— Ви говорите, що були сьогодні в Солом'янському районі? – питала товаришка Айзі в Мишка, який йшов поруч з нею.
— Я чула, що там убили комуніста Драча. Значить – ця сама «маска» оперує і в цьому районі?
— Чорт його зна, — відповів Мишко. — Мене бере сумнів, щоб ця «маска» могла встигати у всіх районах. Можливо, що це якінебудь злочинці.
– Хіба їх розбереш, — казала Айзі, — тут їх багато! Контрреволюціонери — петлюровці й монархісти, просто злочинці й «Чорна маска». Розплодилося їх до біса.
Як бачимо, обидва потяги вже вийшли зі своїх протилежних пунктів, — значить... Але це ще нічого не значить, бо тут є ще третя особа, значить... Значить треба ввесь час пам'ятати, що в цьому оповіданні тільки дві дієві особи беруть участь, а решта це просто бутафорія. Ну, а Мишко? Мишко — це просто один з талановитих співробітників Чека.
– Значить у цьому районі вночі ходити теж небезпечно? — говорила далі Айзі.
– Звичайно, Айзі, ви так не ризикували б! Чого доброго, наш Жінвідділ втратить таку прекрасну делегатку! Це буде дуже болюча втрата!
— Якого біса, Мишко, ви розводите чорнилом по папері. Я думала, що тільки Солчнів уміє з крейди розбовтувати кисіль!
– Ви не так висловились, це значить «крутити ґудзики»!..
Вони повертали напівпорожніми вулицями з якогось засідання Жінвідділу, в яких завжди охоче брав участь і товариш Мишко, очевидно, явний прихильник жіночого руху й емансипації.
Незабаром вони вийшли на головну велику вулицю, де знаходився Губревком, що на ньому сяла п'ятикутна зоря, але й тут було темно та порожньо.
Горіли вогні в якомусь кооперативі, десь збоку в стіні й навпростець в якийсь перукарні. Випадково зустрічались червоноармійці, яких в темряві можна було пізнати по гострих буденівських шапках, матроси, які виринали з темряви хитливою ходою — чорними панцерними крейсерами, та іноді траплялися громадяни і громадянки, яких уже не можна було відрізнити по одягу від робітників і зарахувати до іншої класи суспільства. Революція майже стерла різниці, а військовий комунізм обов'язав усіх бути рівними навіть в одягу.
Це не була ніч, це був день. Ночей в республиці вже не існувало. Ночі відступили на захід і далі на південь разом з бандами білих, французів та німців. Ночей не було.
Як удень, так і вночі червоноармійцеві, так і робітникові нічого було боятись. Вони буди господарями.
Господарями почували себе й робітниця тютюнової фабрики Айзі й Мишко, робітник арсеналу, які йшли з засідання й мирно розмовляли, і Солчнів — робітник заводу кол. Ґреттера, який ішов своєю мрійною ходою їм назустріч після денної праці.
– Чому, Мишко, ви не пропускаєте ні одного засідання в Жінвідділі? Теж за для цих ґудзиків?
– Ви, помиляєтесь, Айзі, коли ці ґудзики не на вашому чудовому пальті, то до інших мені нема діла!
– Що ви хочете цим сказати?
– Невже ви не зрозуміли? Мене не можна бачити на тих засіданнях, на яких і вас нема!
Айзі засміялась.
– Можете далі не розводити! Я вас розумію! А чому Солчнів ніколи не приходить? Він, здасться, теж майстер у цьому ділі?
— Солчнів ненавидить усе, що зв'язано зі словом «кохання»! Правда, Солчнів? — крикнув Мишко й обернувся.
Відповіді на це не було. Постать людини, до якої звернувся Мишко, поволі віддалялась.
—Гей, Солчнів! Солчнів! — крикнув Мишко навздогін.
Марк Солчнів, а це був він, так старанно вдивлявся в обличчя зустрічних людей, що навіть не помітив Айзі та Мишка, і не чув першого запитання. Коли б Мишко не крикнув удруге, то Солчнів не досягнув би сьогодні своєї мети і, не зміг розв'язати тієї проблеми, яку вирішив сьогодні викрити остаточно.
Солчнів обернувся й побачив Мишка та Айзі. Серце його, — це такий орган, який своїми функціями наближався в нього до «учраспреда», — нервово заметушилось, ніби треба було видати партійну картку новому дуже відповідальному товаришеві.
– Ходім з нами, Марко! — заговорив до нього Мишко. — У тебе ж немає ніяких негайних справ!
– Крім одної! — відповів Солчнів і подивився на Айзі. — Крім розв'язання одної важливої проблеми!
– У мене теж є одна проблема — це заполонити її! — І Мишко теж чомусь подивився на Айзі.
— Кого — її? — запитав Солчнів і зблід.
Те, що він зблід, він відчув у своєму «учраспреді», який стукнув і впав, покотився кудись між ребра Солчнова.
– «Чорну маску»! — байдуже відповів Мишко.
– Ну, а в мене проблема трохи інша. І розв'язати її не легше, ніж заполонити «її».
— Чого ви обидва на мене вирячились!.. — обурилась Айзі. – Ніби я та сама «Чорна маска»!
— Це мабуть тому, що на вас полюють не менше, ніж на «Чорну маску»! — відповів Мишко.