— Який саме?
— Розбалуваний жіночою увагою.
— Ви були коханками?
— Так.
Його таки зачепило. Наче короткий, але пекучий спалах. На якусь мить навіть закортіло схопити цю жінку за пещену двоколірну гриву й зі всієї сили вдарити обличчям об стіл. Аристократично видовженим, із тонкою, нервовою графікою рис обличчям.
Але це була лише дурна мить. Уже за кілька секунд він продовжив те, що для себе називав «дізнанням»:
— А в неї були інші коханки?
Обличчя Анжели замкнулося. Вона коротко кивнула:
— Так.
— В останні місяці теж?
— Так.
— І як це поєднується з «розбірливістю»?
— Вона вміла знаходити тих, хто відповідав її внутрішньому канону.
— Ви можете описати цей канон?
— А це допоможе відшукати вбивцю?
— Допоможе.
— Впевнені?
— Якщо вам неприємно це обговорювати, тоді не треба.
— Добре. — Анжела знову дивилася в темряву за вікном кафе. — Я спробую пояснити... Міла шукала жінок, травмованих чоловіками. Тих, які мали досвід, подібний до її досвіду. Тих, які ставали іграшками владних і жорстоких чоловіків. Деспотів, садистів. Тих, які пройшли крізь особливий досвід приниження. Але її не цікавили зламані іграшки. Її тягнуло до тих, які пройшли через все і залишилися особистостями. Її тягнуло до сильних. До красивих, сильних та... цинічних. Так, — рішуче підтвердила Анжела, — до цинічних стервів. Які могли посміятися з того, що з ними відбулося. Зі всього посміятися...
— Але ж сама вона не була цинічною стервою! — Антон не питав, стверджував.
— Ні, не була, — погодилася його співрозмовниця.
І після хвилинного мовчання додала:
— Можливо, цинізм пішов би їй на користь.
— Ви вважаєте Мілу «зламаною іграшкою»?
— Це складно пояснити... — На обличчя Анжели впала тінь внутрішнього напруження. — Я думаю, Міла шукала зовнішньої опори. Шукала того, хто би підтвердив, що вона зробила правильно, знищивши свого вітчима.
— Вона мала сумнів у тому, що вчинила правильно? — здивувався Антон.
— Вона вважала, що має страждати. Що над нею начебто прокляття. Їй переказали, що вітчим прокляв її перед смертю.
— І вона боялася прокляття цього виродка?
— Чули про «стокгольмський синдром»?
— Міла любила вітчима?
— Він її любив. Вона була для нього центром всесвіту. Але його всесвіт був особливим. Надто особливим, надто збоченим. Я не люблю цього слова, але тут воно ідеально підходить. Збочений світ, так. Там любов і насилля переплетені у щось нерозривне. У щось таке, чого ми з вами не можемо зрозуміти. І ніколи не зрозуміємо. Як професійний психолог я чесно намагалася зрозуміти. Аналізувала Мілині розповіді. Читала Де Сада, Фуко, Батая, Кроулі. Але ні, це залишалося за межами моїх уявлень. Якась суміш кохання, садизму, стародавньої містики. І ще чогось такого, що не має назви. До того ж Мілин вітчим був освіченою людиною. Дуже розумною. Міла казала, що ніколи не зустрічала нікого, розумнішого за нього. Він особисто навчав її філософії і психології. Читав їй лекції, давав книжки, навіть змушував виконувати домашні завдання за тими його лекціями.
— Міла давала вам читати роман під назвою «Із невеликою “чорною дірою” можна...»?
— Уперше чую цю назву.
— А ви бачили когось із тих «цинічних жінок», до яких тягнуло Мілу?
— Я розкажу вам одну історію, — мовила Анжела після недовгого мовчання. — Я часом роблю фотопортрети. Іноді малюю акрілом. Але це не для заробітку, а для задоволення. Хоча мої роботи купують. І платять достойні гроші. Мілу я малювала шість років. Усі шість років нашого з нею знайомства... — Вона знову торкнулася горнятка губами. — Наших із нею стосунків. Але останні пів року Міла мені не позувала. Навіть для фото. Казала, що не має відповідного
настрою. А десь місяці три тому привела до мене дівчину. Сказала тоді: «Ось, дарую — ідеальна натурниця!» Дівчина дійсно була дуже вродливою. І, до речі, була не проти того, щоби спати зі мною. Але між нами нічого не було. Я лише фотографувала її, робила ескізи олівцем, сангіною. Так, гарне тіло, я б сказала, анатомічно взірцеве. Просто притягує око. Таких натурниць мали великі майстри живопису. Я не дивуюсь Мілі. Перед такою вродою важко встояти. Але їхні стосунки... Між Мілою і нею існувала така собі... вібрація, своєрідна гойдалка почуттів. Кохання-ненависть. Вони поводилися як суперниці, але їх тягнуло одну до одної. Шалено тягнуло. От там була справжня пристрасть. Вулканічна.