«Немає значення, де жити».
«А що має значення?»
«Тільки любов», — усміхаюся й намагаюся її обійняти. Вона відхиляється й жартує, що це завжди має значення — на словах.
Стукають у двері. Відчиняю, на порозі стоїть Таня. Заходь, Танюша, кажу їй. Вона заходить до кімнати, але при гострому поглядові Насті трохи запинається, вітається з нею, каже, що приїхала мати і запрошує нас із Декою на обід, щоб обов'язково прийшли, смакоти стільки — ум-м, тільки без запізнень, і Настю бери, добре? а Дека прийшов? ні? ну, словом, підтягуйтесь. Добре, — зачиняю за Танюшею двері. Обертаюся до Насті, з нею щось не те: обличчя посіріло, лоб помітно зморщився, губи насупилися, а погляд згаснув. Я підходжу, беру її голову в долоні й пошепки запитую: що сталося, маленька? Настя дивиться на мене мало не з відчаєм. «Що сталося?» — знову перепитую й погладжую пальцями її вушка — вона це найбільше любить, ніби одразу підкоряється й хоче пестощів. Але Настя не реагує, спирається на бильце крісла і віддаляється від мене. Я стаю на коліна перед нею, руками обхоплюю її сідниці й цілую в литки. «Що сталося?»
Пауза.
«В тебе є інша?» — в її погляді бачу сльози.
«Ти ревнуєш до Тані?»
«Віталік, я ж запитала», — дивиться спантеличено, ніби потрапила в безвихідну ситуацію.
«Рідна».
«Не грайся зі мною».
Бачу, як вона страждає і безпідставно мучиться, як сумніви наповнюють її, вибивають із рівноваги, через що погляд сповнюється смутком, а тіло на очах в'яне, ніби зрізана квітка. Не хочу, щоб це тривало далі, тому заспокоюю Настю, що твої тривоги безпідставні, що Таня (як і Дека) — це один із моїх найкращих друзів, що в нас зовсім інші стосунки, ніж ти подумала.
«Досить, — утомлено каже, — я давно все зрозуміла, ще тоді, коли почав раніше (як ніколи!) від мене повертатися, в тебе в общазі є якась лярва, я знаю це, Віталік, тільки не перебивай мене!» Пробую сказати бодай слово, не дає. «Я знаю це, бо ти на мене останнім часом дивишся зовсім по-іншому, навіть у коридорах університету ти поводишся не так, як раніше, став чужим і байдужим». Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні в майбутньому, ні в теперішньому. Дивлюся на карту світу, яка замінює штори, яка рятує мене від денного світла, й бачу Тибет — далеку, втрачену країну, якої більше ніколи не буде, в якій нам ніколи не бути, я дивлюся на Тибет і хочу відчути його в собі. «Чому ти мовчиш? чому ти останнім часом постійно мовчиш? ти більше не маєш що сказати? не хочеш зі мною говорити? ти навіть не реагуєш на мої слова, ставишся до мене так, ніби я порожнє місце, як мені це розуміти? як? Віталік, я хочу бути з тобою, я боюся тебе втратити, але... я не можу тебе зрозуміти, що з тобою відбувається? ти мене більше не любиш?» Намагаюся сказати, що все це не так, я не можу тобі цього пояснити, Настя, але ти помиляєшся. Вона знову перериває мене, збуджено говорить, хапає пальто, швидко одягає його. Оторопіло підходжу до неї, вона агресивно відступає крок назад і випалює: «Не торкайся до мене, я не хочу, щоб ти до мене торкався, і не треба мене проводжати, я дорогу знаю».
Зникає несподівано, швидко, ніби ураган, який прийшов із океану на побережжя, поломив дерева, розвалив хати й знову зникнув у сірятині над водними широтами. Трусяться руки, я сідаю за стіл, беру цигарку, закурюю, зиркаю на стіну, бачу портрети Гонти, Черчіля, Коновальця, Наполеона, Роберта Планта, Івана Павла II та інших, які я намалював олівцем і які висять навколо письмового столу. Стає не по собі, дихання важчає, хочу плакати.