— А куди треба?
— Нікуди не треба. — Назар перейшов на повний голос. — Ти що, нічого не розумієш? Система тут усім рулить. Тут її заповідник, тут її мисливські угіддя.
— Де «тут»? На шоу?
— Яке, у дупі, шоу! — Назар смикнувся, скинув з плечей Антонові руки. — Система рулить у країні. Тут купа людей у темі. Дехто — у долі. А всі інші куплені. На всіх рівнях.
— Моїм батьком також рулять? А може, і він у долі?
— Не знаю.
— А я знаю. — Антон підвівся й майже крикнув: — Він у долі!
Цієї миті хтось постукав до дверей монтажної. Режисер з адміном перезирнулися. Антон підійшов до завіси і відхилив її, щоби подивитися. За прозорою стіною стояла Христина. На ній було вечірнє плаття.
— Можна?
Хоча її голос був приглушений склом, його почув не лише Антон, але й Назар.
— Ти напис на дверях читала? — Антон відкрив засувку. — Учасникам вхід заборонений.
— Ой, вибачте! — Обличчя Христини розквітло винуватою посмішкою. — Я на хвильку лише. Вас і Назара Михайловича запрошують до бару.
— Хто запрошує? — не зрозумів Антон.
— Там у нас невеличка вечірка. Лише для своїх. Із нагоди нового старту. Ну, й відзначаємо зйомку першого епізоду з Марчиком. Він такий прикольний...
— Веселощі під час чуми?
— Августин Лаврович нам дозволив.
— Ти говорила з Бавловським?
— Я попросила Назара Михайловича... — Посмішка Христини стала ще більш винуватою.
— Ідея була моя, — допоміг адмін. — Але тепер, у випадку чого, ні в кого не буде претензій. Доповідаю, шефе: бенкет під час чуми офіційно узгоджений із каналом.
— А я тут уже нічого не вирішую? — Антонове обличчя почало червоніти.
— Приходьте, буде весело, — пообіцяла Христина, обернулася і пішла.
— А хто за це платить? — запитав Антон чи то Назара, чи то себе самого.
— Спонсори проєкту вирішили взяти витрати на себе. — Адміністратор підморгнув режисерові. — Але якщо хтось забажає віскі за тисячу баксів, платитиме сам.
— Небачена щедрість.
— І не кажи.
— Танці на трупі.
— Шоу має тривати. Зрештою, можеш виголосити траурний тост.
— Так і зроблю, — пообіцяв Антон.
А тоді, витримавши паузу додав:
— Після вечірки знайдемо затишне місце й поговоримо.
— Поговоримо, — кивнув Назар.
— Але одну річ ти мені зараз скажеш.
— Давай уже потім.
— Ні, тепер. — Антон засмикнув завісу. — І поки не скажеш, доти будемо тут сидіти.
— Чому?
— Що «чому»?
— Чому я маю тут сидіти?
— Ти ж сам казав, що у цій кімнаті все перевірив.
— І що ти хочеш почути?
— Звідки ти взяв, що Міла пішла проти системи?
— Є закрита фейсбучна група, і там...
— Не гони. — Антон наблизився до адміна впритул. — Такі речі у фейсбуці не обговорюють.
— Там усі під ніками, ніхто нічого прямо не називає. Виключно натяки, у випадку чого — жодних пред’яв.
— Але ти, звичайно, усе розумієш.
— Не все, але дещо розумію.
— Кажи.
— Система мала зуб на Мілу. — Назар знову перейшов на шепіт. — Ще через того її вітчима.
— Але ти знову гониш, — зітхнув Антон.
— Та не гоню я. Ти ж читав у Мілкіному файлі, що її вітчим був директором санаторію? Так от, у тому обговоренні хтось обмовився, що то був не простий санаторій. Начебто там розважалися люди із системи. З’їжджалися туди, як на сафарі.
— Чому саме туди?
— Бо директор був з їхніх. Він — єгер, вони — мисливці. Якось так. А може, їм і профіль того санаторію підходив. Травматологія і ще щось подібне. Спортсменів і спортсменок лікували і відновлювали після змагань, членів юнацьких та молодіжних збірних. Ледь не зі сталінських часів.
— Сафарі, кажеш... — Антон кивнув, відтак повторив, наче смакуючи: — Сафарі.
— Так вимальовується.
— Припустімо, що мали зуб — Антон нахилився до самого Назарового вуха. — Можливо. Але минуло вісім років. Чому вони не помстилися раніше? Чого чекали?
— Августин її кришував.
— Мені казали, що Бавловський — лише шістка. Що він нічого не вирішує.
— Він точно не шістка, — похитав головою Назар. — Я знаю.
— Нехай буде так. Він крутий перець, і він її кришував. І що ж раптом змінилося?
— Я так думаю, — шепіт адміна став ледве чутним, — що Бавловський розміняв Мілу на посаду генерального. Що хтось із системи блокував його кандидатуру.
Хтось дуже впливовий. От і довелося Августинові домовлятися.
— Життя Міли так дорого коштувало? Невже всесильна система й досі переймалася через те, що купу років тому втратила свою людину в якомусь там санаторії? Що, у них немає інших місць для розваг? Ніде дядькам потрахатися? Та з їхніми грошима можна купувати тропічні острови та королівські замки. А тут все раптом уперлося в здохлого директора якогось оздоровчого закладу. Смішно. Або ти гониш, або в тій групі сидять баклани, або мова йшла взагалі не про те.