів на «Імпудикусі». Але потім я зрозумів: ти це підслухав. Тебе вкурвило, що система має тебе за клоуна — і ти знайшов шпарину.
— Ти переоцінюєш мене, бро.
— Коли ти дізнався про «Імпудикус»?
— Тоді, коли ти сказав мені пошукати тіньове ком’юніті.
Антон похитав головою.
— Ти ж не лише адмін, ти — хакер, — сказав він. — У кожного хитруна з нижчої касти є своя шпарина. Свій пункт спостереження за вищими. Це така сатисфакція, еге ж? Типу: ви такі недосяжні та нев’єбенні, а не знаєте того, що я про вас усе знаю. Тому я в чомусь вищий за вас. І маю вас потихеньку. Я, типу, спостережник за спостережниками. Дешево, звісно, але трошки заспокоює пригнічене самолюбство. Система тримала тебе за ніщо, юзала тебе як підтирку, а ти примудрився прогризти дірочку в її штанях. Такий розумник.
Пальці Назара припинили бігати клавіатурою. Кілька секунд він сидів мовчки.
Потім кілька разів зморгнув, усміхнувся Антонові.
Сказав:
— В одному ти маєш слушність: до твоєї фантазії мені далеко.
— А я тобі ще дещо скажу.
Антон нахилився до Назарового вуха й зашепотів:
— Зараз ти боїшся. Дуже-дуже боїшся. Бо вони знають про витік конфіденційної інформації. Вони шукають. Насправді шукають. І вони вбили Мілу, бо вирішили, що вона перейшла на інший бік. Вони бояться, аж усцикаються. Ти ж пам’ятаєш історію з Епштайном10?
— Я навіть не знаю, хто це, — прошепотів Назар у відповідь, роблячи круглі очі.
— Подивися у Вікі. А ще ти тепер знаєш, що я знаю про твою шпарину. Знаю і мовчу. Але лише тому, що ти мені допоможеш.
— Це ти мене так шантажуєш?
— Уяви собі.
— Не вийде.
— Вийде. — Антон поклав долоні на Назарові плечі. — Тому що без мене тобі не вигребти, хакере. За жодних умов не вигребти. І це ти також знаєш.
— Із тобою чи без тебе, не має значення, — сказав Назар.
Антон раптом відчув, як колотиться його серце.
Назар продовжив:
— Із тобою ще гірше, бо ти лізеш зі своїм розслідуванням куди не треба.